МЕНЮ










19 лютий 2021 - 16:03

DANGER*! У фокусі полеміки – премія імені Євгена Маланюка!


Премія Маланюка: все залишити так, як є, чи змінити?



І знову – до присудження літературної премії імені Маланюка. Пристрасті не вщухають, бо дискусія має принциповий характер. Чи має право Іван Задоя як літератор вільної, демократичної країни описувати у компліментарному стилі біографічні моменти дуже посереднього поета 20–30-х років ХХ століття Тасіна (Гончарова).

Так, безперечно! Тасін може бути хорошим педагогом, чуйним батьком, але хороша людина – це не професія. Як громадянин він чітко сформулював своє життєве кредо: він – більшовик, він – друг чекістів, він співчуває «червонцям» і засуджує тих, хто боровся проти більшовицької орди в Україні. Чи змінилися його погляди протягом життя? Ні, про що свідчать поезії 70-х років, опубліковані в олександрійській періодиці. Більшовик залишився більшовиком, цінності не змінилися (як і методи боротьби із інакомисленням. Згадаймо пасаж Гончарова у листі до Смолича із запитанням: то що робити із цим Б. Олійником? А міг би і донос у КДБ написати. – Ред.). Та й грець із ним! Хай пишеться і видається, якщо це взагалі комусь потрібне. Але весь час муляє питання: а при чому тут Євген Маланюк, поет-класик, державник, світогляд якого був антиподом малоросійства і більшовизму. Ні світоглядно, ні художньо, ні політично ці дві постаті ніяк не перетинаються!
Що робити із Тасіним, хай визначає читач. Що робити із книжкою І.Задої про Тасіна, проливає світло відповідь з Українського інституту національної памяті!

27 січня 2021 року відбулося засідання конкурсної комісії, яка визначила лауреатів обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. У медіа з’явився список переможців. У номінації «Поезія» – Володимир Яремчук – за книжку сонетів «Між квітів і лез» (Кропивницький, 2020); у номінації «Проза» – Інна Немирована – за роман «Неспокій» (Львів, 2019); у номінації «Літературознавство та публіцистика» – Іван Задоя – за книжку «…Сонечку мого життя» (Одеса, 2020), але через спротив спільноти премію поки що не вручено: голова комісії призупинив дію рішення щодо цієї номінації.

За якими критеріями оцінюється доробок літераторів Кіровоградщини? Хто і як вирішує, чий твір кращий? Про це та про довколапреміальну атмосферу сьогодні ведуть розмову член конкурсної комісії премії імені Євгена Маланюка член Національної спілки письменників України, голова обласного літоб’єднання «Степ», лауреат міжнародних і всеукраїнських літературних премій Ольга Полевіна і прозаїк та публіцист Ніна Даниленко.

Н.Даниленко: Ольго Миколаївно, мені подвійно цікаво все, що пов’язано з премією. Не тільки як журналістові, а й як претендентові на премію в номінації «Проза» – мої новели висувала Кіровоградська обласна наукова бібліотека імені Дмитра Чижевського. У ролі номінанта я вперше, досі практично нічого не знала про «кухню» цього літературного змагання, а тепер хочу знати. Як, мабуть, і літератори, які згодом теж побажають здобути премію Маланюка. Що необхідно для того, аби одержати цю премію?

О.Полевіна: Пані Ніно, відповідь очевидна: щоб отримати премію, треба написати талановитий твір. Критерії оцінки – художність. І щоб вирішувала компетентна комісія. Упевнена, що кожен член комісії дасть саме такі відповіді для преси. Однак скандальний розголос, який шлейфом тягнеться кожного року після присудження премії, може викликати сумнів…
Я – член комісії з 2008 року. Тож давайте спочатку розповім, як я розумію користь тієї чи іншої премії. Озвучу свої, так би мовити, наївні сподівання. Отож – слухайте!
Літературна премія – це радісне змагання митців. Як на лицарському турнірі: отримує найсильніший, а решта радіє, що з’явився мистецький твір, який буде належати людству. Сам факт висунення – велика честь (є твори, які ніколи не будуть висуненими). У бібліотеках аншлаг: усі читають номіновані книжки. Авторів запрошують до виступів, читачі юрмляться в черзі, щоб придбати книжку з автографом. Отриманий диплом учасника – велика цінність. Лауреат – майже недосяжна вишина і гордість рідного краю…

Н.Даниленко: Пані Ольго, я так зачарувалася вашими словами, що втратила зв'язок з реальністю: це так і є нині? Щось не спостерігала такого – хіба прогавила?

О.Полевіна: Я ж казала, що це оповідання в жанрі фентезі. Мрії… На мою думку, у комісії вистачить трьох осіб, але це ті, для кого літературознавство – професія. Вони отримують за свою нелегку роботу гроші, тож на кожен твір зобов’язані надати письмові рецензії, у яких озвучені позитивні сторони – помилки, а також шляхи їх усунення. Тож автори отримають глибокий аналіз своїх творів, який не обов’язково озвучувати. І в цьому – головна мета, а не в отриманні грошей щасливцем.

Н.Даниленко: Тобто кожному авторові передадуть ці рецензії особисто, щоб їх не читали інші номінанти? А що, коли я, будучи претендентом на премію, захочу знати, що написали про суперників? І була б не проти, щоб і про мене прочитали.

О.Полевіна: О, ви така сама мрійниця, як і я. Слухайте казочку далі.
Чому потрібно оплатити працю членів комісії? Бо це нелегка робота: на конкурс висувають 8 – 15 книжок, на прочитання яких (змусити себе прочитати деяких авторів) йде багато часу. Написана рецензія – кінцевий продукт, за який заплачено. Тому досить трьох незалежних членів комісії, які б ретельно опрацювали твори, щоб визначитися з переможцями. Відмовчатися не вийде. Це вже не колективна безвідповідальність, а робота. Заплатили – можна вимагати звіт «про виконану роботу». Не заплатили – самі розумієте… Якщо ніхто не вимагає, то ж нащо це читати! Коли в комісії 10 – 13 осіб, можна сидіти з поважним виглядом і спостерігати, як 2 – 3 члени рубаються на мечах. Решта одностайно проголосує за переможця. Тому й кажу: трьох членів вистачить!
У комісії не має бути нікого з тих, хто причетний до висування. І жодного письменника, тим паче, літератора-аматора, який не є членом НСПУ, не є лауреатом будь-якого конкурсу, не має літературних досягнень. Ви згодні, щоб ваші твори оцінювала людина, яка сама нічого не досягла в цій галузі?

Н.Даниленко: Тобто в літературі? А в комісії цьогорічної премії такі були?

О.Полевіна: А чого б це я тоді мріяла про інше? А ще краще, коли б члени комісії не були десятками років особисто знайомі з авторами. І щоб нові члени, які фізично не могли прочитати за ніч від їхнього призначення до засідання, не маючи морального права вирішувати долю книжки, не брали участі в голосуванні. І щоб усі мали свою власну думку, нехай навіть помилкову. Щоб їх «переконували» твори, а не інші члени журі.
Щоб в обговоренні був фаховий аналіз творів і щоб кожен (!) член комісії ретельно розповів про кожен (!) висунутий твір, не ховаючись за загальними фразами або взагалі вигуками й «аргументами» на кшталт: «Він вже кілька разів висувався… треба підтримати дівчинку… він хворий, йому потрібні гроші на лікування… уся книга – про село, треба авторові вже й поміняти платівку… а ось ця – про СЕЛО, як не підтримати!.. прекрасна проза!.. прекрасна поезія!.. а ця – не прекрасна… без коментарів…»
Переважає теорія «тухлого яйця»: їсти не обов’язково – досить понюхати… «Понюхав» 40 сторінок з 200 – і все зрозуміло… Експерти, яким заплатили, зобов’язані прочитати 200 сторінок із 200! А «на громадських засадах» – нюхаємо…

Ось таке фантастичне оповіданнячко в мене написалося. Ви ж розумієте, що я фантазую, мрію… Повертаючись до ваших запитань, повторюся: в ідеалі, щоб отримати премію, треба написати талановитий твір! Критерії оцінки – художність. Вирішувати це має компетентна (!) комісія.

Н.Даниленко: Пані Ольго, цього року на здобуття премії Маланюка претендували твори восьми авторів…

О.Полевіна: Так. А четверо з них – половина! – члени обласного літературного об’єднання «Степ»!

Н.Даниленко: Я переконана, що їм усім надзвичайно цікаво знати, якими саме фразами аналізувався доробок кожного. Сподіваюся, були ж у комісії люди, які оцінювали твори не за запахом, а за смаком.

О.Полевіна: Ну, ви й мрійниця! Ваших новел подано аж шість у двох номерах «Степу». Хто ж буде стільки читати? Одна пані зізналася, що прочитала аж дві. До речі, я питала в бібліотеці, чи беруть члени комісії твори номінантів читати додому. Відповіли, що ні. Тільки один із них щось погортав на місці. Про всіх авторів «Степу», без яких у двох номінаціях не було б конкурсу, бо один твір не розглядається, не сказали майже нічого. Хвалили тільки авторів, яких висунула Спілка письменників. Про вас усіх говорила одна я.

Н.Даниленко: Чи можете поділитися власним враженням від конкурсних творів?

О.Полевіна: Один з пунктів положення стосується дати видання, коли підписано до друку: не пізніш ніж за три місяці до висунення. Дві книжки – В. Яремчука та І. Задої – взагалі не мали цієї інформації, тільки рік видання – 2020. Тобто не можливо встановити, чи, допустивши їх до конкурсу, дотрималися вимог, чи ні. Раніше були випадки, коли книжки знімали саме за цією ознакою. Але це були книжки, які висував «Степ», і на виконанні саме цього пункту наполягали тоді члени НСПУ… Цього року більшість членів комісії проігнорувала цей пункт Положення. Тож, мабуть, треба вибачитися перед Бєльською, Тереном, Фесенко, чиї книжки в попередні роки зняли з конкурсу. Дуже важко відстоювати свою думку, коли нові члени не розуміють, про що йдеться, а команда членів НСПУ робить вигляд, що це дурниці. До речі, обидві книжки з недотриманими термінами подачі стали переможцями. Тож не коментую.
Книжка Людмили Юферової – збірка ліричної, образної, технічно досконалої поезії. Не перемогла. Залишаю це на совісті комісії.
Книжка Тетяни Микитась – це віддзеркалення роботи «Степу». І те, що її висунуло не літоб’єднання, – уже перемога. Поезія, яка йде від душі, мудра, насичена образами. І про село, і про АТО, і про любов. А як чудово оформлена книжка! Промовчали. Склалося враження, що зовсім не читали.
Книжка Кирила Поліщука – це занурення в ірреальний світ. Мені там перебувати було некомфортно. Хоча навпроти двох оповідань поставила плюсик. Ідея об’єднання деталями прямо не пов’язаних між собою оповідань цікава. Але ж реальне життя страшніше за будь-яку картину, намальовану темною підсвідомістю. І не треба вигадувати жахи: вони – поряд. А комплекси і образи варто залишити розв’язувати психотерапевтам, а не вносити у твір.
Те ж саме можу сказати про книжку Інни Немированої, яка отримала «степового орла». Діти, що з вами коїться? Хто ж вас так образив, коли вбивство і смерть для вас – приваблива тема? Якщо образ героїні, яка забігла світ за очі від себе самої, – проєкція підсвідомості авторки, то, звісно, «треба підтримати дівчину»…
А ви, пані Ніно – особа самодостатня: не копирсаєтеся у своїх комплексах, а препаруєте душі людські гостро, весело і безжально. До речі, ви читали твори інших авторів, представлених у номінації «Проза»?

Н.Даниленко: «Неспокій» прочитала. Там убивство без жодної необхідності для розвитку в’ялої дії деталізується так, ніби це звіт судово-медичного експерта (це фраза з опублікованої в одній з обласних газет рецензії на цей роман). Додам, або як висновок патологоанатома: де різав, як, чим, куди стікала кров, як змінювався труп із часом. Тільки криміналісти писали б із сухим фактажем, а тут авторка додає «художніх» емоцій і на багатьох сторінках розмальовує, як неповнолітній убивця з подругою енергійно і з жартами тягали те тіло по хащах, сараях та підвалах. Також текст пересипаний непристойними словами (благаю, не змушуйте цитувати!). Категорично не розумію, що тут сприяє утвердженню «високих духовних цінностей» (це одна з обов’язкових вимог до представлених на премію творів). Відзначення такого тексту – це що, сигнал для наслідування майбутніми кандидатами на одержання літературної премії? Чи взагалі – епікриз смаків комісії?

О.Полевіна: Давайте повернемося до розмови про твори інших претендентів. У журналі «Степ» надруковані статті Людмили Островерх. Вона – далеко не новачок у літературі. Учениця Миколи Кузьмовича Смоленчука. Учитель-методист української мови та літератури з 48-річним стажем викладання предмета – відомий педагог на Кіровоградщині. Входила до складу творчої групи Інституту підвищення кваліфікації (післядипломної освіти). Автор книжки розробок системи уроків з української мови для 5-го класу з елементами народознавства, якою й донині користуються вчителі. Друкувалася в різних методичних посібниках, зокрема з розробками уроків з «Літератури рідного краю».
Вона започаткувала унікальний літературно-мистецький клуб «Сонячні кларнети», на засідання якого запрошувалися провідні письменники, митці області й не тільки. Принаймні троє членів комісії побували в неї в гостях – у Знам’янській школі № 2. А Маланюківські читання вперше в області з 2014 року стали традиційними. Оксана Гольник, маланюкознавець, доцент педуніверситету, там була принаймні п’ять разів! Л.Островерх – і нині коректор усіх публікацій «степівчан». Тож усі номіновані статті Людмили Островерх розраховані на широку аудиторію – від спеціалістів-філологів до літераторів і пересічних читачів. Оце й є справжнє літературознавство!
Та члени комісії її взагалі не помітили. «А, усього три статті…» Упевнена, що ніхто їх не читав. Як таке можливо? Та то тільки у фантастичних оповідках усі члени журі читають усі книжки. Ой, помиляюсь! Був один, який читав усе – від першої до останньої сторінки, – Олександр Архангельський. Вивели, бо заважав. Голова обласної організації Національної спілки письменників України Василь Бондар навіть неодноразово підписи збирав під зверненнями, щоб вивести зі складу комісії незручного, тобто добре обізнаного з текстами члена, який до того ж мав власну думку та аргументовано й наполегливо її відстоював.

Н.Даниленко: А як ви ставитесь до книжки Івана Задої? Їй спочатку присудили премію, а потім не дали через протести громадськості. У чому їхня суть?

О.Полевіна: Просто громадськість прочитала твори героя книжки Задої – будьонівця С.Гончарова (Тасіна). А вони були про «лицаря шаблі і коня» Котовського, про «червонців Примакова», про бійця ЧК, про Ворошилова й Будьонного… Якось не на часі… Це смішно і водночас сумно, коли висувається таке, та ще й на премію імені патріота-націоналіста Маланюка. Читаючи це, я очам своїм не повірила: тексти є неприхованим порушенням законодавства про декомунізацію.
Тож можна було спрогнозувати, що книжка викличе негативний резонанс. Не розумію, навіщо було НСПУ висувати саме її, роздмухувати вогнище, яке спалахнуло ще 2019 року щодо книжки Тетяни Березняк. Що це – провокація, самовпевненість, упертість? Чи бажання дати премію авторові за інші видання, які вже не відповідають Положенню за термінами? Очевидно, подумали так: беремо останню книжку – і не має значення, що спільнота буде скандалізована. Не додивляться, не помітять розділу про «червоних кавалеристів».
Читаю палке звернення Василя Бондаря з пропозицією підтримати книжку, яку вони в очі не бачили. Комісія й підтримала «головного письменника області». Майже одностайно – десятьма голосами з одинадцяти, з яких п’ятьох тільки-но затвердили напередодні засідання!
Оте «майже» – про мене…

Н.Даниленко: Ольго Миколаївно, вибачте за метафору, але мені та, гадаю, й нинішнім і майбутнім номінантам на голову не налазить те, про що я дізналася, – про спосіб «роздачі слонів». Чому комісія не боїться приймати твори з порушенням строків? Чому не боїться голосувати за тексти, не читаючи їх? Чому не боїться, що в проголосованих «втемну» творах буде щось несумісне із засадами, на яких базується премія?

О.Полевіна: Як вам відповісти: чесно чи ввічливо?

Н.Даниленко: Правдиво. Бажано стисло і в культурній формі.

О.Полевіна: Іноді питання може бути відповіддю.

*Danger (англ.) – загроза, небезпека



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.43879 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua