МЕНЮ










30 серпень 2015 - 23:37

Антоніна Червінська: Я – не зірка. Я – артистка


– Знайшла, – весело констатувала я, зустрічаючи у себе удома народну артистку України Антоніну Червінську.

– Я б тебе вбила! – емоційно вигукнула вона, що цілком зрозуміло: зорієнтувала я її дуже приблизно. Я намагалася виправдатися: "Мене всі легко знаходять. Цуканов, правда довго блукав, – згадала свого гостя, з яким також вела приємну бесіду для газети, – але він на машині…"

– Я не їжджу на машині, – відрізала Антоніна Миколаївна і зі сміхом додала: – Стою на зупинці, чую, якась бабця в спину шепоче: "Дивіться, це ж Червінська, вона що, теж на маршрутках їздить?!"

– Атож! Зірка в маршрутці, як Онєгін – в тролейбусі, – кинула я репліку, а моя гостя знову виплеснула емоції:

– Терпіти не можу оцієї термінології. Яка я зірка? Ніколи нею не була. Я – артистка.

– Народна і з народу, – примирливо сказала я і пояснила, що теж не поважаю подібної термінології, різних там "Луша, Зіна, Акуліна".

– Саме так – підсумувала співрозмовниця. – Є хороші виконавці, є погані, а є "поющие труси"…

До речі, час нагадати читачам, що наша зустріч з народною артисткою відбувалася напередодні кругленької дати. Наша Тоня розміняла свій восьмий десяток. Знаю, знаю, про вік жінки і все таке… Але пані Червінська панянку із себе ніколи не вдавала. А вік, у який вона вступила, заслуговує поваги. 70 весен – це ще не довголіття, але…

– Ти сповнена сил й енергії. Звідки це?

– Від землі, певно. Я ніколи не поривала зв’язку з моєю малою батьківщиною. Родом я із села на Житомирщині. Найбільша радість – їздити додому. До мами.

– Мама жива-здорова?

– Слава Богу! Мамі 93 роки. Я ось недавно повернулася.

– Копала картоплю?

– Та ні, рано ще було. Я повернулася. А за кілька днів моя 93-літня матуся викопала картоплю. Сама. Нікому нічого не сказала. Хоч там брати живуть із сім’ями. Внуки-правнуки, так би мовити. А вона сама. Телефонує, як поему розповідає, мовляв, ой, як же гарно при заході сонця копати картоплю! Така в мене матуся.

– "Коли копають картоплю – Стелеться дим над землею…". Це – Максим Рильський. Ти сказала, що любиш їздити додому. Я тебе розумію. Доки живі батьки, всі ми – діти, і є на світі дім, де нас завжди чекають. Але ти вже давно живеш у Кіровограді…

– 50 років. Мій перший шлюб не склався, і в 22 роки я залишилася одна. На моє щастя, у мене був "Ятрань". І Анатолій Михайлович Кривохижа…

– Твоя любов на все життя. У тебе часто запитують, чи була щасливою?

– Запитують.

– І що ти відповідаєш?

– Так, я щаслива. І чому – була? Є. Зараз моє щастя – "Зоряни", колектив, якому я віддала всю себе, без останку. Це без перебільшення. Спочатку як співачка, тепер як художній керівник.

– А це правда, що колектив створювався "під тебе"?

– Правда. Я працювала хормейстером у "Барвінку". Ну, ти знаєш цей хор. І зовсім не хотіла у філармонію, але…

– "Партія сказала – треба…" Тобі справді пощастило, що поряд був Анатолій Михайлович.

– Кривохижа прийшов значно пізніше. Безумовно, він вдихнув нове життя в наш колектив, завдяки йому "Зоряни" стали таким самобутнім і неповторним колективом, котрий тепер знають у всьому світі. Але, повторюсь, коли прийшов Анатолій Михайлович, наш театр зримої пісні вже існував.

– Театр зримої пісні?

– Була і така назва, доки придумали справжню! А придумали ми її з Геною Єременком. Він у нас інструментальним оркестром на той час керував. Талановита людина.

– Антоніно Миколаївно, зараз ти в іншому статусі. Художній керівник. Що ти відчуваєш? Це цікаво – бути керівником. Все-таки з Анатолієм Михайловичем ти була як у Бога за пазухою. Ти якось відчуваєш "допомогу" метра? Не в прямому смислі, зрозуміло.

– Ну, звичайно. Від Кривохижі у мене – ставлення до роботи. Його відповідальність, творча енергія – взірець для всіх "пташок його гнізда". Знаєш, який у нього був авторитет в "Ятрані"?! До Кривохижі йшли, як до церкви. А начальство йому ні в чому не відмовляло. І тут, і в Києві, і в тодішній столиці.

– Тобі відмовляють? В нашій теперішній столиці?

– Про що ти кажеш? Яка столиця! Якщо хтось і допомагає, то тільки наша місцева влада. Обласна адміністрація, обласна рада, департамент культури. Тільки просити доводиться в основному Миколі Івановичу Кравченку. Наше щастя, що у нас такий директор. Правда, вирішити основне питання "Зорян" так і не вдається. Скільки ми вже з ним порогів оббивали! Пусто.

– Що ти маєш на увазі? Втім, я здогадуюсь. Репетиційний зал?

– Так. Наш академічний театр музики, пісні і танцю, єдиний професіональний колектив такого рівня, не має свого майданчика для репетицій. Залежимо від зайнятості сцени. Тоді, як у наших аматорів – шикарні репетиційні зали. У того ж Короткова. І не тільки у нього.

– Ти йому заздриш? Короткову.

– Таке скажеш! Чому б це я йому заздрила? Коротков – це унікальна людина. Він вибудував свою імперію! Наша проблема – то наша проблема.

– І вона не єдина?

– Звичайно. Потрібен нормальний транспорт. Наш автобус "чхає і кашляє", а скільки кілометрів доводиться накручувати. "Зоряни" виступають у найвіддаленіших селах області. І присягаюсь, що в "Карнегі-холлі" ми не вкладатимемо в свій виступ більше енергії, ніж у холодному сільському клубі на Кіровоградщині. Без зайвих емоцій ми знаємо, хто нам крила подарував. Ти мене зрозуміла.

– Зрозуміла. І публіка також. І про залежність від філармонійної зали , і про транспорт, і про Америку… Недаремно ви туди не повертаєтесь, хоч планували.

– Не варто про це говорити. Тим більше, що преса свого часу вилила стільки бруду на нас. Я розумію, тобто твої колеги пояснювали – хто платить, той і музику замовляє… Але прикро. Я, між іншим, зберігаю старі підшивки. Іноді перечитую, і плакати хочеться. Справа не в молодості, пошуках, помилках, досягненнях, синцях…Не вміють зараз так писати!

– Я тобі скажу щось подібне про вокал. Але спочатку – ти про всі проблеми, що хвилюють художнього керівника "Зорян" сказала?

– Звісно, ні. Зараз у нас проблеми з артистами балету. Це пов’язано з трагічними подіями в суспільстві. Є вакантні місця в чоловічому складі. Стосовно наших програм, то тут все нормально Я пишаюся тим, що "Зоряни" стали хранителями нашої танцювальної класики, тобто самобутніх і неперевершених постановок патріарха Кривохижі.

– А знаєш, чого мені не вистачає в нинішніх "Зорянах"? Твого голосу. Знаю, що ти скажеш: треба вчасно сходити зі сцени і таке інше. Але я про інше. Нема зараз таких голосів: Червінська, Матвієнко, покійна Раїса Кириченко…

– …Оля Поляновська.

– Це та, що "Степом, степом" співала у Черкаському народному хорі. Шикарно! …Ти сказала, писати так не вміють, як раніше. Співати – також?

– Ну, це неправда. Пісня залишилась. В якій доля народу, віра і сила. Я все своє життя поклала на служіння мистецтву. І робитиму все, щоб пісня залишалася з нами.

– З днем народження! Живи у здравії, люби у мудрості!

Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.44358 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua