МЕНЮ










11 березень 2011 - 12:33

ЦЯ НЕЙМОВІРНА ЛЮДИНА – ПЕТРО СТОРИЦИН! ЄЛИСАВЕТГРАДЦІ Й ОДЕСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА


Класиками української та російської літератур ХХ століття визнані наші земляки Іван Микитенко, Юрій Яновський та Юрій Олеша. Все більше визнання здобуває сьогодні поезія єлисаветградця Марка Тарловського, якого називають „найвіртуознішим поетом” російської літератури минулого століття. Вдячності заслуговують чудові поети та перекладачі брати Гольденберги – Абрам (псевдонім Арго) і Яків (псевдонім Галицький) хоча б за те, що написали тексти пісень, яким не загрожує забуття. Арго, якого називають найдотепнішою людиною ХХ століття (1897-1968), – автор слів пісні „Служили два товарища, ага” (звучить у знаменитому однойменному фільмі, Яків Галицький – створив „Синий платочек”. Про імпровізаційний поетичний дар Галицького взагалі ходили легенди. Віршував він буквально з ходу та з будь-якого приводу. Одного разу навіть заяву про затримку театром К.С.Станіславського і В.І.Немировича-Данченка зарплати склав у віршах з такою кінцівкою:

Прошу горючего (дензнаков),
Без них ни рифм, ни жизни нет.
С почтеньем Галицкий Иаков,
Ваш голодающий поэт.


Не випадково письменник Борис Житков у своєму головному романі „Виктор Вавич” про події революції 1905 року (написаний у 1941-му, а вперше виданий у 1999 році) одного з головних персонажів Семена Башкіна зробив „мещанином города Елисаветграда”.

Та є серед наших земляків – творців одеської літературної школи – постать по-справжньому унікальна і водночас найзагадковіша. Це – Петро Ілліч Сторицин (справжнє прізвище Коган) – журналіст, поет, рецензент. Блискучий оповідач-імпровізатор, авантюрист за вдачею, він залишається людиною... без біографії. Його життєпис дослідники намагаються написати не за документальними джерелами (їх просто не збереглося), а за спогадами сучасників (а їх-то якраз вдосталь, на цілу книгу вистачить!).

За псевдонім Коган обрав ім’я героя п’єси Леоніда Андреєва. Оскільки п’єса „Профессор Сторицын” вперше була опублікована у 1912 році, то, відповідно, тоді й Коган став Сторициним. Точно невідомо, коли наш герой народився, ким були його батьки (явно дуже багаті люди!), де навчався. Лише з 1914 року, коли Сторицин з’являється в Одесі, про нього вже можна говорити щось конкретне. Одеський поет Исидор Бобович згадує: „...Человек, увлеченный поэзией, он скоро стал центром и меценатом небольшой группы поэтов... По возрасту он был старше нас, ему было тогда лет 30-33”.

Найчастіше щодо дати народження Сторицина називається 1894 рік. Це суперечить не лише спогадам сучасників. Дослідникам вдалося знайти запис у домовій книзі будинку в Ленінграді, де мешкав Сторицин, з якого випливає, що у квітні 1926 року Сторицину було 49 років. Нехитрі підрахунки свідчать, що Коган народився у 1877 році. Більшість мемуаристів називає Когана-Сторицина „уроженцем города Елисаветграда”. Навчався він в університетах Берліна і Женеви, де здобув фах хіміка і мав свою лабораторію. Одні називають його толстовцем, інші – анархістом і навіть терористом.

Видатний літературознавець Віктор Шкловський (1893-1984), до речі, син уродженця Єлисаветграда Бориса Шкловського, сам неабиякий оригінал і дивак, дав таку характеристику Когану-Сторицину: "...Бывший химик, он же толстовец, он же рассказчик невероятных анекдотов, он же человек, оскорбивший герцога Баденского и явившийся потом на суд из Швейцарии, чтобы поддержать свое обвинение (но признанный ненормальным и наказанный только конфискацией лаборатории), он же плохой поэт и неважный рецензент, невероятнейший человек Петр Сторицын!" Важко погодитися лише з нищівною оцінкою творчого потенціалу цієї людини.

В Одесі "невероятнейший человек" жив з 1914 по 1917 роки, фінансував випуск 4-х літературних альманахів: "Серебряные трубы" (1915), „Авто в облаках" (1915), "Седьмое покрывало" (1916), "Чудо в пустыне" (1917). В них друкувалися не лише юні одеські поети, а й літератори з інших міст і навіть Москви й Петербурга. Сучасні дослідники відзначають: „Только сумасшедший мог в это военное время затеять издание поэтических альманахов, да еще со стихами никому не известных поэтов. Эти альманахи положили начало знаменитой одесской южнорусской литературной школе”. Сам Сторицин опублікував у них 15 віршів, які графоманськими назвати важко. Деяке уявлення про Сторицина-поета можна скласти з віршованого послання, адресованого одеським злодіям, які поцупили з його квартири речі і гаманець з паспортом та грошима (1000 рублів):

О граждане воры! Верните
Часы мне и паспорт скорей,
Ведь вас в "Новостях" под защиту
Поэзии взял я своей.
На что вам мой паспорт, скажите,
Ответьте хотя бы письмом,
Затем как друзья приходите
Пить чай в мой безрадостный дом.


Поет Олександр Біск (батько відомого французького письменника, уродженця Одеси Алена Боске) згадує такий епізод: „... У него была большая едкость в суждениях и умел он зло посмеяться и над самим собой. Он сам рассказывал про себя следующий случай: однажды он всю ночь пропьянствовал с Александром Куприным и уже на последнем этапе, часов в 8 утра, Куприн обратил на него свой мутный взгляд и спросил: "А как, собственно, Ваша фамилия?" И когда тот ответил: "Коган", Куприн сокрушенно заметил: "Я так и думал".

Про свою останню зустріч із вмираючим батьком-мільйонером, який ніяк не міг змиритися з тим, що єдиний син подався в поети, Петро Ілліч розповів таке. Мати умовила його з’явитися до старого Когана зі словами каяття: „Отец, я пришел рыдать на твоей груди…” Зробивши, як велено, у відповідь почув: „Рыдай в отдалении!” Ця вбивчо-єхидна фраза згодом стала дуже популярною приказкою у письменницькому середовищі. Згодом, уже в Ленінграді, Сторицин написав цикл оповідань про свого батька, мільйонера-самодура, який через неосвіченість так і не зумів до самої смерті порахувати власні багатства. Оповідання прочитав Горький, якому сподобались жвавість та своєрідність інтонацій автора, але друкувати їх не радив.

Іншому своєму приятелю Ісааку Бабелю Сторицин подарував сюжет оповідання „Мой первый гонорар”. Фабула його проста: 20-річний юнак, який мріє стати письменником, вирішує нарешті пізнати жіноче кохання. За 10 рублів він знімає повію. Але у вирішальний момент у хлопця пропадає будь-яке бажання, і він з переляку починає розповідати жінці вигадану „душещипательную” історію свого життя. Зворушена повія жаліє юнака – дарує йому ніч кохання і навіть повертає гроші. А ще Петро Сторицин написав спогади про поета Багрицького, які визнані найтрагічнішими і найправдивішими.

Подальше життя Сторицина пов’язане з Ленінградом. Він був співробітником „Красной газеты” і часопису „Жизнь искусства”, жив самотньо. Мемуаристи називають його найколоритнішою постаттю ленінградського літературного середовища 1920-1930-х років – „неповторимо оригинальным чудаком”. Більше того, Сторицин послужив одним із прототипів персонажа на прізвище Психачов („советского Калиостро, собирателя гадостей”) у романі Костянтина Вагінова „Труды и дни Свистонова” (1929).

Обізнаність цієї людини вражала. Сторицин буквально знав усе про всіх. Про таких говорять – занадто багато знав, однак наш герой якимось дивом уцілів під час масових репресій, попри те, що був розстріляний його кращий друг Ісаак Бабель. У серпні 1921 року Сторицин через знайомого попередив Миколу Гумільова, що за ним стежить ЧК і що йому слід зникнути з міста. Але поет, на жаль, не скористався порадою; невдовзі був заарештований і розстріляний.

Від дружби до ворожнечі – така історія взаємин Сторицина і Маяковського. Це з подачі Петра Ілліча в одеському альманасі "Чудо в пустыне" (1917) друкується четверта глава поеми "Война и мир" Маяковського. Більше того, саме Сторицин знайшов кошти для видання однієї з перших книг поета, а згодом позичив йому тисячу рублів. У 1921 році Петро Ілліч, опинившись без засобів до існування, звернувся до Володимира Володимировича з проханням повернути борг. Пролетарський поет надіслав Сторицину конверт з тисячею... радянських рублів, на які можна було купити хіба що пачку махорки.

Чомусь Маяковського так розлютило нагадування про борг, що він під іменем Петро Іванович Сорокін увічнив Сторицина у вірші "Сплетник".

Натомість дуже тепло ставились до Сторицина прозаїк Михайло Зощенко, історик Євген Тарле, літературознавець Василь Десницький та інші видатні особистості. Зокрема, поет Михайло Кузьмін за схожість з німецьким актором Вернером Краусом, виконавцем головної ролі у знаменитому німецькому фільмі жахів "Кабінет доктора Калі гарі", називав Сторицина Калігарі.

Літературознавець Олександр Димшиць відзначає, що свої рецензії Петро Ілліч "...писал не только в отличной стилистической форме, но и с такой основательной подготовкой, каковая свойственна только настоящим знатокам своего дела. Чтобы написать небольшую рецензию, он мог неделями сидеть в библиотеках, изучать обильную литературу предмета и сделать из нее самобытные выводы".

Помер Петро Сторицин (Коган) у 1941 році від голоду в блокадному Ленінграді. Його багатющий архів і бібліотеку спалили сусіди, рятуючись від холоду. Поки що не зайдено жодної фотографії "неймовірної людини". Єдине зображення Сторицина – це портрет-шарж, виконаний у 1917 році одеським художником Сандро Фазіні (псевдонім Саула Файнзільберга, 1892-1942, старшого брата письменника Ільї Ільфа, що загинув у концтаборі Освенцим), до якого поет Георгій Цагареллі написав чудовий вірш:

Как месяц лысый, грузный телом,
Он острых сплетен любит зодчество –
Поэт-чудак в костюме белом,
Чей вечный спутник одиночество…


Володимир БОСЬКО



25 сiчень 2018 - 21:21
Алена (вст)

Шарж на Сторицына (и авторов альманаха "Серебряные трубы")нарисовал поет Семен Кесельман, этотт шарж воспроизведен в сборнике Дом князя Гагарина: Сборник научных статей и публикаций / Одесский литературный музей. – Вып. 3. Часть первая. 2004.

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 1.37377 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua