ІСТОРІЯ


ВУЛИЦІ ЄЛИСАВЕТГРАДА... ЗІНОВ'ЄВСЬКА... КІРОВОГРАДА... ???

Юрій МАТІВОС та фото з архіву
28.12.2007, 15:20

МИКОЛАЇВКА

У нашому місті є два особливих мікрорайони – порівняно молоді. Вони носять статус таких собі робітничих слобідок, у яких переважає приватний сектор. Одне з них називається Миколаївкою. Щодо назви, то її походження деякі дослідники пов’язують із прізвищем керуючого забудовою. Це зовсім не так, ніякого керуючого з таким прізвищем ні в документах, ні в спогадах старожилів слобідки не знаходимо. (До речі, про старожилів. Авторові свого часу доводилося спілкуватися з багатьма працівниками колишнього заводу акціонерного товариства “Р. і Т. Ельворті”, у тому числі й тими, хто будував житло на Миколаївці. Це, зокрема, колишній начальник цеху, а пізніше директор заводу “Укрремтрест” (В.Таратути) Олександр Грінчук, інженер конструктор Іван Антоненко, енергетик Семен Лейбкінд, інші ветерани виробництва).

Так ось. Вони пригадували, що один із засновників підприємства – Роберт Ельворті – з дружиною Марією двічі на рік, весною і восени, приїздили із Шотландії, де мешкали, до Єлисаветграда, щоб тут відзначити разом з керівниками і робітниками заводу Великдень і Різдво. Власник підприємства був людиною щирої вдачі і дбав про добробут працівників. З його ініціативи й почалося будівництво робітничої слобідки весною 1914 року. А оскільки того року в імперії відзначалося 20-ліття “восшествия на престол” царя Миколи ІІ, поселення нарекли його іменем.

Згідно з проектом, вулиці слобідки мали бути рівними, широкими, чітко паралельними і перпендикулярними одна до одної. Усього намічалося забудувати до тридцяти вулиць, посеред яких обов’язково повинен розміститися парк культури і відпочинку, із просторим глядацьким залом, бібліотекою, гральними кімнатами. До речі, у клубі Миколаївки (тепер це повністю занедбаний клуб імені Крючкова), демонструвалися перші кінофільми, придбані на кошти підприємства.

Спочатку вулиці Миколаївки не мали назв, будинки розрізнялися за номерами. У радянські часи слобідка розширювала свої межі, навколишні землі, що складали за старої влади недоторканий запас, були віддані під забудову приватникам. Вулиці одержували назви. Ясна річ, радянські: Ленін- градська, Мічуріна, Варшавська, Севастопольська, Бабушкіна, Ціолковського, Бєлінського, Боровського, Тельмана, Куйбишева, Профінтерна, Ярославського, Колгоспна. Названо, звичайно, не всі. Але спрямованість назв зрозуміла.

Зі східного боку до Миколаївки прилягає інше поселення, яке почало забудовуватися практично одночасно з нею. Це так зване авіамістечко. Тут з розвитком авіації жили сім’ї повітроплавців, пізніше мешкали викладачі, курсанти військового авіаучилища, яке діяло впродовж 1951–1960 років і готувало кадри для Військово-Повітряних Сил Радянської Армії. На його базі рішенням уряду була створена Кіровоградська школа вищої льотної підготовки цивільної авіації. У 1987 році ШВЛП було переведено на Вище льотне училище цивільної авіації (ВЛУЦА), з 2005 року реорганізоване у Державну льотну академію України. Заклад готує диспетчерів, штурманів для цивільної авіації, її випускники літають на авіалініях усього світу. При академії діє музей авіації, експонати якого розповідають про розвиток повітроплавання у Кіровограді.

На Миколаївці сконцентровано значний медичний потенціал. Тут діють госпіталь для інвалідів війни, міська лікарня швидкої медичної допомоги, медична частина ДЛАУ.

НЕКРАСІВКА

На південний схід від Миколаївки розташований ще один відносно молодий мікрорайон обласного центру під назвою Некрасівка. Він порівняно невеликий, розташований з лівого боку залізниці. До радянських часів на цій території розташувалися, в основному, кладовища: Ковалівське, два єврейських, Католицьке, Лютеранське, Магометанське та Караїмське. (Ковалівське було православним, воно існувало до середини 60-х років минулого століття.)

Характерною особливістю цього мікрорайону є те, що він майже стовідсотково заселений приватними одноповерховими будинками, хоча практично з усіх боків оточений сучасними спорудами. На Некрасівці немає жодного значного виробничого підприємства, хіба що завод залізобетонних виробів, що знаходиться на межі з Миколаївкою і останнім часом працює неритмічно.

Ще однією особливістю Некрасівки є та, що всі її вулиці мають першоназви, ніколи не перейменовувалися, окрім однієї, яка до Некрасівки відноситься чисто формально: вона лежить на кордоні між нею і Миколаївкою. Ця вулиця має назву Гайдара, а раніше мала назву Сталінградська. Інші, а їх усього півтора десятка, зберігають традиції часу, в яких вони створювалися.

Перші будинки на місці зруйнованих кладовищ почали з’являтися у 1921 році. Тоді й з’явилася вулиця, яку назвали за прізвищем російського поета Миколи Некрасова, сторіччя від дня народження якого того року відзначалося. Таким чином було покладено свого роду традицію вшановувати у новоутворених вулицях мікрорайону пам’ять літераторів. Невдовзі на Некрасівці з’явилися вулиці Лермонтова, Льва Толстого, Чехова, Дем’яна Бєдного, Маяковського, Короленка. Не вистачало письменників – увічнювали героїв: лейтенанта Шмідта, Партизанська. Траплялися й курйози. Скажімо, на карті-схемі Кіровограда, випущеній Державним Центрально-Українським видавництвом за матеріалами міського управління у справах архітектури та містобудування у 1995 році, на Некрасівці значиться вулиця Кошового (без вказування імені, доводиться гадати – якого: нашого земляка, Маршала Радянського Союзу, чи героя-молодогвардійця?). А в переліку назв, затверджених рішенням міської ради на підставі даних того ж управління, вулиця Кошового у місті взагалі не значиться.

Та подібних головоломок у назвах вулиць Кіровограда більш ніж достатньо. На вказаній карті-схемі значаться, зокрема, вулиці Заньковецької, Гонти, Калнишевського, Мазепи, Стуса, Чубинського та деяких інших державних діячів, видатних людей України, а насправді вулиць з такими назвами у місті немає. Так само, як назвотворці “забули” увічнити у назвах вулиць корифеїв українського професіонального театру, зокрема, Миколу Садовського, художника Григорія Синицю, багатьох інших синів і дочок України. Зате ведеться цілеспрямована робота у напрямку увічнення російських генералів, митців, які хоч і народилися в нашій області чи місті, але вірою і правдою служили чужим країнам, чужій культурі, очолювали армії чужих загарбників, у першу чергу, українських земель.

БАЛАШІВКИ: СТАРА Й НОВА

У другій половині ХІХ ст. кілька сотень десятин родючої землі неподалік Єлисаветграда придбав російський землевласник Балашов. Його цікавили не тільки чорноземи, рівних яким важко знайти, а й велика перспектива збуту на міжнародних ринках зерна: через його землі прокладалась залізниця, що вела до Чорноморських портів. Так у верхів’ї Інгулу, по сусідству із слободою Лелеківкою, виникло село під назвою Балашівка.

Село швидко розвивалося, господар скуповував землі у селян, які одержали її внаслідок земельної реформи 1861 року. Незабаром з південного боку залізниці виникло інше поселення того ж власника. Його нарекли Новою Балашівкою. Дві Балашівки з’єднував залізничний переїзд, який, до речі, існує й досі. Але доля Нової Балашівки склалася дещо краще від Старої: їй у майбутньому судилося стати найбільшою околицею міста Зінов’ївська, приміським районним центром, промисловою зоною Кіровограда.

А починалося все з… бурого вугілля. Перші поклади цього дешевого місцевого палива були виявлені ще на початку ХХ століття, до розробки родовищ приступили у 1919 році. То були нелегкі часи для міста. Постійної твердої влади не існувало, вона переходила трохи не щодня від червоних до білих, від соціалістів до анархістів, керували містом навіть австро-німецькі генерали. У 1919-му з Дону наближався Денікін. На початку літа він захопив Донбас, відрізавши значну частину України від донецького вугілля – основного постачальника палива мешканцям і промисловості міст.

Четвертого червня 1919 року газета “Известия Елисаветградского Совета рабочих и крестьянских депутатов” друкує статтю депутата Ігоря Тамма – майбутнього Нобелівського лауреата – під промовистим заголовком: “Бережіть паливо”, а  також його виступ “Як посилити видобуток бурого вугілля?”. Публікації про необхідність видобутку вугілля з’являються у газеті 7, 14 червня. 22 – друкується повідомлення: “На Злодійській балці знайшли буре вугілля на сім сажнів. Перший шар на глибині одного аршина. Якість палива добра”. (Сажень – близько 2 метрів, аршин – 71 сантиметр.) Тобто паливо знаходилося практично на поверхні.

Однак налагодити виробництво бурого вугілля вдалося вже новій, радянській владі – у 1921 році. 1 січня газета “Червоний шлях” повідомила: “На Балашівському руднику працюють робітників – 102 особи, службовців – 16. Відправлено вугілля на брикетний завод 2950 пудів. Наявність вугілля на 15 грудня – 67625 пудів.” (Пуд – 16 кілограмів.)

Справжнім святом для усього Зінов’ївська було 1 вересня 1931 року: на Балашівці стала до ладу перша буровугільна шахта “Піонер”, створено управління “Бурвугілля”. Шахта працювала до окупації міста німцями влітку1941 року. Відступаючи, радянські керівники наказали підірвати шахту. Після війни вона вже не відбудовувалася у зв’язку з розвитком буровугільної промисловості в Олександрії.

Про шахтарське минуле Балашівки нагадують назви вулиць: Буровугільна, Ствольна, Піонерська, провулок Відбійний.

Про розвиток ще однієї важливої галузі на Новій Балашівці вказують назви вулиць – Аерофлотська та Повітрянофлотська з однойменним провулком. Єлисаветград – Зінов’ївськ – Кіровоград по праву називають авіаційним центром України. Перший політ на міському іподромі 8 вересня 1910 року здійснив пілот із Одеси Павло Кузнецов на аероплані французького виробництва “Bleriot ХІ”. У травні 1924 року в Україні було створено Акціонерне товариство повітряних сполучень “Укрповітрошлях”. Перший повітряний рейс із пасажирами на борту відбувся 25 травня на лінії Харків – Єлисаветград – Одеса. Літаки сідали і злітали з іподрому, розташованого спочатку в районі сучасної вулиці Маланюка. Пізніше аеродром віддали військовій авіації (з 1926 року на аеродромі у Зінов’ївську базувалася сьома авіабригада),  а для цивільної збудували злітно-посадкову смугу в районі сучасного Колгоспного ринку, а потім на околиці Балашівки. Аеродром діяв до початку Другої світової війни. Після її закінчення і до сьогодні аеродром і аеропорт знаходяться у районі Миколаївки – Некрасівки.

Як село Зінов’ївського повіту Балашівка існувала до 1932 року. Потім вона одним з перших навколишніх сіл була включена до складу міста, стала центром Зінов’ївського, а згодом Кіровоградського району. На Балашівці зосереджено потужний виробничий потенціал: заводи, фабрики, комбінати, бази, склади, автопідприємства, безліч об’єктів торгівлі, залізнична станція. Тому й вулицям присвоєно відповідні назви: проспект Інженерів, вулиці Промислова, Залізнична, провулок Цеховий і т.д.

 

"ВГ" №
(00.00.0000)

Погода, Новости, загрузка...

 


Copyright © 2001–2009 "Вечiрня газета", (admin@vechirka.com.ua) , Vechirka.com.ua
Використання матерiалiв cайту дозволяється лише з посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.com.ua. Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование материалов сайта разрешается только со ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.com.ua. Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!