МЕНЮ










9 серпень 2019 - 09:07

Фока Мелешко. Сторінка відірвана, але не знищена


Фока Мелешко. Це ім’я десятки разів згадується у багатьох і багатьох справах репресованих. І не дивно – тільки з його рідного села Глодос Новоукраїнського району через катівні НКВС-КДБ пройшло більше сотні людей. І мало не у кожній справі можна прочитати, як доблесним чекістам ввижався слід чи вплив петлюрівців-політемігрантаів Фотія Мелешка і його товариша й односельця Василя Недайкаші. Нібито вони чи їхні емісари побували в селі і створили повстанську контрреволюційну групу. Такі «групи» НКВС регулярно розкривав аж до 1938 року включно, хоча реально про організацію «Народна помста», яка існувала в селі, можна говорити тільки щодо 1922 року. Пізніші «організації» були лише вигадкою, прикриттям для нищення «неправильно» мислячих вільнолюбних глодосян.

Радянській владі було за що їх не любити. Це село, ніколи не знаючи кріпацтва, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття було своєрідним освітнім центром, що постачало вчительські кадри усій окрузі. А там, де освіта, там національна свідомість, відповідальність за свій народ. Саме звідси, з Глодос, до армії УНР, у Дорошенківський полк влилася сотня, якою й керував славнозвісний Фотій Мелешко. Пізніше, після поразки УНР, частина з них перейшла через Збруч і стала політемігрантами, тих же, хто повірив у більшовицьку амністію і повернувся в Глодоси, вже до кінця 20-их років фактично було знищено репресіями. ГПУ-НКВС буквально підмело П’яту (куток села, де в основному жили самостійники, петлюрівці).

Фока Минович вижив в еміграції, одержав освіту, став письменником. Цьогорічного серпня йому виповнюється 130. І хоча вже майже 50 років (з 1970) він покоїться на українському цвинтарі у Бавн- Бруці (США), його суперечлива постать може прислужитися для осмислення нашого шляху не лише минулими часами, а й у майбутньому. Адже довгі десятиліття імена тих, хто ставав на захист свого народу, були під забороною, їх називали не інакше як бандитами, зрадниками, прихвостнями. І навіть досі спроби поставити все з голови на ноги не зустрічають підтримку і схвалення.

Глодоський демократ

У цьому своєрідному селі історія йшла не за схемою, виписаною пізніше комуністами у підручниках: спротив царизмові тут починався не зі створення осередків РСДРП (хоча такий пізніше був організований заїжджим студентом, але не зіграв якоїсь помітної ролі), а із об’єднання кількох активніших селян у так звану аграрну групу села, яка пізніше розширюється, вбираючи у себе представників найрізноманітніших політичних течій, але яких усіх у селі звали просто – демократами. До них належав і юний тоді Фока Мелешко.

Звісно, молодь цікавилася зброєю, потрапляла у всілякі історії, Фоку-заводія не раз арештовували царські жандарми. За участь у тих демократах навіть загримів на три роки на заслання у місто Кем Архангельського краю, де склав іспити за гімназійний курс. З початком першої світової війни потрапив до армії, де з весни 1917 року стає прихильником і захисником ідеї державності України. Створював загони на її захист на теренах тодішньої Єлизаветградщини, брав участь у повстанському русі. За даними місцевого краєзнавця Анатолія Ковирьова, у грудні у Єлисаветграді відбувся повітовий селянський з’їзд, організований саме глодоськими демократами. Головував на ньому Фотій Мелешко, а секретарем був Герасим Нестеренко, пізніше відомий як повстанський отаман Нестеренко-Орел. З’їзд прийняв постанову про визнання Центральної Ради як законної влади в Україні.

До цього ж часу належить також згадка про Фоку Мелешка одного з репресованих набагато пізніше, вже у 1937 році – Миколи Назаревича, він же Ксенофонт Недайкаша, родич братів Недайкаш. Він так сказав про поразку УНР: «Українська держава, керована Петлюрою, тільки тому зазнала поразки, що розрізнені сили українських військ не були об’єднані. Якби скрізь були такі організатори та командири, як Мелешко Фока Минович, то був би успіх».

І справді, найповчальнішим для нас уроком тих часів мусило б стати те, що вихідці з глодоських демократів, закляті вороги – самостійник Фока Мелешко та червоний партизан Митрофан Калько – на початку 20-их років врешті спільно боролися за незалежну Українську державу. Митрофан, свого часу повіривши в комуністичні ідеї, переконався, що Радянська влада – та ж сама окупація, яка грабує народ не згірш яких інших загарбників, одного разу повернув своїх хлопців проти більшовицьких продзагонів, перейшов на бік Махна, а пізніше й зовсім став на бік незалежників. Але ж скільки братньої крові пролилося! До того ж історія, що писалася вже під диктовку більшовиків, цілком замовчувала ці події, піднявши на щит лише червоне партизанське минуле Калька, ну, а на імена таких, як Фока, накладено було цілковите табу.

«Я на сторожі коло них поставлю слово…»

У 2000 році літературознавець, професор Леонід Куценко побував у США, де мав зустріч із дружиною Фотія Миновича пані Марією. Вона передала для нашого літературно-меморіального музею імені Карпенка-Карого книги, фото, деякі документи і рукописи чоловіка. Пані Марія також розповіла про його письменницький шлях.

Фока Минович згадував, що писати почав ще у 1914 році. На фронтах першої світової вів щоденник і написав дві драми. До речі, у 1924-26 роках, коли Фока Мелешко вчився на філософському факультеті Карлового університету у Празі, у Львові на сцені з успіхом йшли вистави за його творами. Про це пише краєзнавець Федір Шепель. Він також знайшов архівні документи ДПУ, які свідчать, що Мелешко десь у 1926 році у Празі був репетитором сина відомого актора, одного з корифеїв українського реалістичного театру Миколи Садовського, теж Миколи, який не побажав разом з батьком повертатись у Радянську Україну. Гроші за цю послугу Микола Садовський переказував матері Фоки Миновича Олені, яка мешкала у тих же Глодосах.

Драми продовжував писати і у таборах інтернованих. У таборовому театрі ставили його п’єсу «Понад Дніпром». Мелешко не тільки писав драматичні твори, а й сам грав на сцені. Серед фотографій, привезених Куценком, є його фото в одній з ролей. Думаю, цікавою була б спроба адаптувати драматичні твори Мелешка на сучасній сцені.

Та найбільшим і найпомітнішим твором глодоського борця за незалежність став роман «Три покоління», перша частина якого побачила світ ще у Празі і була удостоєна помітної літературної премії, друга – у 1959 році у США, куди Мелешко переїздить на початку п’ятдесятих (як читач, можу сказати, що твір сприймається легко і з інтересом). Третя ж і четверта частини досі залишаються не виданими. Як і його спогади, де Фока Минович зафіксував події з 1905 і по 1920 рік.

У США письменнику, доктору філософії Українського вільного університету довелося працювати кочегаром і доглядачем будинків, аби родина мала квартиру, а діти могли навчатися.

Чи ж пам’ятають його нині у рідному селі? Глодосянин Михайло Мохонько розповідав, що незважаючи на суворі заборони, старші люди однак згадували Фоку Миновича, і ім’я його не було повністю стерте з пам’яті односельців. Хоча багато хто у селі й досі вважає його бандитом. Сільський краєзнавчий музей у Глодосах, який нині знаходиться у стані відновлення, і де мають бути книги Мелешка, прислані його дружиною у 2000 році і пізніше передані у шкільний музей, поки що не може розгорнути сучасну експозицію і дати нове життя вцілілим матеріалам.

Збереглася досі і хата родини Мелешків, але про якесь увічнення його пам’яті, на жаль, не йдеться.

Дійшли до нас і листи Фотія Миновича У селі Глодоси мені довелося зустрітися з цікавою, неординарною людиною Миколою Михайловичем Паскарем. Він – директор краєзнавчого музею при Будинку культури, майстер різьби по дереву, затятий колекціонер, шахіст. А ще – племінник Василя Недайкаші, який був соратником і другом Фоки Мелешка. Кілька років тому пан Микола знайшов своїх рідних аж у Франції. Під час їхнього спілкування виявилось, що Василь Недайкаша листувався із Мелешком. Обидва вони вірили, що Україна стане незалежною, і хотіли донести до земляків правду про свої наміри і дії.

У одному з листів Фока Минович наголошує, що він зі своїми однодумцями «у свій час першими пішли майже голіруч воювати проти тієї погані, що загрожує тепер світові». Мелешко висловлює своє бачення дій в Україні і висловлює щирий жаль через допущені помилки: «А як свого часу мало треба було, щоб перемогти большевиків. Тільки визнати Українську Народну Республіку, дати їй не в подарунок міліарди, а тільки позичити яких сто мільйонів, дати зброю, одяг, медикаменти і про те, що були колись на світі большевики давно б забулось. Коли ж ми воювали з московськими большевиками, то світ, коли не сміявсь, то, як казав Шевченко, стояв, дививсь та мовчки чухав чуба…».

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39233 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua