МЕНЮ










21 сiчень 2011 - 14:07

ДВІ ВІЙНИ ОЛЕКСІЯ ЧМІЛЯ


Інвалід Великої Вітчизняної війни другої групи Олексій Чміль народився десятого березня 1922 року в селі Сиренки Глобинського району Полтавської області. Пізнав усі жахіття Голодомору 1932 – 1933 років. З малих років долучився до роботи на землі. Закінчив у рідному селі семирічку і вступив 1939-го до Кременчуцького бібліотечного технікуму. Та скласти випускні іспити, до яких лишалися лічені дні, юнакові не судилося – почалася Велика Вітчизняна.

Уже наприкінці червня 1941 року він разом з іншими мобілізованими на оборонні роботи юнаками й дівчатами рив окопи та протитанкові рови в районі Градіжська Полтавської області. Потім з групою товаришів учорашній студент вирішив дістатися до Полтави, аби там вступити до лав Червоної Армії. Однак німці наступали швидко, тож полтавський військовий комісаріат уже було евакуйовано. Радянські військові частини, які відступали, хлопці наздогнали біля міста Світлогорська. Після швидкого навчання полтавець став стрільцем запасного піхотного полку, а невдовзі його направили у 3-й стрілецький полк 216-ї стрілецької дивізії зв’язківцем-стрільцем.

– Було дуже важко, – згадує нині полковник у відставці Олексій Чміль. – Не вистачало зброї та боєприпасів. Наші війська зазнавали великих втрат. За два місяці боїв, які не припинялися ні вдень, ні вночі, від усього нашого батальйону живим лишився я один. Згодом, після загибелі чотирьох моїх командирів і безлічі солдатів, я був поранений і контужений та потрапив до госпіталю.

Після лікування молодого солдата направили до Житомирського військового піхотного училища, яке 1942 року перебувало в Ставрополі. Та недовго довелося вчитися. Курсантський полк став на оборону Сталінграда. Західніше міста Калача полк разом з іншими підрозділами стримував наступ 6-ї німецької армії – однієї з найсильніших у противника, яка бойовим переможним маршем пройшла всю Європу. Одним із найтяжчих боїв для сержанта Олексія Чміля, який командував курсантським кулеметним відділенням, та його побратимів стало відвоювання сьомого серпня 1942 року роз’їзду № 74 Північно-Кавказької залізниці – єдиного на той час шляху на Сталінград, котрим туди надходили техніка, пальне, озброєння, харчі.

– У німців було багато танків, артилерії, мінометів і літаків. А ми могли протиставити їм тільки гвинтівки й кулемети, – зітхає ветеран. – Бій був жорстоким. Багато наших воїнів полягло під гусеницями танків, від розривів мін і снарядів. І все-таки ми, піхотинці, знищили сім танків. Знявши з убитих дві гранати, я зв’язав їх і кинув під сталеву потвору. Кинув – і більше нічого не пам’ятаю. Коли опритомнів, побачив навколо себе багато вбитих і поранених…

Цілий день тривав бій. З останніх сил билися "житомирці", готуючись уже до найгіршого. Та в найкритичніший момент їхні життя врятували радянська авіація й артилерія. Після цього та інших тяжких боїв під Сталінградом із восьми різних курсантських полків командуванню вдалося сформувати лише один, який і воював на Сталінградському фронті до остаточного знищення німецького угруповання.

– Під Сталінградом, а невдовзі на території Калі- нінської (Тверської) області я знову був поранений, – продовжує Олексій Михайлович. – Згодом брав участь у Курській битві, визволенні Білорусії та України, в боях під Ленінградом. Служив командиром кулеметного відділення, командиром відділення зв’язку, був комсоргом дивізіону. Від лютого 1944 до липня наступного року навчався у 2-у Томському артилерійському училищі, після закінчення якого потрапив на Забайкальський фронт командиром вогневого взводу в складі полку, який мав завдання підтримувати стрілецьку дивізію під час переходу безводними степами Монголії, через річку Ляохе, хребет Великий Хінган та пустелю Гобі. Забайкальський фронт після оголошення Радянським Союзом восьмого серпня 1945 року війни Японії мав розгромити імператорську Квантунську армію в Манчжурії (північно-східна частина Китаю, окупована японцями).

– Це був героїчний перехід, – згадує Олексій Чміль, – у розпал пекучого літа. Страшна спека, земля нагрівалася до сімдесяти градусів. Від поту на скронях виступала й біліла сіль. Протягом усього нестерпного шляху до Великого Хінгану не траплялося жодної річечки, жодного прісного озера. А запаси води, які мали при собі солдати, з кожним днем зменшувалися. Були випадки смертей від спраги. Але витерпівши такі нестерпні умови походу, ми, зайшовши з тилу японських військ, вдарили по ворогові з усіх видів зброї. Противник не зміг довго чинити опору…

Найважчими в тій війні, каже ветеран, були багатокілометрові марші, котрі проходили майже за повної відсутності води. Він з побратимами пішки пройшов майже всю центральну Монголію, здолав Хінганський хребет і більше ста кілометрів страхітливої пустелі Гобі. Пройшовши всю Манчжурію, солдати дійшли до Порт-Артура. Під час переходу не всі витримували надлюдських навантажень. Дехто з бійців вкорочував собі життя. На річці Ляохе японці підірвали дамбу, тож стрімка повновода течія змивала солдатів, коней, техніку. Молодший лейтенант Олексій Чміль на цій переправі врятував командира своєї батареї, а потім разом з іншими учасниками походу цілу добу "відвойовував" у річки гармату, яку та потягла на дно в мул. Не менше випробувань довелося перенести бійцям при переході через Великий Хінган.

– Гірськими стежками людям пересуватися було дуже тяжко, – зітхає нині полковник у відставці, – а ще ж потрібно було переправляти гармати і вцілілих коней. Часто доводилося залучати на допомогу саперів, котрі, підриваючи скелі, розширювали в деяких місцях шлях. На самісінькій вершині перевалу лежали хмари. Бійцям довелося пересуватися в густому тумані. На щастя, пройшло кілька рясних дощів, тож людям вдалося запастися питною водою. Під час переходу через перевал загинули майже всі коні. Аби поповнити тяглову силу, учасники походу ловили диких монгольських коней і привчали їх до незвичної для них роботи…

Довелося Олексієві Михайловичу пройтися й Великою китайською стіною, бути свідком загибелі побратимів від спеки і зневоднення: коли в людини йшла з рота піна, а з вух – кров, її вже неможливо було врятувати. Та, зрештою, жертви ці не стали марними: другого вересня Японія підписала акт про капітуляцію.

За роки двох воєн гвардієць Олексій Чміль отримав три поранення й чотири контузії, хворів на тиф, не раз і не два у складних бойових умовах прощався із життям, та все ж вижив. Воював у складі військових підрозділів на багатьох фронтах. Його нагороджено орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни першого ступеня, орденом Богдана Хмельницького третього ступеня, багатьма медалями, зокрема, "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років", "За перемогу над Японією", "За бойові заслуги", "За оборону Сталінграда".

Після завершення Другої світової війни наш земляк залишився в армії: служив у артилерійських підрозділах командиром взводу, начальником бібліотеки, заступником командира батареї та начальником клубу. Екстерном закінчив Київське артилерійське училище імені Сергія Кірова. 1963 року в званні капітана демобілізувався, після чого до 1993 року працював на різних посадах у кіровоградських Школі вищого льотного пілотажу та Державній льотній академії України. Провадив активну громадську та патріотично-виховну роботу. Та зараз ветеранові вже нелегко за станом здоров’я активно спілкуватися з людьми. В одній зі своїх публікацій у газеті "Старт" ДЛАУ він написав: "Сила волі та допомога лікарів повертали мене до життя. Згадую Південний, Сталінградський, Західний Калінінський, 1-й Прибалтійський, Брянський, Забайкало-Амурський фронти, вісім дивізій, у складі яких мені довелося воювати. Важко було, але ми все пережили. Переживемо й знегоди нинішнього життя. Ми не звикли пищати й хникати. За життя потрібно боротися кожного дня й кожну годину. І потрібно не лише вистояти, а й перемогти!" Олексій Михайлович і зараз у своїх вісімдесят вісім років "не пищить і не хникає", лишається таким же бадьорим та оптимістично налаштованим, як і раніше.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.36426 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua