МЕНЮ










7 червень 2019 - 09:07

Дмитро Чижевський. Шлях до України


А ви знаєте хто такий Дмитро Чижевський? Якщо з таким запитанням звернутися до мешканців нашого міста, частина з них, ясна річ, пригадає, що цим ім’ям названа обласна наукова бібліотека. Хтось, можливо, знає, що Дмитро Чижевський – філософ-емігрант. Та абсолютна більшість про видатного земляка знає дуже мало. Тим часом цього року весь гуманітарний вчений світ відзначив 125-річчя видатного славіста, філософа, літературознавця, дослідження якого стали надбанням багатьох європейських народів. От чомусь до України, де він народився і виріс, його наукова спадщина повертається надзвичайно повільно.

Очевидно, й тому, що і в українській західній діаспорі вченого далеко не завжди розуміли і приймали за свого. Його величезний науковий спадок стояв якось ніби осібно, як, власне, і він сам протягом усього свого життя, хоч і був оточений багатьма учнями та колегами, але так і не здобув належних посад, становища, серйозного матеріального забезпечення. Дмитро Іванович уявляється мені своєрідним Дон Кіхотом від науки. Але ж саме такі люди часто становлять сіль і суть будь-якої справи. І в час, коли Україна стоїть на глибинному світоглядному зламі, ця сіль до прісної поверховості, меркантилізму, а часом навіть злочинної спекуляції ідеями, може додати такий зміст, що його навіть важко оцінити.

Адже коли формується нова якість мислення (а Україні це вкрай необхідно) філософія, гуманітаристика мають набагато більше значення, ніж будь-які матеріальні цінності. Ми здобудемося на них тоді, коли інший рівень усвідомлення заторкне глибші шари суспільства, не лише його верхівку. У цьому ключі досить наукоємким був “круглий стіл”, організований у нашому педуніверситеті за участі дослідниці життя і творчості Дмитра Чижевського Ірини Валявко. А також пленер для художників та фотохудожників краю, виставка за результатами якого нині експонується у обласній бібліотеці імені філософа і славіста.

Сто років для вічності: мало чи багато?

Власне, початок було покладено ще чверть століття тому, коли відзначали 100-річчя вченого. За два роки до того, у лютому 1992, найбільшу книгозбірню Центральної України, яка доти носила ім’я Надії Крупської, перейменовано на честь філософа-емігранта. У рік столітнього ювілею у Кіровограді та Олександрії, де народився Дмитро Іванович, а потім і в столиці, відбулися наукові читання «Діалог культур», було відкрито меморіальну дошку на будинку, де жила родина Чижевських, у степовому містечку Олександрії названо вулицю на його честь, в обласній бібліотеці його імені організовано книжково-документальну виставку «Нестор славістів». Учасники наукових читань висловили підтримку заснування на його малій батьківщині фундації для вивчення та популяризації творчої спадщини видатного мислителя. Та досі цю інституці не можна назвати широко відомою.

Національна Академія наук встановила премію імені Д. Чижевського в сфері філософії. Його ім’я, ясна річ, ввійшло у активний науковий обіг. У 2006 році на приміщенні Інституту філології Київського національного університету, де навчався Чижевський, відкрито меморіальну дошку. З 1994 по 2005 рік в Україні опубліковані «Історія української літератури» («…без його праць українське літературознавство було й залишається не просто неповним, а злиденним» – така оцінка академіка Михайла Наєнка), «Нариси з історії філософії на Україні», монографія «Філософія Г.С. Сковороди» та чотиритомник філософських праць, підготовлений Інститутом філософії НАН України з ініціативи Василя Лісового. Очевидно, ці видання стали надбанням небайдужого професійно зорієнтованого читача.

Для ширшого ж кола, у тому числі й земляків ученого, його ім’я довгий час залишалось загальним місцем, а рівень і вагомість наукової спадщини – не оціненим і не осмиленим. До 120-річчя філософа у нашому місті здійснено проекти, які фактично не перетинаються, але взаємно доповнюють один одного і які досі не втратили свого значення і актуальності.

Українська мова була для нього мовою серця…

Краєзнавець, одна з потужніших організаторів краєзнавчої роботи в області Лариса Гайда напередодні минулої ювілейної дати ініціювала просвітницький проект «Наш земляк – Дмитро Чижевський – видатний учений-енциклопедист, філософ та історик культури й науки». Її колишній колега, кандидат педагогічних наук світлої пам’яті Андрій Іванко, опрацювавши десятки джерел (в обласній науковій бібліотеці зберігаються окремі праці вченого, видані у Бостоні, Лондоні, Любляні, Гарварді, деякі видання з його особистої бібліотеки), підготував популярний нарис «Д.І.Чижевський – людина з Парнасу науки».

Цей динамічний, наповнений цікавими деталями текст, пробуджує жвавий інтерес до постаті славного земляка у всіх, кого зачепила ця тема. Він свого часу став відкриття для вчителів-гуманітаріїв.

Рідною мовою в родині Чижевських, ясна річ, була російська. У ті часи одиниці інтелігентних родин послуговуались українською, тим більше мати Дмитра, Марія Єршова, талановита художниця, учениця Іллі Рєпіна, була етнічною росіянкою. Але його дядько Павло Чижевський, член української фракції Державної думи, член Центральної Ради та уряду УНР, автор праці «Основи української державності», був відвертим українофілом. Свого часу він з молодим тоді Володимиром Вернадським доставляв із Женеви в Україну нелегальні українські видання. До речі, вже будучи славнозвісним вченим, Дмитро Чижевський листувався із засновником української Академії Наук, і той якийсь час сприймав його за сина Павла Івановича.

Російськість родини Чижевських, на щастя, не була імперською, тут завжди панували опозиційні настрої, ніхто не ставив перепон перед природною українською стихією, що панувала у степовому містечку. Особливо гостро відчувала потребу змін молодь, яка збиралась у домі Чижевських спочатку у просвітницькому, а потім і у соціал-демократичному гуртку. Професор Панас Феденко, друг дитинства Чижевського, згадує, як у березні 1911 року гуртківці влаштували засідання з приводу 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка. З доповіддю виступив Дмитро, він також виконував на фортепіано композиції Миколи Лисенка на тексти Шевченка. Вже наступного року, як згадує Панас Феденко, у спілкуванні та листуванні вони перейшли на українську, що було певною мірою протестом проти заборони викладання українською мовою в народних школах. Ясна річ, гуртківців (на той час Дмитро Іванович уже навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира у Києві) не могла не обурювати заборона царського уряду відзначати 100-річчя Т.Г. Шевченка.

Революційні настрої та активна участь у політичному житті привели меншовика Дмитра Чижевського у Центральну Раду. 22 січня 1918 року він проголосував проти прийняття ІУ Універсалу, фактично проти незалежності УНР, бо не уявляв України поза федеративними зв’язками з Росією. Частина української діаспори до смерті не змогла пробачити йому цього кроку. Та й він сам, як свідчив викладач хорватської мови Стефан Дріло, який доглядав Дмитра Івановича в останній рік його життя, підсумовуючи свій життєвий шлях, не раз наголошував, що зробив кілька помилок у житті, першою і найважливішою з яких називав своє голосування проти ІУ Універсалу.

Дмитро Чижевський фактично був поліглотом. Він міг, скажімо, читати лекцію тією мовою, якою творив письменник, про якого йшлося. Але українська мова, як влучно зазначив Андрій Іванко, була для нього мовою серця, мовою любові. Нею він звертався і до своїх найулюбленіших істот – котів, яких вважав посередниками між цим та потойбічним світами.

В Олександрії, крім батьківського будинку Чижевського, збереглося й приміщення гімназії (там розміщувалась філія Білоцерківського аграрного університету), де він вчився, й земської управи, де працював його батько. чимало будівель, фрагментів огорож того часу.

Підйомний кран із соломи треба замінити на справжній

Інший проект – солідне видання «Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади», що вийшло у кіровоградському видавництві «Імекс ЛТД» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга». Якщо перший прект – суто просвітницький, розрахований на якнайширше коло вчительства, студентів і навіть старшокласників, то це видання набагато насиченіше науково й інтелектуально. Його упорядники – кандидат філософських наук, старший науковий співробітник інституту філософії імені Г.Сковороди Ірина Валявко, кандидат філософських наук, автор 40 робіт про життя та діяльність Чижевського Володимир Янцен та тодішній науковий редактор «Імекс ЛТД» Олександр Чуднов.

Тут не лише констатуються та коментуються факти біографії й творчої діяльності видатного вченого, а й порушуються кричущі проблеми неосмислення його спадщини. Та вона не тільки не осмислена – не зібрана! Володимир Янцен з болем пише про те, що особисті архіви вченого, які зберігаються у Гайдельберзі і Галле, досі повністю належно не каталогізовані, у Гайдельберзі значна частина ще у 2003 році розпродана (деякі з них Янцен придбав особисто). Але й у архівах далеко не все. Певна частина його праць була незапитана за життя, отож, неопублікована, залишилась у рукописах. Вони, а також нотатки лекцій і доповідей по сьогодні перебуають у приватних колекціях, їх треба терміново збирати, бо велика ймовірність, що цей масив матеріалу може втратитись безповоротно.

Те саме стосується й листів. Чижевський написав їх десятки тисяч, зібрано лише кілька сотень (у книзі наведено фрагменти листування із Омельяном Пріцаком, Володимиром Вернадським та Юрієм Шевельовим). І питання не лише у тому, щоб зібрати усе це. Володимир Янцен констатує: «Досі не перекладені українською мовою всі його твори, а значить, не введені до наукового обігу, а якщо й перекладаються, то публікуються некоментованими, не введеними в контекст доби. Якщо ми визнаємо Дмитра Чижевського одним із класиків української філософії та літературознавчої думки, то й едиційні принципи перевидання його праць на батьківщині повинні бути строго академічними, такими, що враховують різні їх варіанти та редакції і передбачають бодай елементарний науковий коментар».

Омельян Пріцак зауважував, що Чижевський усе своє життя віддав творенню української самостійної інтелектуальної та літературної історії. Цей висновок тільки на перший погляд здається простим. Задумаймось: десятки років гуманітаристика перебувала у полоні фальшивої не наукової комуністичної ідеології, через зацементований КДБ шар якої важко було пробитися чомусь живому, а про національне, то нічого й говорити. Не одне покоління українців, за винятком буквально одиниць, не усвідомлювало своєї історії, культури, гуманітарного спадку минулого, його ролі і місця у світових процесах, велика європейська нація не мала власної цілісної філософської школи, яка б давала їй опертя для руху у майбутнє (і звідси теж наша сумнозвісна багатовекторність!). Дмитро ж Чижевський, говорячи про давню літературу, мав на увазі давньоруську – київську, а не російську, українську філософію розглядав як окрему самостійну одиницю історико-філософського процесу, а його «Філософія Г. Сковороди», опублікована у 1934 році, дотепер залишається однією з кращих праць про Сковороду, він автор першого фундаментального дослідження про українське бароко. І це – тільки крапля із набутку вченого.

Кандидат філософських наук Віталій Ігнатьєв про наші світоглядні пошуки говорить так: «В українській культурі є дві теми, які завжди цікавали творчих людей – релігія і націоналізм. Остання в ХХ столітті все більше отримує не публіцистичний, а фундаментальний академічний характер. Релігія ж продовжує залишатись суто в конфесійному руслі. Російська філософія, яка вся вийшла зі Сковороди, в ХХ столітті розвивала саме релігійну тематику. Чижевський, який виріс на основі впливу російської культури, мав геніальну інтуїцію. В його філософії є м’яке поєднання націоналізму і релігії. Це дало йому змогу стати засновником української академічної філософії, але з іншого боку, саме це було приводом залишатись знову ж таки одинаком. Його не сприймали фундаметальні націоналісти на кшталт Донцова за схильність до російської культури. Але так само його не сприймали ортодоксальні православні, наприклад, Флоренський за ідеї необхідності побудови національної українької філософії».

Радянську марксистсько-ленінську філософію Чижевським вважав чимось безглуздим на кшталт підйомного крана із соломи. Натомість вчений напрацював багато конструкцій, які ми могли б використати як справжній кран для зведення нашого світоглядного та духовного буття.

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.36845 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua