ІСТОРІЯ


ВУЛИЦІ ЄЛИСАВЕТГРАДА... ЗІНОВ'ЄВСЬКА... КІРОВОГРАДА... ???

Юрій МАТІВОС, Олег ШРАМКО (фото) та фото з архіву
11.01.2008, 18:42

ЛЕЛЕКІВКА – ПІСКИ

По сусідству із Старою Балашівкою розташувалася на правому березі Інгулу при впадінні в нього річки Грузької слобода Лелеківка. Заснована вона на початку ХVІІІ ст. як козацький зимівник. Вперше Інгульська слобода згадується в документах за 1752 рік. Це був, очевидно, досить великий населений пункт, бо невдовзі у ньому було споруджено дерев’яну церкву святої Трійці. Настоятелем її з 1756 року був Іоан Левицький – брат вікарія Крилівської протопопії Данила Левицького.

Весною 1758 року поблизу Інгульської поселився син осадчого хутора Лелеківки Миргородського полку Якима Лелеки Степан. Він став власником Інгульської, об’єднав два хутори в один і назвав слободою Лелеківкою. Слобода відіграла значну роль в економічному розвитку Єлисаветграда. Річ у тім, що 23 жовтня 1759 року наказом коменданта фортеці Єлисавети в Інгульській була відкрита перша митниця для контролю за товарами, що перевозилися із Польщі на Запоріжжя. Проіснувала вона до 1776 року, коли змінилися кордони Російської імперії.

Степан Лелека залишив по собі в односельців довічну пам’ять. У 1766 році він за власний кошт збудував у селі мурований храм на місці старого, що згорів, а неподалік нього – церковно-парафіяльну школу для селянської дітвори та лікарню. Духовний центр служив жителям Лелеківки майже 180 років. А в 1944-му його розібрали сапери Червоної Армії, щоб будматеріал використати для наведення переправи через річку. На місці дерев’яної школи у 1904 році збудовано цегляну, вона служить жителям Лелеківки й тепер. При ній створено музей, який відбиває історію сучасної Лелеківки від часів заснування дотепер.

До початку 60-х років минулого століття Лелеківка була приміським селом, центром сільської ради. У 1963 році її приєднали до міста і вона стала його мікрорайоном. Тоді ж було об’єднано дві частини Лелеківки – Правобережну і Лівобережну, яку здавна у народі називали Піски. Вони дещо різняться в економічному і топонімічному відношеннях. Хоча б у тому, що головна вулиця Лелеківки носить назву Богдана Хмельницького, а Піски – Московська (колишня Сталіна). Ім’я засновника хутора Степана Лелеки, на жаль, ще не увічнено.

Навіки в пам’яті народній

Досі ми говорили про вулиці, околиці, мікрорайони, що мають офіційних засновників, їх назви підтверджують документи. Та існують топоніми, які невідомо коли виникли і хто їм дав назви. Вони передаються із покоління в покоління, обростають легендами. Їх ніхто ніколи не перейменовував, не ліквідовував. Бо назву їм давав народ.

МАСЛЕНИКІВКА

Ця південна околиця міста має майже 250-літню історію. На початку 60-х років ХVІІІ ст. на берегах річки Сугаклеї багатий купець із Чернігівщини Іван Масленников скупив значну кількість землі і зайнявся виробництвом та переробкою зерна, що приносило йому добрі прибутки. Та з’явилися конкуренти, пшениця падала в ціні, і тоді підприємливий купець вирішив відкрити власний цукровий бізнес. У 1785 році Масленников збудував перший в Україні і другий у Російській імперії цукровий завод. Нове виробництво приносило господареві колосальні прибутки, невдовзі він уже наймав морські судна, щоб відправляти свою продукцію за кордон.

Іван Масленников залишив по собі добру благородну пам’ять. Цукрозавод з кожним роком розростався, збільшувалася кількість робітників на ньому. Власник  підприємства дбав про них, будував житло, спорудив церкву, при ній – школу для бідняків. Місцеві жителі на знак поваги до добротворця назвали поселення, ним збудоване, Маслени- ківкою. Ця назва закріпилася за мікрорайоном назавжди.

БАЛКИ, ОДЕСИ І МЛИНКИ

Навряд чи знайдеться в Україні ще одне місто, схоже з нашим, яке б так щедро увічнило топоніміку місцевості, на якій воно розташоване. Вчені твердять: Кіровоград розташований у степовій, рівнинній зоні. То є помилка: місто дуже розчленоване балками, ярами, кручами, урочищами. Розкидані вони по всій території міста і мають опоетизовані назви. Особливою увагою мешканці Єлисаветграда наділяли балки. Всі вони мають власні назви. Про Велику Балку ми вже писали. Далі – про інші.

Озерна Балка

Це досить обширна територія, що знаходиться у західній частині міста між Інгулом, Биковим і теперішньою Новою Балашівкою. Із заходу на схід територією протікає невелика річка, що має назву Озерна Балка. Ще в далекі часи люди помітили живильні властивості наземних (в озерах) і особливо підземних вод, що знаходилися тут. Тому було вирішено збудувати у місті водогін з озер Балки. Були взяті проби води в хімічній лабораторії. Висновки аналізу були такі: “Вода за незначним вмістом органічних речовин, окислів азоту і за загальним хімічним характером відповідає для пиття усім вимогам, прийнятим як наукою, так і Віденською технічною комісією та гігієнічним міжнародним з’їздом у Брюсселі”.

17 травня 1893 року було урочисто відкрито міський водогін. Забір води проводився саме в Озерній Балці. Там збудували виробничі й адміністративні приміщення водоканалу, які діють і досі. Щоправда, воду сучасні містяни п’ють не ту, зразки якої затверджені у Брюсселі, а дніпровську, із значним присмаком хлорного газу та шкідливих домішок.

Вода визначала характер промислів, що виникали на Озерній Балці. Тут знаходилися пивоварний завод Лайєра і Макеєва, три цегельні, олійня, а також численні дачі, парк, інші об’єкти відпочинку. Звичайно, у роки індустріалізації Озерна Балка зазнала великих змін в архітектурному плані, але назву її береже народ.

Солодка Балка

Цього мікрорайону міста на сучасних картах не знайдеш. Він затиснутий між вулицями Київською, Енергетиків та Олени Бур’янової (колишня Грязна, Транспортна), тулиться до лівого берега Інгулу. Але кілька старих приватних будинків, що відносяться тепер до різних вулиць, переносять нас у ХІХ століття, коли ця частина міста почала забудовуватися. Назву Солодкої балка одержала після того, як на її території було відкрито залізничну товарну станцію. Біля неї почали будувати склади вантажів, що доставлялися або відправлялися в інші міста залізницею. Найбільше було “солодких”, тобто для зберігання цукру, а також казенний склад спирту і, звичайно ж, горілчаний завод Бошняка.

Злодійська Балка

Про неї у народі склалося найбільше легенд. Одна з них розповідає, ніби на під’їзді до Єлисаветграда, на краю лісистої балки, жили два брати. Вони пильно стежили за дорогою, і тільки-но хто наближався до балки, миттю перестеляли дорогу килимком, вимагаючи від проїжджих грошей. Якщо хтось не давав, мав гембель: із засідки вискакували злодії і грабували людей.

Однак це всього лише легенда. Насправді у хащах густого лісу балки під час існування Нової Сербії (1752-1764) збиралися загони гайдамаків. Вони часто нападали на сербів, які відібрали у місцевого населення їхнє житло після переселення із Балкан. Чужинці, в основному російські історики, називали гайдамаків злодіями. Відтоді й пішло – Злодійська Балка. На питання, чи були гайдамаки злодіями, дав чітку відповідь Тарас Шевченко: “Сини мої, гайдамаки…”

Суха Балка

Крім названих балок, була ще одна, так звана Суха. Через неї був перекинутий залізничний міст, або арка, під якою тепер існує проїзд з Миколаївки до центру по Колгоспній вулиці. Сухою названа тому, що нею не протікала навіть мала річка.

*    *    *

Зберігаються в народній пам’яті й інші топоніми, відомі лише жителям окремих місцевостей. За Сухою Балкою вздовж залізниці знаходяться Мотузянка (склад виробів мотузяно-шпагатної фабрики), Млинки (В.Балка – найбільше розташування вітряних млинів), Бесарабівка, Молдаванка (В.Балка – компактне проживання переселенців із Молдавії), Катранівка (між В.Балкою та Кущівкою, назва походить, ймовірно, від “катран” – рослина степів, що має велике листя й багато білих квіток).

У районі обласної дитячої лікарні існувала Нова Одеса (вулиця Одеська), по сусідству з пивзаводом – Арнаутове (від назви переселенців з Албанії), Никонорівка (частина сучасної Маслениківки, село, що належало землевласнику Никонорову).

У радянські часи, як уже відзначалося, місто значно розширило свої кордони, “проковтнувши” колишні околиці та навколишні села. Незворотний процес урбанізації змусив місцевих керівників розв’язувати нагальні питання забезпечення житлом людей, які почали у 60–80-х роках минулого століття масово переселятися до міст.

Ось сумна статистика минулого. Станом на 15 січня 1959 року із загальної кількості населення області один мільйон 250 тисяч чоловік у сільській місцевості проживало 870 тисяч (70 відсотків). На ту ж дату 1989 року – всього лиш 497 тисяч (40 відсотків) жителів. Решта майнула до міст. Чисельність населення Кіровограда за цей період зросла майже втричі. Десь же ці переселенці ХХ століття мали жити. В авральному порядку, без відповідної архітектурної підготовки, за типовими проектами, розробленими у Москві, без належної якості зводилися багатоповерхівки з низькими тісними квартирами.

За таких темпів будівництва, природно, виникали нові вулиці, квартали, мікрорайони. Фантазії не вистачало, щоб їх найменувати. От і виникали офіційні вкупі з народними. Про “Черемушки”, “П’ять-п’ять” уже мовилося. А за ними пішло-поїхало. На південному заході міста виріс цілий мікрорайон (його точніше було б назвати “максі”, бо тут проживає понад сто тисяч жителів). Відразу виникає цілий букет оригінальних назв вулиць, пов’язаних з освоєнням космосу: Волкова, Пацаєва, Попова, Бєляєва, Комарова. Район одержує назву Космонавтів. Народ виявився кмітливішим: він охрестив той же мікрорайон Спальним.

Слідом за “Космонавтів” у різних кінцях міста виникають мікрорайони Червонозорівський, Студентський, Шкільний, Молодіжний, 101-й, Лісопарковий. Хоча навряд чи ці назви відповідають дійсному стану речей. Але маємо те, що маємо.

 

"ВГ" №
(00.00.0000)

Погода, Новости, загрузка...

 


Copyright © 2001–2009 "Вечiрня газета", (admin@vechirka.com.ua) , Vechirka.com.ua
Використання матерiалiв cайту дозволяється лише з посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.com.ua. Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование материалов сайта разрешается только со ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.com.ua. Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!