МЕНЮ










30 червень 2016 - 18:09

Чи є кохання у "П’яти пудах кохання"…


Я довго роздумувала: писати чи ні. Ну просто-таки гамлетівське питання вирішувала: бути чи не бути. Рецензії. На виставу "П’ять пудів кохання". Так вирішив назвати одну з кращих чеховських п’єс "Чайка" у своїй сценічній інтерпретації режисер театру імені Кропивницького Євген Курман.
.
Чому ж це я так вагалася сказати своє слово про нову прем’єру кропивничан, та ще й таку довгоочікувану? Адже "Чайку" збирався ставити ще попередник Курмана Михайло Ілляшенко. Навіть розподіл ролей відбувся, якщо мені не зраджує пам’ять. А не поспішала я зі своїм відгуком тому, що негативно говорити про роботу великого колективу не хочеться, а на позитив вона не дуже тягне. Дещо втішає думка, що до Антона Павловича ця постановка має досить віддалене відношення. Справа не тільки у треплєвських джинсах чи у натяку на камуфляж пана Тригоріна. Справа в трактуванні ролей.
Наприклад, Маша представлена такою собі дівицею легкої поведінки. На мою думку, Маша, роль якої виконує молода актриса Ірина Ликова, найвразливіша постать курманівської вистави. Чеховську героїню шкода, вона щиро закохана в Трєплєва і глибоко нещасна, вона хоче розуміння, співчуття, саме тому обирає Дорна для сповіді. Він заслуговує її довіри. У "П’яти пудах кохання" героїня Ликової ледве не ґвалтує Дорна, якого виконавець ролі Олексій Дорошев все-таки не лишає позитивних рис. Його Дорн людина щира, довірлива, вміє співчувати, хоч, як типовий земський лікар не позбавлений цинізму. Я розумію, режисер не зраджував правді життя, Маша могла бути такою – і цинічною, і вульгарною особою. Але хіба для цього існує театр? Не для виховання почуттів, а для виправдання бездуховності і бруду?
Євген Курман виступає режисером-постановником вистави і водночас сценографом. Правда, говорити про зоровий образ вистави я б не ризикнула. Постановник просто слідкує за чеховськими ремарками, на сцені присутні всі необхідні деталі побуту сорінського маєтку. Є шафа з аптечкою, є знаменита бесідка, де юна Зарєчна читатиме свій класично відомий монолог: "Люди, леви, орли і куропатки…". Актори почуваються зручно в запропонованих обставинах. А знаєте, чого мені весь час не вистачало? Мальованого задника! Зрозуміло, часи Добролежі, Єременка, Іванова, котрі в різний час виконували місію головного художника театру імені Кропивницького, давно минули, і все ж нинішня фіктивність зорового образу відштовхує. Нудьга зелена!
В той же час, мені б не хотілось зациклюватися на суцільному негативі. Припустимо, мені не подобається концепція нової вистави, дратують деякі нюанси, костюми. Але треба віддати належне Євгену Васильовичу в іншому: він вміє працювати з актором. У виставі "П’ять пудів кохання" особливих акторських сплесків я не помітила, і в той же час кожен виконавець розуміє своє надзавдання і втілює режисерські ідеї в міру своїх можливостей. Іноді скромних. Як, скажімо, у Олесі Бушмакіної, виконавиці ролі Ніни Зарєчної. Олеся піймала за хвіст свою жар-птицю. В театральному середовищі мабуть нема жодної молодої актриси, котра б не мріяла промовляти у світлі софітів ці слова: "Я – чайка… Ні, не те…Я –актриса… І коли я думаю про своє покликання, я не боюсь життя"… Але одна справа піймати за хвіст, інша – втримати. Олеся бере своєю молодістю, зовнішньою привабливістю, час від часу намагається продемонструвати свої голосові можливості, розтягуючи голосом фрази свого знаменитого монологу. (Співачка ж!) Більшого я не помітила. Життя духу залишилось за скобками. А ось Аркадіна у виконанні Галини Романюк – глибоке попадання в ціль. Самозакохана, примхлива артистка провінційного театру, звикла грати на публіку навіть у повсякденному житті, – такою зобразив Аркадіну Чехов, такою відчула її і Романюк. Не випадково моя колега все шепотіла мені під руку: "Ну Романюк справжня Аркадіна" і вимагала, щоб я погодилася. Я погоджувалася. Частково, правда. Дещо подібна ситуація і з Олександром Ярошенком, виконавцем ролі Тригоріна. Його настійно "штовхають" у зірки місцевого масштабу. Мене це іноді дратує, іноді смішить, але мушу зізнатися, що роль Тригоріна зіграна загалом виразно.
Влучне призначення актора на роль – одна із запорук успіху вистави, тим більше, що не лише у професіоналів, та ба, навіть у рядових театралів є свої міркування з цього приводу, тобто, кому бути героєм – коханцем, а кому простак судився. Коли вже йшли репетиції "Чайки", тобто вистави "П’ять пудів кохання", ми говорили на цю тему з артисткою Валентиною Литвиненко, яка у виставі не зайнята. Зате грає чоловік. Її засмучувало, що заслуженого артиста України Анатолія Литвиненка призначено на роль Соріна. На її думку, Анатолій Андрійович був би прекрасним Дорном. Не знаю. Режисер побачив у ньому саме Соріна, покладистого, доброго, самокритичного і… трохи нуднуватого. І правильно зробив. На сьогоднішній день Сорін Литвиненка – краща акторська робота вистави. Ось тільки заключна сцена смерті героя з наступними діями управляючого Шамраєва (Володимир Бідаш) і його дружини Поліни (Надія Мартовська), прямо з натяком на детектив, видалась мені досить сумнівною. Після цього заключний постріл Трєплєва (Віталій Ланецький) якось "не прозвучав".
Як, між іншим, блідим пунктиром пройшла у виставі і лінія бідного вчителя Медведенка, досить поверхово втіленого Антоном Адаменком.
Ну що ж, прем’єра відбулася. У публіки буде, ще можливість у цьому сезоні, що невблаганно котиться до завершення, подивитися виставу і самій зробити висновок, чи є в ній обіцяні "п’ять пудів кохання", а чи лише імітація.
Валентина ЛЕВОЧКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.41231 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua