МЕНЮ










14 червень 2019 - 19:21

Джекпоти Бориса Ревчуна


Нинішнього року він відзначатиме свій ювілей. Позаду в цього суперскромного письменника й науковця – колоритна, насичена несподіваними поворотами життєва стежка: він – автор книг гумору й лірики українською, російською, англійською мовами; він читав лекції з економіки в Києві і США, він одвідав кілька десятків країн, йому заповідалась доля Робертіно Лоретті, він позивався з «95-им кварталом», його поезії пробували на зуб Вишеславський і Рождественський… Він народився і живе в Кропивницькому. Член НСПУ з 2005 року.

– Борисе Григоровичу, гортаючи вашу життєву анкету, спостеріг: ви завше були при ділі: три вищих навчальних заклади закінчив, вчителював, займався виконавчою комсомольською роботою, викладав у вишах рідного міста, столиці, навіть заокеану… А тепер – вільний від усіх цих обов’язкових трудів. Свобода – море часу для творчості. Як вам дихається у цій атмосфері, яка повністю, до краю належить вам?

– Це запитання нагадало мені старий анекдот. Циган каже: «Усе життя їв цибулю – й ніяк не міг звикнути. А сало один раз з’їв – і відразу звик». Отак і я – після того, як остаточно залишив свою викладацьку роботу в університеті (майже шість років був працюючим пенсіонером), відразу звик до життя вільного художника. Втім, я й зараз, якщо де-факто, працюючий пенсіонер. Працюю зі словом. Інколи – тяжко. У мене про це й двовірш є:
– Тяжкою працею створив я річку поту,
Щоби дістатись нею берега джекпоту.

Цей джекпот має переважно морально-естетичний вимір. Зірвати джекпот для мене означає отримати гострі позитивні емоції від результату творчих зусиль, якісного літературного продукту. Придумав афористичну «шедеврульку/нетлінку» (це таке моє жартівливе визначення власної вдалої живописульки) – і зомлів на мить від насолоди. А якщо після довгих мук творчості завершив текст більшої літературної форми чи збірку мініатюр, і при цьому певен, що тобі вдалося зробити це на пристойному рівні, то ейфорія авторського задоволення триває набагато довше. От написав нещодавно повноформатну п’єсу «Джекпот». Але ця комедія не про втіху від письменницької праці. Це я згадав так, до слова (джекпот) кажучи. Насолоду отримав своєрідну, майже мазохістську – від того, що нарешті завершилися мої довготривалі муки писання-переписування...

– Недавно (у січні) в парламентській газеті «Голос України» побачив добірку ваших афоризмів, зрадів, але й подумав: так рідко нині беруть наші газети гостре, мудре, іронічне слово. Не те, що у 80–90-х: «Литературная газета», «Комсомольская правда» (Москва), «Освіта», «Правда Украины» (Київ), «Интересная газета» (Нью-Йорк) з їх багатотисячними й мільйонними накладами… Щось змінилося в суспільстві?

– Звідтоді у світі відбулися радикальні зміни, пов’язані, перш за все, з переходом людства до нової інформаційної ери. Долю паперової преси, навіть у найближчій перспективі, важко точно спрогнозувати. У мене є такий двовірш:

НЕВТІШНИЙ ПРОГНОЗ

– Злий рок друкованої преси:
Вік доживать на маргінесі.

Електронізація, цифровізація, інтернетизація нашого життя привносять суттєві зміни й у функціонування ЗМІ, їх стосунки із читачами-слухачами-глядачами, з одного боку, й авторами – з іншого. З’явилося багато проблемних питань, наприклад, у сфері авторського права. Видавці зараз не дуже переймаються обов’язковою виплатою гонорарів, зазначенням авторства текстів, здертих з різних інтернет-ресурсів. Інколи редактори мене питають, чи можна тексти з моїх щоденних фейсбучних постів зі значком «копірайт» опублікувати в своєму виданні, частіше – не питають. Друкують, у кращому разі – за моїм ім’ям. За ексклюзивним винятком, як наприклад, газета «Голос України», ніхто нічого не хоче платити за інтелектуальний продукт. Це, звісно, не надихає й не стимулює авторів. У Олександра Пушкіна є такі рядки: «И сердце вновь горит и любит – оттого, Что не любить оно не может». Перефразувавши російського класика, можу зазначити, що й моя голова не може не продукувати якісь літературні штуки і не каналізувати їх у певну публічну площину, наприклад, у той же фейсбук. Знаю, що причеплений значок «копірайт» зовсім не убезпечує мене від плагіаторського піратства, та все одно виставляю свої тексти на інтернетівський загал. Багато хто з моїх фейсбучних друзів їх репостить, і мені важко сказати, якої потужності виявляється подібний мультиплікатор, які виходять в результаті сумарні наклади таких публікацій.

– Ну от, дійсно: ваші публікації в найголовнішій у ті часи газеті СРСР «Правда». Нині в Україні порахуймо живих письменників, хто міг надрукувати свої твори в цьому виданні: певно, пальців однієї руки вистачить… Партшкола вам посприяла?

– Коли я був слухачем ВПШ при ЦК КПУ, то ще ніде, крім партшкільної багатотиражки, не друкувався. А по закінченні партшколи, надто – після закінчення в 1980 році моєї функціонерської діяльності, зазначати цей факт у запропонованих редакціям матеріалах мені й на думку не спадало. Я завжди розраховував тільки на якість своїх текстів.

– Як ви на своє тодішнє комсомольське апаратне життя-буття нині дивитесь? Ваша цікава книга публіцистики «И я там был, мёд-пиво пил» могла б дати багатобарвну відповідь на це питання, але досі в рукопису… Та ще в електронному варіанті виставлена на вашій сторінці, що в обласній науковій бібліотеці Чижевського. Отже, відповідь для тих, у кого «по усам текло, а в рот не попало».

– З одного боку, я наче соромлюсь свого колишнього апаратного минулого, бо, на відміну від рядових комсомольців, ми, функціонери, були більшими конформістами й пристосуванцями, оскільки, щоденно пізнаючи недолугість тодішньої Системи зсередини, продовжували їй служити, думаючи, що вона назавжди, що не залишається нічого кращого, як влаштовуватися в запропонованих обставинах. З іншого боку, посада організатора культурно-масової роботи з молоддю (заступник завідувача відділу обкому комсомолу), яку я обіймав більшу частину своєї кар’єри комсомольського профі, дозволяла на певну відстань відходити від жорсткого комуністичного дискурсу, зосереджуючись на суто культурологічних речах. Наприклад, чимало позитиву було в підтримці комсомольськими органами творчої молоді. А з третього боку, мені випав щасливий лотерейний квиток безпосереднього й часом вельми неформального спілкування з цілим рядом справжніх зірок радянської сцени в другій половині 1970-х – на початку 1980-х. Але звідки у мене, провінційного (кіровоградського) комсомольського функціонера невисокого рангу, могла з’явитися можливість досить тісного і тривалого спілкування з Т.Дороніною, Л.Лещенко, С.Ротару, Й.Кобзоном, Л.Сенчиною, А.Пугачовою, Г.Хазановим, В.Винокуром, Є.Леоновим, Р.Карцевим, В.Ільченко, О.Градським і багатьма іншими популярними артистами радянської естради, театру і кіно?

Моя скромна, з точки зору комсомольсько-номенклатурної ієрархії, посада відкрила мені, на диво, можливість більше за інших комсомольських працівників області «зняти вершки» з буму концертно-комерційної діяльності, в яку комсомол кинувся, скориставшись тимчасовим недоглядом і потуранням «великого брата» – КПРС.

Комсомол, як відомо, був аж ніяк не концертною й, тим більше, не комерційною організацією. Разом з тим в одній з інструкцій ЦК ВЛКСМ («Про залучені кошти») комсомольським органам дозволялася організація платних концертів для подальшого фінансування різноманітних комсомольських заходів (фестивалів, оглядів, зльотів і т.п.). Недосконалість і нечіткість багатьох пунктів цієї інструкції відкривали можливість різного їх тлумачення, чим і скористалися комсомольські працівники на місцях. Вони зрозуміли, що кілька аншлагів на день при дво-, трирублевих квитках можуть забезпечити тільки зірки радянської естради. Але де обкому комсомолу взяти весь комплекс інфраструктури концертної організації? Саме у неї і взяли: пішли на співпрацю з такою організацією – обласною філармонією. Працювали на паритетних засадах: весь чистий прибуток ділили «фіфті-фіфті». А що змушувало філармонію йти на створення такого «тимчасового СП» з обкомом комсомолу, віддаючи йому 50 відсотків чистого прибутку? Чому ця налагоджена державна концертна структура не могла обійтися без молодіжної громадсько-політичної організації? Чому по філармонійній лінії зірки приїжджали в провінцію вкрай рідко і працювали не більше одного концерту на день, а по комсомольській – зліталися, як мухи на мед, зриваючи (під різними приводами) концерти, передбачені планами таких серйозних організацій, як «Москонцерт», «Росконцерт», «Ленконцерт», «Союзконцерт»?.. Що змушувало найпопулярніших в країні артистів працювати, як казав Остап Бендер, «далеко від балету “Червоний мак”» – у містах і райцентрах периферійних областей по два, три, чотири концерти на день протягом тижня?! Відповідь банальна – гроші. За плановий концерт у Москві (дозволялися 8 таких виступів на місяць) Хазанов, уже будучи знаменитим, отримував 16 рублів 50 копійок, а за «лівий» у Світловодську – 300 ре (помножте ще на 4 концерти на день). З цього, щоправда, слід відняти подарунок лікарю-фоніатру за довідку про «запалення» голосових зв’язок, а також хабар чиновнику з «Москонцерту» за видачу направлення на гастролі в Кіровоградську (або іншу тмутараканську) область... Так що, ринкові (точніше, квазіринкові) відносини навіть у найзастійніші роки примудрялися торувати собі криві («ліві», «обхідні» та інші) дороги, спотворюючись самі й спотворюючи душі як обивателів, так і їхніх кумирів. І завдяки цим совковим ринковим відносинам у сфері шоу-бізнесу (за офіційної їх «відсутності») провінціали могли «живцем» побачити і почути ціле сузір’я вітчизняних знаменитостей; останні ж могли отримати більш-менш адекватну їхньому таланту грошову винагороду, а держава і комсомол – чималі додаткові суми до своїх бюджетів.

Усі, здавалося, були у виграші. Але ж ні! Були й ті, хто програвав. Найбільше програвала Адміністративна Система, її ідеологічні принципи. Ідеологія, як стрижень цієї системи, не могла бути принесена в жертву матеріальній вигоді, надто – приватних осіб. Подумаєш, Кобзон! Так, талант, так, унікальний голос, так, практично невтомний голосовий апарат!.. Але 1328 рублів на день (за чотири концерти) – це вже занадто! Жоден номенклатурник, включаючи Генсека ЦК КПРС, так багато легально заробити ніяк не міг, навіть за місяць. А Ленінський комсомол… Як він посмів зневажати встановлене профспілкою нормування праці, платити (а виплату артистам грошей якраз і брав на себе вірний помічник партії) у два-три рази більше, в порівнянні з держфілармонією, а головне – зі встановленим Держкомпраці СРСР кошторисом?! Хто дав йому право фактично ламати плани державних концертних організацій, підриваючи саму суть Системи – її плановість, підконтрольний, санкціонований державою розподільний ранжир?!

І відбулося те, що й повинно було. Після невеликої артпідготовки (фейлетонно-викривальної кампанії проти зірок і посадково-профілактичного перетрушування кадрів центральних концертних організацій) ЦК КПРС прийняв постанову, в якій комсомолу рекомендувалося (а не наказувалося, як всім іншим причетним до цього відомствам) припинити практику широкомасштабної комерційної концертної діяльності.

Звичайно, гідру шоу-бізнесу остаточно придушити не вдалося, але здоров’я її в першій половині 80-х років було вже не те. Таким чином, мій відхід від комсомольської роботи в квітні 1980 року, можна сказати, збігся з різким згортанням комсомольського шоу-підприємництва. Три останніх роки моєї комсомольської кар’єри виявилися воїстину золотим її заходом. Цей період був буквально перенасичений організацією гастролей відомих артистів. Одна концертна бригада змінювала іншу… Але все хороше колись та закінчується. Коли вже й у мене самого, згідно цитуванню у Вашому запитанні, почало текти по вусах, не потрапляючи до рота, то я вирішив з комсомольської роботи перейти на викладацьку. А згодом вирішив про все це написати. Спогади про мої «мед-пиво» друкувалися влітку 2013 року в тижневику «Україна-Центр». Шість розворотів поспіль чималим накладом – 18 тисяч примірників.

– Пам’ятаю, років п’ять – шість тому ви збирались судитись із «95 кварталом» за афоризм, який вони у вас стибрили. Чим це діло кінчилось? І як ви взагалі ставитесь до гумору цих і подібних їм телешоуменів?

– Десь у жовтні чи листопаді 2009 року газета «Голос України» у своєму «Курені» надрукувала мою живописульку:
– MADE IN UKRAINE (Пороблено в Україні).

А наприкінці квітня 2010 року виходить перша передача студії «Квартал 95» під назвою «Пороблено в Україні». Таке буває, що інколи одні й ті ж думки (каламбури тощо) вловлюються ментальними антенами різних людей. Але коли в першому випуску передачі Володимир Зеленський, пояснюючи назву нового телепроекту, сказав дослівно: «Ну, це як Made in Ukraine. Пороблено в Україні...» я небезпідставно запідозрив плагіат. Звернувся за поміччю до кіровоградського нардепа Валерія Кальченка. До телеканалу надіслали газету з моєю публікацією і, як супровід, – лист-запит від народного депутата з проханням прояснити ситуацію. Після довгого очікування прийшла відповідь, в якій голослівно було заявлено, що цикл передач під назвою «Пороблено в Україні» задумувався студією ще наприкінці 2008-го року. За півтора року до початку реалізації проекту, Карле! Я, згадавши народну приказку «Буцалося теля з дубом», вирішив припинити свої буцання зі студією «Квартал 95». Аж раптом телеканал «Интер» припиняє випускати передачі проекту «Пороблено в Україні». Може, злякалися моїх можливих позовів до суду? Не знаю, це тільки моє припущення.

Нещодавно прочитав у газеті «Голос України» про ще один цікавий для мене «збіг» у світлі моїх взаємовідносин з командою 95-го кварталу. У 2001 році вийшла друком книга «Слуга народу», зміст якої майже стовідсотково співпадає з однойменним російськомовним серіалом, в якому Президента України зіграв Володимир Зеленський. Звісно, деякі відмінності між книгою, написаною ще в 1992 році, і серіалом студії «Квартал 95» є. Наприклад, прізвище головного героя не Голобородько (хоча в своєму інтерв’ю журналістам газети автор сказав, що спочатку хотів назвати свого героя саме так), а Безродько. Та мене більше вразило прізвище автора книги – уродженець Вінничини Василь Рудик. Саме таке прізвище від народження мала моя покійна мати, Катерина Рудик…

Гумор – це своєрідний лакмусовий папірець. Він дозволяє краще пізнати і суб’єкта-сміхотворця, і його об’єкт – читачів-слухачів-глядачів. Всім відома максима: «Скажи мені, з чого ти смієшся, і я скажу, хто ти». Тобто через сприйняття/несприйняття гумору можна визначити освітній, культурний рівень, що людина прочитала й читає зараз, його світогляд і т.д. Сміх – річ дуже показова. З одними сміх зближує, як пароль: «Ти і я – однієї крові», когось розводить/віддаляє, якщо сміються над творами авторів різного штибу гумористичного письма або його усної, концертної презентації, наприклад, у форматі індивідуального стендапу чи колективного театралізованого шоу. У студії «Квартал 95» – дуже великий, добре фінансований авторський колектив. Нерідко його телепродукту притаманні риси вишуканої, гострої дотепності, майстерність побудови комічних мізансцен. Але, на мою думку, в телепередачах даної студії все ж таки переважає сечостатевий (нижче пояса), ксенофобний, гомофобний та інші низькопробні сорти гумору.

Мені здається, що їхні маркетологи ретельно дослідили смаки й потреби юрби й зорієнтували авторів студії на задоволення саме такого трешевого попиту.

На жаль, у нас останнім часом не те що толерується, а навіть заохочується культура бездумного гигу. Це мій власний неологізм, який, на противагу гегу, тобто комедійному прийому, в основі якого лежить очевидна безглуздість (як тут не згадати чудові геги Чарлі Чапліна та інших видатних коміків), означає бездумне й ексгібіціоністсько-галасливе гигикання з найменшого приводу. Я давненько вже спостерігаю цю пошесть, особливо в молодіжному середовищі. Навіть матюки сьогодні використовують як каталізатор провокації комічного ефекту. Нещодавно брав участь у вечорі іронічної поезії, під час якого одна молодесенька авторка читала свої матюкливі вірші в присутності своїх батьків! Спочатку вона кокетливо вибачилася перед ними, а потім почала видавати на-гора відверто брудні матюки, щодалі підвищуючи їх поверховість. Не відставали від неї й двоє інших столичних поетів, засмічуючи намолену довгими роками ауру театру корифеїв і зриваючи найбільші оплески саме обсценною лексикою, якою густо були змащені їхні поезії. Коли дійшла моя черга, то мені нічого не залишалися, як вибачитися, що в моєму виступі не буде жодного матюка…

Я давно зрозумів для себе таке: не можна підлаштовуватися, пристосовуватися до малоосвічених уявлень і невибагливих смаків більшості, до так званих народних мас, бо не зчуєшся, як станеш їхнім заручником, залізеш до них у ярмо і вже потім не зможеш не потрафляти низьким запитам плебсу, граючи на пониження, замість того, щоб підтягувати масового читача/слухача до свого рівня розуміння окремих речей і світу в цілому, підтягувати до власних морально-етичних і культурно-естетичних принципів, цінностей і стандартів. На цю тему у мене є такий чотиривірш:

* * *

Поете, знай – «народні маси» – це омана,
І запопадливо годити їм дарма.
Бо слово красне – не небесна манна,
Не нагодуєш всіх й потрапиш до ярма.

– «Афористичність – це сіль, яка додає смаку будь-якій думці» – цитую вас. Коли відчули, що маєте почуття гумору, почуття вишуканого творення думки?

– Те, ким ми самі себе відчуваємо, є менш важливим, аніж те, ким нас сприймають оточуючі. Тут доречно буде процитувати відоме висловлювання О. Генрі про початок ним своєї письменницької кар’єри і про особливості його власного письма: «Інкубаційний період тривав, не завдаючи мені занепокоєння, двадцять п’ять років, а потім з’явився висип, і оточення поставило діагноз. Тільки хворобу назвали не кір, а почуття гумору». Із середини 1980-х років мої гумористичні й сатиричні тексти, переважно мініатюри, почали масово друкувати різні часописи. Я щомісячно став отримувати за них гонорари, сума яких нерідко перевищувала зарплату за основним місцем роботи. Якщо застосовувати західний підхід, то мене (до НСПУ ще не належав), можна було б вважати професійним письменником. Мене визнали гумористом редакції газет і журналів як представники широкого читацького загалу, і я вже міг упевненно й небезпідставно вважати, що у мене є почуття гумору. За іронією долі, після вступу до НСПУ (2005), коли мій статус став підпадати під положення закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», я, за мірками західного підходу, перестав бути професійним письменником, оскільки мої доходи від цього виду діяльності складали вже меншу частину моїх прибутків. Зараз вони є зовсім мізерними, про що я вже зазначав раніше. Але я певен, що пишу зараз не гірше, ніж раніше, тому сприймаю заморський критерій визначення професійності митця як сумнівний і суперечливий.

У питанні, ким і як себе відчуває людина, яка береться за творче письмо, може вилізти й наступне підпитання: чи зважати на те, що з приводу твоєї творчості кажуть тобі читачі, чи дослухатися тільки до власного чуття, душі й серця? Це не таке й легке запитання. Відповідь: і так, і ні. З одного боку – і дослухатися до чужої критики, і водночас вірити в себе. Знову згадується пушкінське: «Ты сам свой высший суд». Можна, вважаю, сказати так: критично ставитися до чужої критики, з іншого боку, слід критично ставитися до власної високої думки про себе, до чужих похвал. З цього приводу в моїх нотатках є декілька афористичних мініатюр:

МАРНОСЛАВНИМ НА ЗАМІТКУ

– Обережно: від фіміаму можна вчадіти!
– Найбільше фальші при оспівуваннях і підспівуваннях.
– П’янять митця лауреатство й похвальба
Так, що з похмілля може луснуть голова ...
– Того, хто має марнославства черв’ячок,
Піймають лестощі на голий геть гачок.

Що стосується афористичності, то її сіль і справді доводиться випаровувати, бо лаконічність – це осердя афоризму. Афористичність має таку визначальну ознаку, як лаконізм. Тому я дуже багато – до фанатизму – бився і б’юся за скорочення мініатюр, за те, щоб надати фразам і віршам більшої щільності, конденсованості, концентрації, зробити справжню формозмістову ропу. Для жінок я навіть припас такий каламбур: «Б’юся над афоризмом не один день, щоб надати йому щільність в 180 ден». (На колготах показник DEN – від англійського слова density – означає щільність матеріалу, з якого виготовлено цей атрибут жіночого одягу). Ось ще декілька моїх афористичних мініатюр про лаконічнічність (перепрошую за певну тавтологічність такого формулювання):

СПОВІДЬ АФОРИСТА

– Дводенну працю множу я на фанатизм,
Щоб на два слова скоротити афоризм.
– Щоб твір художній сяяв, а не тлів,
Думок там має бути більш, ніж слів.

ФІЛОСОФСЬКО-ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПАРАДОКС

– Викидаючи з тексту зайві слова, ми робимо його вагомішим.
– Стислість – це економія форми заради багатства змісту.

– Хто вас у юності спрямував на вибір фаху – англійська філологія? Які преференції в житті ви отримали від цього завбачливого вибору? Знаю, що кілька разів ви з дружиною одвідували США. Яким побитом?

– У дитинстві в мене був чудовий дискант. 1963 року на Всесоюзному дитячому конкурсі вокалістів у таборі «Артек» я виборов перше місце, отримав золоту медаль (друге місце посів соліст хору хлопчиків Московського хорового училища імені О.В.Свєшнікова). В «Артеці» мене слухали композитори Едуард Колмановський і Аркадій Островський. Вони домовилися з керівництвом піонерського табору, що вечорами вони будуть забирати мене із собою на концерти в санаторіях Південного берега Криму. Під акомпанимент авторів я виконував їхні пісні «Хотят ли русские войны» і «Пусть всегда будет солнце». Це я все кажу до того, що з дитинства я твердо знав: після школи буду вступати до консерваторії на вокальне відділення. Але вкрай невдала мутація голосу (затягали по концертах, коли почав ламатися голос і треба було мовчати) зруйнувала мої плани. Здобувати англофілологічну освіту мене загітував студент, який проходив у нашому, 10-А, класі педагогічну практику. Я дуже йому вдячний, тому що через англійську мову відбулося розширення мого читацького й суспільного світогляду. З кінця другого курсу я став регулярно слухати англійською Бі-бі-сі й Голос Америки. Для мене трохи піднялася тодішня залізна завіса, став ближчим західний світ, його спосіб мислення й життя, я став внутрішньо більш вільним. У 1977 році я попрацював перекладачем у закордонному круїзі, вперше діставши можливість одним оком побачити дещо з того, про що слухав у передачах «ворожих голосів». У 1997 році на конкурсній основі виборов право на дослідницьку роботу в Університеті штату Мен. Програма передбачала також читання лекцій для американських студентів. Для бакалаврів і магістрів я читав лекції про економіку України. Після закінчення школи моя донька виборола грант на безкоштовне навчання спочатку в міжнародному коледжі в Норвегії, а потім – у США. Там вона вийшла заміж за американця й залишилася жити в Штатах. Звідтоді ми з дружиною неодноразово гостювали в її родині, допомагали глядіти онука. Декілька разів мої враження й спостереження під час перебування в Америці втілювалися в публіцистичні есеї, нотатки подорожнього.

– Та ще книгу видано англійською: жартівливий тлумачний словник «Dictionary for Fun». Як вона прочитана?

– Жартівливий перетлумачний словничок «Dictionary for Fun» я почав писати, перебуваючи в США за програмою обміну вченими з регіонів (IREX). Апробацію словничка, якщо так можна сказати, я зробив на викладачах Університету штату Мен. Сприйняття було схвально-компліментарним. Мені навіть порадили звернутися за фінансовою спонсорською допомогою до випускника цього університету, всесвітньо відомого письменника Стівена Кінга щодо видання друком мого гумористичного твору. Я так і зробив: відніс рукопис словничка й лист-прохання і вкинув їх у поштову скриньку маєтку славетного майстра фентезі й містичних трилерів. Далеко йти не довелося, бо його дім знаходився за кілька кварталів від того помекання в місті Бангорі, де я винаймав кімнату. Згодом я отримав відповідь, щоправда, не безпосередньо від Кінга, а від його помічника. В листі повідомлялось, що письменник подібним спонсорством не займається. Я не заспокоївся і, повернувшись додому, опублікував свій словничок в журналі МОН “English”. Потім видав його окремою книжечкою. Словничок також можна читати в Інтернеті – у цифровій залі обласної бібліотеки імені Д.І.Чижевського.

– Ось журнал «Вежа» підготував до друку уже другу вашу п’єсу. Що вас до драматургії привело? І яка різниця в писанні афоризмів і п’єс?

– У мене ніколи не було амбіцій писати драматургійні твори, аж поки в 1998 році мене не попросила про це директорка Кіровоградської школи №14, де вчилася моя донька-випускниця. Відмовити я не зміг. Написав малесеньку п’єсу-бурлеск «Школа радості». Позичив у В.О.Сухомлинського серйозну назву, але п’єсу написав несерйозну, з підзаголовком «Комедія, та й годі». Дитячий театр СШ №14 став з нею переможцем міського огляду-конкурсу шкільних драматичних колективів. Після того, як цю комедію опублікував журнал «Вітчизна» (2001, № 11-12), її почали ставити деякі інші шкільні театри України, про що мене сповіщали їх керівники, інколи питаючи дозволу на постановку чи на певні режисерські «варіації на тему». Кілька років тому я вирішив замахнутися на повноформатний драматичний твір, тому що у мене в голові з’явилася цікава, як на мене, ідея, і я почав розкручувати навколо неї водевільний сюжет. Писав-переписував довго й нудно. З першого варіанта п’єси «Джекпот» на п’ять дій остаточно вийшла комедія на дві дії.

У написанні афоризмів і п’єс для мене головною відмінністю є те, що, коли я беруся за більш-менш крупну форму, у мене з’являється щось на кшталт прокрастинації. Я розумію, що якщо я взявся бігти марафонську дистанцію, то треба робити це тягло й методично. Маленькі й постійні відволікання на інші справи, які час від часу підкидає життя, періодичні відкладання писання того, що стало на даному етапі життя головною справою, на завтра-післязавтра, на потім, призводять до перманентного стресу творчого невдоволення собою, депресивного настрою. За горло бере й тримає думка, що я сам себе обкрадаю, гаю цінний час, якого у мене не так багато й залишилось. Окремий афоризм, як я вже зазначав, я можу інколи довго доводити до прийнятної кондиції, але не довше, ніж день-два. Але коли він готовий, я відчуваю задоволення й визволення з полону якогось персонального зобов’язання. З’являється відчуття виконаного обов’язку, сплаченого боргу. Менше з тим, для мене не може бути якогось протиставлення афористики й драматургії, тому що мій драматургійний текст я намагаюсь робити афористичним. Інколи певні фрази в п’єсі стають афористичними завдяки тому широкому контексту крупної літературної форми, в яку вони інкрустовані. Наприклад, у комедії «Джекпот» є парафраз відомого українського фразеологізму «через вулицю (дорогу) навприсядки». У мене це – «через океан навприсядки». У п’єсі, де описуються і українські, і американські реалії, стосунки молодих закоханих, які тимчасово опинилися по різні боки океану, такий каламбур набуває ознак самостійного афоризму з іронічним підтекстом. Взірцем афоризмізації крупного тексту (претендую на авторство даного неологізму) для мене є твори Ліни Костенко. Якщо ми проаналізуємо хоча б два її віршованих романи «Маруся Чурай» і «Берестечко», то побачимо, що їх мовна соковитість не останнім чином зумовлена саме багатою афористичністю.

– А взагалі почали творити якою з мов: англійською, російською, українською? Як це було, пам’ятаєте? Давно колись ви розповідали мені про те, що носили свої ліричні спроби російською мовою Леонідові Вишеславському, а потім передавали їх Роберту Рождественському…

– Я починав з віршування ще старшокласником, звичайно, російською, бо вчився в російській школі, коло мого дитячого й підліткового спілкування було переважно російськомовним, точніше – суржикомовним. Коли я в педінституті опановував англійську мову, наші викладачі практикували таке навчальне завдання: з кожної порції нової лексики треба було зліпити маленьке оповідання, максимально насичене додатковими словами й фразеологізмами. Це називалося crammed story, тобто вщерть набита новою лексикою оповідка. Мої оповідки викладачі завжди оцінювали як найкращі – як з боку рекордної кількості запхнутих в неї нових лексичних одиниць, так і з точки зору змістовності мого міні-есею. Згодом я навчився писати українською. Не боюся стверджувати, що роблю це на рівні, не нижчому, ніж російською. Звичайно, писати англійською на рівні носія мови я не здатен, хоча рівень володіння нею в мене досить пристойний.

Тепер щодо другої частини вашого запитання. Для мене як літератора-початківця, який тоді писав виключно російською, дуже значною віхою в поетичній освіті стало спілкування з відомим українським російськомовним поетом Леонідом Вишеславським, широко відомим в Союзі, особливо після того, як до однієї з його книжок зоряного циклу «Звёздные сонеты» Юрій Гагарін написав теплу передмову. Я тоді ще був аспірантом економічного факультету КДУ, дружина вже працювала в Києві. Наприкінці 1984 року ми з нею прийшли до концертного залу консерваторії на творчу зустріч з нагоди 70-річчя поета. По закінченні я подався за сценічні лаштунки, представився й попросив Леоніда Миколайовича подивитись добірку моїх віршів, яку я прихопив з собою, йдучи на цей захід. Він, на моє здивування, одразу й легко погодився, дав номер свого телефона й попросив подзвонити через тиждень. Я так і зробив. Думав, він мені по телефону скаже декілька своїх думок і зауважень і тим обмежиться, але він запросив мене до себе додому. Він жив у тому славнозвісному письменницькому кооперативі РОЛІТ (колишня вулиця Леніна, зараз – Богдана Хмельницького), де вже, здавалося, для нових меморіальних дощок не залишилося жодного місця. Щоправда, і для Леоніда Миколайовича після його смерті місце для персональної дошки теж знайшлося. (До речі, у вікіпедії я якось натрапив на інформацію про те, що за цим показником – кількістю таких меморіальних знаків – дана будівля є абсолютним рекордсменом). Прийняв він мене дуже гостинно, напоїв чаєм з тістечками, показав свою велику колекцію метеликів, якою дуже пишався. До цього із спілкування з багатьма киянами з різних верств суспільства у мене склалося враження, що всі вони сноби й міщани. Леонід Миколайович спростував таке моє узагальнення. Це був справжній інтелігент, про яких за радянської влади інколи казали: «Людина ще з того часу», маючи на увазі часи дореволюційні, дохамські. Після загальних ознайомчих розмов, Вишеславський перейшов до критичного аналізу мого «творчого доробала». Не вдаючись до розлогих наукових теоретизувань, він тихо й лагідно виголосив свій вирок – цитую дослівно, бо таке і з таких уст це запам’ятовується на все життя: «Ви знаєте, як лірика я вас не бачу». Я теж після цих слів мало не втратив здатність бачити. Я відразу налаштувався більше не вірити жодному його слову, та він, мабуть передбачаючи таку мою реакцію, вчинив дуже мудро: «Ось у вас, наприклад, є такий вірш, у якому ви розказуєте, що в дитинстві у вас був найкращий друг, з яким потім вас розвели життєві обставини і з яким ви потім зустрілися через тривалий час. Ви багато вчилися, прагнули здійматися в якісь емпіреї, а він пішов шляхом звичайного пересічного роботяги, ніде після школи не вчився. Ось ви вирішили посидіти за пляшкою, розмова не клеїться, кожен з вас відчуває, що ви тепер дуже різні, немає будь-якої спорідненості думок і душ. Може, вам буде цікаво, але у мене теж є аналогічний вірш». Леонід Миколайович розгортає заздалегідь приготовану книжку своїх поезій і дає її мені. Я читаю – і, дивуючись аналогічності сюжету, бачу, наскільки Вишеславський перевершує мене як поет. На тлі його вірша мій поетичний опус відразу збляк. Як про поганий живопис художники кажуть «мазня», так і про свій вірш я подумав – «віршомазня». (Може це у мене вийшов неологізм? Віршомаз – слово загальновідоме, у Шевченка зустрічається, а от віршомазня… Не знаю, треба поґуґлити). Я на цьому прикладі переконався, що критичний компаративізм є дуже потужним засобом боротьби проти упертих, або як сьогодні кажуть – упоротих, самовпевнених, самозакоханих нарцисів від літератури й мистецтва. Коли я вже сидів морально розчавленим, коли, як кажуть боксери, поплив і вже йшов до дна, Леонід Миколайович несподівано кидає мені чарівне рятівне коло, вимовляючи: «А от ваші гумористичні віршики мені сподобалися. Вони – те, на чому я вам раджу зосередитись. Почуття гумору – це ваш сильний бік, копайте саме цю жилу». І як приклад – зачитав один мій чотиривірш, який йому дуже сподобався саме як гумористичний. Послухавши це цитування, я був неабияк здивований. Справа в тому, що я той чотиривірш писав на повному серйозі, вважав той катрен зразком любовної лірики, а він побачив у ньому якийсь гумор. Пізніше наша колега Світлана Барабаш теж віднесла його до розряду гумористичних. Це для мене – загадка й по сьогоднішній день. Цікаво, а як ви сприймете його?

Когда любовный жар остыл,
Я сам себе не смог ответить,
За что я так тебя любил
И звал единственной на свете.

Повертаючись до Вишеславського, зазначу, що він найбільш відверто й переконливо вказав мені на безпідставність замаху на ліричність у моїх версифікаційих екзерсисах, неначе застеріг: WRONG WAY! (Це один з найпоширеніших вербальних дорожніх знаків у США, що попереджає про заборону проїзду в даному напрямку). І це допомогло мені зробити правильний висновок і вибір подальшого магістрального шляху в поезії, а саме – спеціалізуватися на гуморі й сатирі. Справа в тому, що Вишеславський був не першим, а другим, хто остаточно визначив переважний напрям і зміст мого віршування, перевів стрілку мого поетичного шляху з ліричної колії на гумористичну. Йосип Кобзон під час уже другого комсомольсько-гастрольного турне по нашій області привіз з собою Анну Кірєєву, тещу свого кращого друга поета Роберта Рождественського. Хоч їй тоді вже минуло 82, вона була ще досить, як на свій вік, енергійною, культурно й мистецьки освіченою жінкою (колись працювала в опереті). Поки Кобзон співав, ми частенько й досить тривало спілкувались, перейнялися інтересом і повагою один до одного, причому до такої міри, що стали з нею потім листуватися. І от в одному зі своїх листів я попросив її показати невеличку добірку своїх віршів її зятю. До Роберта Івановича мій рукопис не пропустила його жінка, відомий літературний критик Алла Кірєєва. Матері вона пояснила це тим, що Роб (так вона звала чоловіка) на той час був надто перевантажений роботою, тому вона сама зробила письмовий аналіз моєї добірки. Підхваливши мої «незаурядные версификаторские способности», Алла Борисівна теж вказала на те, що моїм коником є не ліричні, а гумористичні поезії, порадила, які з них варто надіслати до «Крокодила» та інших редакцій гумористично-сатиричних видань.

Маю зізнатися, що до Леоніда Вишеславського та Алли Кірєєвої я дослухався, але не повністю – не зосередився стовідсотково на гуморі й сатирі, інколи пробую писати ліричні й філософські поезії і, як кажуть деякі поважні фахівці-літературознавці, часом у мене щось таки виходить.

– Перехід на українську був для вас болісний? Я запитую про це як редактор останньої вашої книги «Осінні осяяння», в якій я відчув відголоски чужомовного мислення. Чужомовне для мене, а для вас?

– Не можу сказати «болісний», краще – «тривалий», трохи тернистий. На сьогоднішній день я повноцінно двомислячий (власний неологізм?). Навіть до певної міри – тримислячий: на англомовне мислення переходжу під час тривалих занурень у англомовне середовище. Вважаю дану обставину – полімислення – як мій безумовний актив. Коли справа доходить до каламбурів, паліндромів, влучних рим, то я переходжу з української на російську чи англійську і навпаки, щоб частково чи повністю не втратити якийсь цікавий творчий доробок. От, наприклад, до Першого травня я вигадав такий заклик-тролінг (в дусі горезвісних Закликів ЦК КПРС) «Мир, труд, май – наливай!». Оскільки я більшу частину життя провів у середовищі зросійщенного українського міста, навчався в російськомовних закладах (школі й вишах), то в моїй голові змолоду накопичилося більше віртуальних літературних артефактів, фольклорного бекґраунду, пов’язаних саме з російською мовою. Все це інколи «вилазить», коли пишу українською, але вже набагато рідше, ніж тоді, коли я тільки починав переходити на українське письмо. Разом з тим російськомовне мислення для мене не є чужомовним, я його також відношу до свого активу. Воно, на щастя, не стало у мене носієм того імперсько-шовіністичного дискурсу «русского мира», який постійно нуртує на неосяжних теренах нашого північного сусіда, навіть у мізках видатних людей. Мені вдається, наприклад, відсепаровувати неймовірно високу художність письменницького стилю Лева Толстого (взяти хоча б геніальну за стилем повість «Смерть Ивана Ильича») від його антизахідних настроїв, естетики антикультурної деструкції, що проглядаються в романах та інших творах цього класика російської літератури.

– Недавню літературну зустріч із вами я відкривав таким жартом: «Сьогодні будемо говорити про історичні витоки економічної думки і, зокрема, про теорію конвергенції». Саме на такі та подібні теми публікували ви статті в наукових журналах. Звідки це такий потяг?

– Економічна теорія – хоч і складна й неосяжна царина – наука надзвичайно цікава. Вона сприяє кращому, більш ємному й панорамному сприйняттю й розумінню суспільної організації людського життя. Деякими періодами я паралельно викладав і англійську мову, і економічну теорію. Так от викладати «Економіку» мені подобалося набагато більше. Неабияким своїм досягненням я вважаю публікації в головних економічних журналах СРСР і суверенної України (одна стаття – в журналі «Экономические науки», чотири – в журналі «Економіка України»). Навіть не знаю, чи може хтось з економістів нашої області похизуватися такою ж науковою складовою своєї викладацької роботи…

– Чим у житті іще захоплювались, окрім улюбленого фаху й літературної творчості?

– У дитинстві й юності захоплювався футболом, велосипедом, ковзанами. Співав сольно й у складі різних хорів. Ну, й, звісна річ, багато читав. Пізніше – чимало мандрував (побував майже у 30 країнах світу), що потім нерідко оформлював у публіцистичні тексти.

– Мистецтво карикатури – майже забуте мистецтво. Не тільки вами – це, здається, світова тенденція. Що ви з цього приводу думаєте?

– Думаю, що як жанр карикатура, особливо у виконанні талановитих представників цього мистецтва, в найближчій перспективі не зникне, але її сфера постійно звужується через виникнення й стрімке поширення так званих фотожаб. Не кожен художник здатен витримати таку конкуренцію. Але найкращі, певен, виживуть.

– Не пам’ятаю, щоб ви колись були в списках якої з партій нашого демократичного часу чи балотувались у «слуги народу» бодай міського чи обласного розливу. Митцеві не треба йти в політику? Хоч політикою ви цікавитесь – про це читачі відають…

– З початком процесу суверенізації України й утворення на її теренах власних політичних партій мої колишні колеги по комсомольській роботі декілька разів пробували залучити мене до своїх партій. Але минулий совково-функціонерський досвід і дух вільного художника убезпечили мене від такого, на мою думку, хибного кроку. Я зрозумів: це не моє, особливо в несталих і покручених умовах транзиту нашої країни до більш розвинутого суспільства.

– Чи стежите за літературним процесом в Україні? Зокрема, за жанром афористики? Так само і в Росії, у світі? Щось молоді в цьому жанрі не дуже видно…

– Не можу сказати що пильно й методично, але за літературним процесом в Україні я стежу, за жанром афористики – також, бо з майстрами цієї справи перетинаюсь на сторінках гумору деяких газет, на відповідних інтернет-ресурсах. Як на мене, словосполучення «молодий афорист» є майже оксюмороном, тому що для писання справжніх афоризмів, а не легковажних прикольних дотепів, треба мати чималий життєвий досвід. Я, наприклад, дотепні фрази пишу й публікую давно, а от справжні афоризми (перепрошую за таку нахабно-самовпевнену заяву) почав створювати лише тоді, як увійшов у зрілий вік.

– Які книги (поза вашими жанрами), прочитані останніми роками, вас вразили чи запам’ятались?

– Давно вже віддаю перевагу літературі факту. Мені подобається розповідь від першої особи, в якій, окрім вишуканого стилю, є відвертість і сповідальність. А якщо все це ще й змащено іронією чи самоіронією, то моєму читацькому задоволенню немає меж. Подібні відчуття з’являються у мене, коли я, наприклад, читаю Сергія Довлатова чи Фазіля Іскандера. Останнім часом читав юридичні трилери американського письменника Джона Грішема, і не тільки задля підтримки своєї англійської, а й для задоволення, бо це дійсно гарний письменник. Щойно закінчив читати в оригіналі чудову біографічну сповідь ще однієї американки китайського походження Емі Чуа (Amy Chua) «Бойовий гімн матері-тигриці». В анотації цього бестселера зазначається: «Це історія про матір і двох дочок, яка мала б бути історією про те, що китайські батьки краще піднімають дітей, ніж західні. Але натомість – це розповідь про гостре зіткнення культур і швидкоплинний смак слави». Я б радив прочитати цю актуальну книгу всім нашим батькам, бабусям-дідусям і фаховим педагогам.

– Насамкінець: кілька афористичних побажань читачам!

– Вишукувати такого змісту афоризми в купі своїх записничків і вже виданих книг не став (шкода часу), тож придумав декілька нових:
Читайте, чорнобриві, та не «чорнуху»!
Читайте повільно, щоб встигати наздоганяти думку автора.
Читання просвітляє навіть вночі.
Коли читаєте, напружуйте не тільки очі, а й розум.
Душа краще прозріває, коли читаєш очима серця.

Розпитував Василь БОНДАР



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.43501 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua