МЕНЮ










15 листопад 2019 - 11:05

Чия Малинівка? Наша!


У Кропивницькому детально, по кісточках розібрали і обговорили весілля. Цікавими фактами з історії створення «Весілля в Малинівці» – шедевру радянського кіноагітпропу 1967 року – поділився та спростував антиукраїнські міфи, використані у фільмі, історик і краєзнавець Юрій Митрофаненко.

«…Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії річки Кодими та міста Ольвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними силами до залізниці Черкаси – Вапнярка, а ми залишалися між ними в «нейтральній смузі». … Обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили мислили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас МОРАЛЬНО, бо геройська смерть людей, відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів…».

Це зі спогадів командувача Київської групи військ УНР Юрка Тютюнника, якому певний час і в силу різних обставин довелося виконувати обов’язки начальника штабу 6-ї Української радянської дивізії Української Червоної Армії, яку очолював отаман Никифор Григор’єв, як під час бойових дій проти денікінців та військ Антанти, так і в у мовах піднятого проти більшовиків повстання на Єлисаветградщині.

Минуло півстоліття від часу визвольних змагань в Україні, а росіяни не відступали від свого, і наполегливо втілювали в життя план всілякого приниження нашої національної ідеї. Не повернути в забуття, бо очевидно, що в Україні це неможливо було б зробити, а виставити напоказ геройське – ницим, гротескним, зубожілим. Таким було стратегічне завдання. І з розвитком «важнейшего из искусств» всі потужні сили радянського кіноагітпропу було взято під штик для масового впливу на свідомість цілих поколінь українців.

І Григор’єв, і Тютюнник стали прототипами знятої до 50-річчя жовтневого перевороту комедії «Свадьба в Малиновке». Один – як отаман Гриціян Тавричеський, інший – в ролі його ад’ютанта Попандопуло. Українська кіностудія Довженка знайшла підстави все ж відмовитися від участі в екранізації однойменної оперетти Бориса Алєксандрова. У «Ленфильма», ясна річ, така можливість і не розглядалася. Бо, коли вже кіно стає пропагандою, влада зробить все, щоб історія та герої, які повною мірою відповідають ідеології панівного режиму, не сходили з екранів по всій країні. Ідея кожного такого фільму полягала не тільки у свідомому викривленні історичної реальності, а й у тому, щоб переконати: це – найправдивіша правда. І в умовах повної відсутності альтернативи такі маніпуляції з реальністю зробили кіно потужною інтелектуальною зброєю для обману народу, і не тільки українського. І зовсім не важливо тоді стало, чи зараховуєте ви Григор’єва та Тютюнника до сонму українських героїв, чи ні, чи є підняте отаманом антибільшовицьке повстання йому індульгенцією за зраду Української республіки. Бо сама ідея Незалежності і боротьба за неї підняті на сміх.

І «Весілля в Малинівці» був не єдиним фільмом у тому ж 1967-му, покликаним через популярний авантюрний сюжет знеславити визвольний рух. Тепер уже в головах дитячих. Достатньо згадати популярний в СРСР дитячий фільм, знятий за повістю Петра Бляхіна, писаною у 1920-ті роки. «Невловимі месники». Події знову ж відбуваються на півдні України. Четверо підлітків перемагають кровожерливу банду, члени якої говорять українською, носять українські прізвища та вдягнені як учасники національно-визвольної війни. І знову ж у стрічці проста мелодія з простими словами, які легко співати, але «чортом» тут уже виступає Махно.

Про Нестора Махна, до речі, «не забули» у стрічці 1942 року «Котовский» та у фільмі 1957 року «Ходіння по муках». Карикатурним зробили отамана Ангела із серіалу «Ад’ютант його високоповажності». Його подали бородатим і неграмотним у літах дядьком. Насправді ж, Євген Ангел, керівник повстанців Чернігівщини, під час російсько-української війни 1917–1919 років – молода освічена людина, учасник Першої світової та Георгіївський кавалер за хоробрість.

Кіно, як ефективну до цього часу зброю масового ураження, активно використовують росіяни і сьогодні. Варто згадати свіжі українофобські стрічки «Ми з майбутнього-2» 2008 року. Або ж фільм «Матч» Андрія Малюкова 2012 року, створений акуратно під Євро-2012 на основі фейкової версії про так званий матч смерті, проведений у Києві під час німецької окупації 1942 року. Українців у Києві показують спільниками нацистів та учасниками масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Такі приклади можна наводити і наводити.

«Весілля в Малинівці» за довгий час прокату обросло своїми історіями. В Україні багато Малинівок, які чомусь претендують бути місцем подій за сюжетом фільму. Це ми, кропивничани, знаємо, де і як у 1919-му на теренах нашого краю розгорталося найбільше в Україні антибільшовицьке повстання.

А от у харків’ян своя думка. В селищі Малинівці, що у Чугуївському районі, ще у серпні 2013 року відкрили пам’ятник із бронзи, де Попандопуло і Сметана ділять вміст скрині. І харківські малинчани переконані, що пам’ятник поставили в їхній Малинівці, бо саме тут і мандрував отаман, а не в інших численних Малинівках. І фестиваль щорічний “Весілля в Малинівці” гуляють тут у серпні.

Та й миколаївчани вважають Малинівку своєю. Вони обґрунтовують свою версію Попандопулом. Бо не кожна Малинівка мала Попандопула, а в миколаївській – був.

У 1924 році тут, у селищі Диміному, як стверджує тогочасна хроніка, від рук «куркульських елементів», що ховалися серед партійного і радянського активу, загинув сількор Григорій Малиновський, на честь якого «на прохання місцевих жителів» село перейменували на Малинівку. Так до «вищої міри соціального захисту» – розстрілу – у тому ж таки 1924 році засудили уповноваженого партійного осередку села – Попандопула. Проте, як потім з’ясувалося, вбитий був ніяким не сількором, вбивць реабілітували, а у 1970 році «на прохання жителів села Малинівки» її перейменували на… Підлісне.

І житомиряни претендують, і полтавчани. Харків’яни, звичайно мають певну перевагу перед іншими територіями так думати, бо саме завдяки Харкову, а точніше, українським композиторам Олексію Рябову і сценаристу Леоніду Юхвіду з’явилася на світ оперета «Весілля в Малинівці», вперше поставлена якраз у Харкові у Першій державній українській музичній комедії у 1937 році. Її лібрето було українським і музика була українською.

Під тиском московських чиновників Юхвіду довелося передати весь твір столичному режисеру Ярону. Для виходу на велику кіносцену всієї країни над надмірно українською партитурою гарненько попрацював Алєксандров, а над сценарієм – московський лібретист Типот. Таким чином із кіносценарію зникли позитивний український колорит та соковитий український гумор.

Та хай там як, а ми точно знаємо, де та справжня Малинівка. Дякую Юрію Митрофаненку і Krop:hub Кропивницький за можливість цікаво поспілкуватися. А фільмів таких вивести на чисту воду на наш вік ще вистачить. Бо нічого в агітпропі не змінюється…

Сергій ЯКУНІН, фото автора



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.395 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua