МЕНЮ










4 червень 2015 - 09:35

Декомунізація плюс деколонізація


Нещодавно Верховна Рада України ухвалила чотири закони, які стосуються засудження комуністичного режиму, відкриття архівів радянських спецслужб та визнання УПА й інших організацій борцями за незалежність України. У парламенті ці закони назвали «декомунізаційним пакетом».

Верховна Рада одним із законів засудила комуністичний та нацистський тоталітарні режими і заборонила їх символіку; визнано, що обидва режими проводили політику державного терору. Протягом півроку від ухвалення закону всі назви міст, вулиць й інша топоніміка, пов’язані з комуністичним режимом та його ідеологами, мають бути перейменовані місцевими органами влади. Перейменування торкнеться й Кіровоградської області та Кіровограда, які названі на честь Сергія Кірова.

Спонукуваний рішенням українського парламенту, до нашої редакції завітав кіровоградець Станіслав Пересипко й попрохав розмістити на шпальтах «Вечірньої газети» його письмовий доробок на тему перейменування Кіровограда. Тож ось що пише із цього приводу Станіслав Анатолійович:

«Щоб правильно оцінювати те, що відбувається в Україні і приймати правильні рішення, потрібно брати всі історичні події, факти у їх сукупності. Цього року у нас іде війна з Російською Федерацією, державою, визнаною Верховною Радою агресором. В Україні ідуть процеси як захисту держави, так і становлення її національної ідентичності, повернення до історичного минулого.

Цього року виповнюються 240 років великої трагедії українського народу – ліквідації Запорозької Січі, останнього залишку його державності. Як у 1775 році, так і сьогодні, російські правителі використовують жителів України для розвалу національної держави, причому, у першу чергу, жителів не корінних і не українців. У 1775 році то були серби (а також інші народи з Балкан, волохи, молдавани) і росіяни, а нині – росіяни і зовсім мало сербів. Як 1775 року, так і нині, правителі ніби турбуються благополуччям народу і держави, а насправді є лукавими, підступними ворогами.

Приймали участь у знищенні Запорозької Січі і наші предки – 11 ескадронів Єлисаветградського пікінерського полку. Двадцять шостого травня 1775 року з-під фортеці Святої Єлисавети пішли російські імператорські війська у кількості більше 100 тисяч осіб на чолі з генералом-сербом Петром Текелі на Запорозьку Січ (маю на увазі як автономне державне утворення) і її паланки та знищили їх. Як відомо, вказані дії зафіксовано маніфестом Катерини II від третього серпня 1775 року. Ось деякі витяги з нього: «Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков… 4-го июня Нашим генерал-поручиком Текеллием со вверенными от Нас ему войсками занята Сечь Запорожская… Возвещая … все сии обстоятельства, можем Мы… объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и казаков сего имени». Цинізму і лукавства у маніфесті було багато. Не варто їх наводити. Демократичні звичаї запорожців було названо «политическим уродством». Такі ж методи боротьби застосовує і нинішня Росія. Вірити Володимирові Путіну не можна.

Фортеця святої Єлисавети була побудована на території створеної у 1751 році російською імператрицею Єлизаветою Нової Сербії. Не треба нагадувати, що це територіальне утворення (200 на 30 верст) було цілком викроєне із запорозьких володінь і без згоди козаків. Люди вимушені були розбирати свої будівлі і вивозити на південь – за Південний Буг. Уявіть собі, якби зараз вам сказали покинути житло і виселитись за 100 км на інше необжите місце. Це була велика наруга. Як писав 1897 року єлисаветградський міський голова Олександр Пашутін в «Историческом очерке г. Елисаветграда», фортеця «сдерживала и обуздывала своевольных запорожцев». Тому не дивно, що запорожці виступали проти відбирання в них земель і спорудження фортеці.

Що ж ми протиставимо російському імперіалізмові? Протиставимо нашу національну й ідейну непорушність і правду, здатність бути незборонними ніким і ніколи. Але для цього потрібно брати силу від наших предків, жити їхніми ідеями волі, шанувати їх, бо не даремно в нашому гімні сказано, що ми козацького роду. Наші 11 єлисаветградських пікінерських ексадронів та інші військові формування, створені з переселенців та місцевого населення, скоїли злочин. Ми повинні спокутувати його. Яким чином? Залишити ім’я козаків навічно d місцевості, де вони жили (а це територія Кіровоградської області), і у місці колишнього Єлисаветграда (тоді ще Єлисаветграда не було, а була лише фортеця, статус міста їй було надано 1784 року), тобто на території нинішнього Кіровограда. Назвемо наше місто «Козацький», а область «Козацькою». Самі будемо жити звичаями і традиціями козаків, будемо основою українського народу і його держави.

У даний час виникла історична необхідність пройти Україні шлях становлення національної держави, у якій будуть вільно жити й інші народи. Іншого не дано. Це історична закономірність. Саме зараз триває епоха будівництва незалежної, самостійної Української держави. Для підвищення її цінності потрібно підняти наші старі українські традиції, звичаї. Україна постала у світі передусім завдяки козацтву. Козак був народним героєм. Козаки проживали по річці Інгул до самої її вершини, мали на ній промисли. Не будемо лукавими і не зловживатимемо іменами святих фортеці, бо споконвіків правителі називали своїми іменами завойовані міста і території. Петро І назвав столицю ім’ям Святого Петра, вибравши із сотень святих своє ім’я, а його дочка Єлизавета назвала фортецю також іменем святої Єлизавети за тим же принципом. Тому залишається одне: дати збірну назву місцевості, з огляду на найцінніше, що було і є для українського народу. Не можуть бути прийняті назви, дані нашими поневолювачами: Єлисаветград, Кіровоград. Останній у зв’язку з прийняттям Закону «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» від 9.04.2015 року.

Не може бути прийнятною і назва «Златопіль». Згідно з договором купівлі-продажу від 2.01.1787 року, укладеним між князями Любомирським і Потьомкіним, до останнього відійшли землі Смілянщини, у тому числі з містечком Гуляйполем. Потьомкін дав йому назву, як зазвичай у той час, у грецькій манері, – «Златополь», що означало «золоте місто». Мова про золоте поле не йшла. Потьомкін говорив російською. Сама назва має дві складові: старослов’янське «злато» і грецьке «поль», від «поліс» – місто. Тобто назва не українська. Слід зазначити, що Златополь розташовувався на кордоні із землями запорозьких козаків і був заселений євреями, яких Катерина II виганяла з Росії, тож ті вимушені були селитись на півдні. Станом на 1864 рік євреїв серед жителів міста було 82,03 відсотка. Златопіль об’єднали з Новомиргородом 1959 року Тобто історично Златопіль був не українським містом, тож поширювати його назву на землі колишньої Запорозької Січі (Вольності Війська Запорожського) буде історично невірно…

Не може бути прийнята і назва «Ексампей». Цю назву не слід вживати тому, що вона дуже стара, яка була ще до слов’ян-антів. Ми будуємо українську державу, і бажано, щоб характер назв був український.

Не слід приймати назву «Новокозачин». Цей варіант характерний для Вінницької та інших західних областей. У нас не прийнято говорити «козачин», ми говоримо «козацький». Крім того, не зовсім м’яко звучатиме назва області – «Новокозачинська». Ідеться ж йде не про «козачинів», а про «козаків». Слід обрати більш загальну збірну назву.

Не варто приймати назву «Козачинськ» з тих же підстав. Крім того, слід зазначити, що суфікс «ськ» характери ний для назв російських міст, тобто це є калькою з російських назв.

Назва «Козацький» несе в собі політичний, історичний, культурний, естетичний аспекти і відповідає топономічній концепції встановлення назв. Назва проста, милозвучна, відповідає місцевості, відображає явище національного і світового значення, має стосунок до головних напрямків державного розвитку України. Невмирущість українського народу і козаків, спокутування моральної, історичної шкоди перед ними, пам’ять про предків зобов’язують дати місту назву «Козацький». Найближчі два варіанти: «Новокозацький», «Український».

Назви – це не лише констатація історичних змін, а й створення умов для зміни політичної свідомості громадян на майбутнє. У назвах повинні закріплюватися місцеві, національні, історичні особливості, а не факти здобутків ворога. Назви повинні згуртовувати людей, вести, закликати їх до створення спільної держави на дійсних, а не підробних цінностях, підтримувати суспільну свідомість на рівні, що забезпечує довготривале існування спільноти, здатність її мати сили для створення спільної держави і оборони себе від ворога. Ми повинні звільнити Україну від російського агресора».




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40099 сек. / запитів: 10 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua