МЕНЮ










16 жовтень 2015 - 14:40

Грозив росіянам “Сибірською народною республікою”


Для тих, хто пройшов горнило війни на сході країни, свято захисника України – особливе. Багато хто з демобілізованих військових прийшов цього дня вклонитись могилам своїх побратимів, які поклали життя за незалежність та цілісність держави. Серед них був і кіровоградець Віталій Вязовцев – доброволець, який з перших днів неоголошеної агресії Росії проти України пішов захищати Батьківщину, став старшим солдатом 17-го окремого мотопіхотного батальйону, який нині увійшов до складу 57-ї мотопіхотної бригади.

Будучи росіянином за національністю, він не став довго розмірковувати, а прийняв для себе, як сам вважає, єдине правильне рішення: якщо ворог напав на Вітчизну, то її потрібно захищати, як би пафосно це не звучало. Весь пафос залишився в окопах та бліндажах на лінії зіткнення.

Наша розмова з Віталієм Володимировичем відбулась наступного дня, коли вже відзвучали вітання та слова вдячності нашим захисникам, були покладені квіти на могили Героїв. Пройшовши річний нелегкий шлях бойових випробувань, Віталій залишається активним учасником суспільного життя, вбачає своїм обов’язком допомагати тим, хто повертається з війни, лікується у госпіталях, посприяти їхньому влиттю у мирне життя, хоча їм це дається досить важко. Також потрібно допомагати і родинам загиблих побратимів. Не лише матеріально, а й морально, допомогти впоратись із болем втрат найрідніших людей, навчитись жити без них, але завжди пам’ятати, якою ціною була освячена незалежність нашої держави. Все це наповнює його життя особливим змістом. Тому й вирішили вони – демобілізовані воїни об’єднатись у громадську організацію “Бойове братство”.

– Ставлення багатьох наших земляків до нинішнього свята, зрозуміло, буде неоднозначним, – розповідає Віталій. – Людям набридла ця війна – це у людській природі. Не може людина постійно жити в такому напруженні, коли щодня повідомляють про хід бойових дій. Ми начебто маємо перемир’я, але ще відбуваються обстріли наших територій, гинуть військовики, до шпиталів доставляють важкопоранених, який це мир… Не радують людей й соціальні проблеми. Все це не додає оптимізму, але й не привід впадати у паніку. Сучасний стан нашого суспільства може охарактеризувати такий факт: заходиш у маршрутку одягнений по формі, даєш водієві гроші за проїзд, а він, ховаючи очі, бере їх. Так з багатьма нашими людьми – потрібно розуміти це і не впадати у відчай. Про патріотизм можна багато та гарно говорити, але набагато важче, коли це відчуття є твоїм світосприйняттям.

Добровольцем я записався у березні минулого року. Потрапив до щойно створеного 17-го батальйону територіальної оборони, який був майже повністю сформований з таких же добровольців. Пам’ятаю, як нас вишикували на плацу і командир запропонував на декілька хвилин розійтись, щоб остаточно поміркувати над тим, як вчинити далі – залишитись чи піти. Майже всі потім повернулись. Потім почали з’ясовувати, хто чим займався у мирному житті. Мені довелось виконувати ще й обов’язки бухгалтера. Командир так і сказав, мовляв, ти підприємець, нараховував людям зарплату, якщо чогось не знатимеш, то телефонуй дружині, яка й підкаже, бо вона у мене саме бухгалтерією займалась.

Після того, як відбулись трагічні події в Одесі, 17-й батальйон був спрямований на південь країни, де тоді панували панічні настрої. Як згадує доброволець, майже без підготовки – за 14 днів пару разів стрельнули, кинули закривати південні рубежі. Дислокувались у Мелітополі, прикривали східні рубежі країни у Щасті, Станиці Луганській та в інших населених пунктах Донецької та Луганської областей. Самому ж Віталію довелось побувати у Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці, Дебальцевому.

– Тоді наглядно зрозумів, що таке самоорганізація людей, – веде розповідь Віталій. – Це згодом і допомогло у мирному житті, коли ми разом із сослуживцями вирішили створити “Бойове братство”. Чомусь наші політики завжди хочуть очолити процеси, пристигнути до таких організацій своїх ватажків. Але народ на це вже не купиш. Він відчув сласну силу.

Так само і з командирами. Не всіх їх ми згадуємо теплим словом. До деяких , так би мовити, бойових офіцерів залишилось багато питань. Бо не всі виявились готовими воювати, стріляти у ворога, особливо, коли той ще нещодавно називав себе братом. Один так і казав: “Краще бути живим п….м, ніж мертвим патріотом”. Потім вимолював у вищого командування прощення. А солдати та сержанти виявились більше готовими відстоювати свою Батьківщину.

Ця війна вже виховала нових лідерів, які не сприймають старі установки, по новому дивляться на всі процеси, які відбуваються у суспільстві. Там ніхто не воював за якогось політичного лідера. Ми всі воювали за Україну, тому зараз нав’язати нам якихось лідерів просто неможливо. Тому і прагнуть люди до самоорганізації: після дембеля шукають можливостей допомагати тим, хто ще воює, хто повернувся, але потребує реабілітації, лікування, відстоювання своїх прав. Багато хто з колишніх вояків тепер стає волонтерами. Є у нас ініціативна група, яка займається родинами загиблих побратимів. Допомагаємо їм всім, чим можемо, зокрема, в отриманні всіх необхідних документів. Дехто з матерів мужньо перенесли біль втрати, стали волонтерами і допомагають армії. Прикро, що держава не може ще забезпечити належні соціальні стандарти як живим, так і родинам загиблих. Також намагаємось визволяти наших земляків з полону. Ось є такий кіровоградець, який під Горлівкою потрапив у полон. Ворог досить жорстокий. У випадку з нашим земляком знаємо, що з ним поводились не по-людськи – спускали на нього собак. Але сподіваємось, що хлопець вижив. І наше завдання повернути його додому.

У військовому житті Віталій мав позивний “Колчак”. Чи тому, що росіянин, так його нарекли товариші, чи з інших причин. Був випадок, коли привезли волонтери допомогу на передову. Там одна бабуся передала офіцерську шинель радянського зразка. І просила, щоб той, хто візьме цю шинель їй обов’язково написав. Віталій ту шинель взяв, бабусі відписався, а на шинелі, на спині, зробив надпис: “За Сибірську народну республіку. Колчак.” Таке собі історичне нагадування росіянам.

Було пережито чимало. Стикався і з справжнім героїзмом, і з неприкритою зрадою. Герої назавжди залишаться у пам’яті, будуть прикладом для наслідування. А зрадники… Їх ніде не поважають. Були такі, що й переходили на бік сепаратистів. Але їх виставляли на самісінький передок, у якості гарматного м’яса.

А самі місцеві жителі, після того, як у них безчинствували найманці-кавказці, займали таку проукраїнську позицію, що деяким тутешнім патріотам і не снилась.

Все під час війни переоцінюється. Набуває іншого забарвлення. Але завжди в пошані залишаються звитяга, патріотизм, відчуття обов’язку, людяність, чесність, взаємовиручка і допомога. Ці риси добровольці взяли із собою на війну. З ними повернулись і у мирне життя. Але вони знають, що війна ще не скінчилась, і скільки ще випробувань буде попереду – одному Богу відомо. Але ми вистоїмо. Це довів народ своєю відвагою та самопожертвою.

Оксана ВЕРСТЮК
Фото Олега ШРАМКА




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40051 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua