СОЛДАТИ ШОСТОЇ ЗАПОВІДІ

КІРОВОГРАДЦІ В САРАЄВО

Андрій ПАДУРЕЦЬ (праворуч) Юрій ЛІСНИЧЕНКО (за сприяння кіровоградських обл— та міськвійськкоматів), Vechirka.com.ua
13.01.2005, 16:55

Починаючи з 1992 року, батальйони Збройних сил України беруть участь у миротворчих операціях Сил ООН у зонах конфліктів та території колишньої Югославії. За цей час наші військовики виконали багато завдань, які сприяли стабілізації ситуації, завдяки чому заслужили повагу місцевих мешканців і колег з інших країн. Серед українських миротворців — чимало й кіровоградців. Зокрема тих, хто служив у 240-му окремому спеціальному батальйоні (ОСБ) в Сараєво (Боснія і Герцеговина). До вашої уваги спогади кількох із них про події початку та середини дев'яностих років, до яких вони були причетні.

Віктор ВЛАСЮК, старший прапорщик запасу:
— У Югославії, в Сараєво, я був майже сім місяців 1993-94-го років у складі розвідгрупи 240-го батальйону, окрім якого в секторі "Сараєво" базувався ще один український батальйон. До цього служив у дев'ятій окремій бригаді спецпризначення, що дислокувалася в Кіровограді. Служив з 1982-го року, коли потрапив туди солдатом строкової служби. Закінчив школу прапорщиків у Москві. Перебував у Афганістані, де отримав контузію та поранення, у Баку та Прибалтиці в останній рік існування СРСР.

У Сараєво виконував обов'язки відповідального виконавця групи зі зв'язків з протиборчими сторонами. Моє завдання полягало в передаванні інформації від командира в центр.

Наш батальйон був розташований у "казармах Тіто" — колишньому військовому училищі, чотириповерховій споруді із закладеними мішками з піском вікнами та зруйнованим четвертим поверхом. Наші солдати зробили в казармах ремонт — і там стало більш-менш затишно.

Віктор ВЛАСЮК

На вулицю ми виходили обов'язково в шоломах та бронежилетах. Роти їздили на місії з розмінування, збирання розбитих машин, супроводження колон із продуктами, паливом у блоковані сербами та мусульманами райони. Саме між ними точилася війна. За казармами, в яких ми жили, розташовувалася мусульманська бригада. Під час її обстрілу до нас у автопарк часто залітали міни, тож необхідною була обережність.

У секторі "Сараєво", крім українців, перебували французи, норвежці, англійці, чехи, данійці... Загалом представники близько тридцяти країн. Нас поважали найбільше, бо ми виконували будь-яку покладену на нас роботу, наші солдати були невибагливими, витривалими й винахідливими. Наприклад, командування віддало наказ обладнати чек-пойнт (блок-пост). Для цього мали доставити опалювані пластикові вагончики з душем та спальним приміщенням. Та їх вчасно не привезли. Українці викопали землянку, накрили її стовбурами дерев, вимурували піч — тепло, сухо, можна закип'ятити воду на чай, розігріти консерви... А французи в цей час стояли й мерзли, чекаючи на вагончики. Або інший факт: їхали ті ж французи на БТРі — і раптом він зупинився. Вояки стали біля машини й очікували на технічну службу. Український же солдат може і їжу зварити, і машину полагодити... Хоча варто навести й такий приклад: після повернення з місії наші солдати помили бойові машини і лише потім пішли відпочивати. Невдовзі приїхав командувач (француз) і поцікавився, де ж машини, які були на завданні. Почувши, що їх помили, здивувався й сказав, що насамперед треба дати можливість відновити сили солдатам, а не змивати багнюку з техніки. Отакий-от незвичний для нас підхід до справи.

Ми постійно контактували із сербами, мусульманами та військовими з інших батальйонів. Це сприяло налагодженню стосунків між нами й протиборчими сторонами, а також налагодженню координації з батальйонами миротворчих сил ООН з різних країн світу. Завдяки цьому перебування українських миротворців у Сараєво не було марним, а сприяло стабілізації ситуації в тому районі Югославії.

Сергій МАЛЬОВАНИЙ, старший сержант запасу:
— До перебування 1994 року в Югославії контрактником я служив у Москві в дивізії імені Дзержинського, був у гарячих точках СРСР — Сумгаїті, Степанакерті, Нагірному Карабасі.

Перед відправкою до Сараєво нас майже два місяці підтягували з фізпідготовки, стрільби у збірному пункті в Миколаєві.

Служив у 240-му Укрбаті. Батальйон розташовувався в "казармах Тіто". Але постій-но в них дислокувалася лише рота забезпечення, розвідка та частина першої роти. Інші переважно перебували за сто-двісті кілометрів від Сараєво: доставляли продукти, паливо в заблоковані сербами чи мусульманами райони, охороняли та супроводжували конвої. Деякий час у складі своєї роти я знаходився у населеному пункті Жепі на чек-пойнті, де ми перевіряли вантажі, людей. Брали також участь у антиснайперських місіях — знаходили снайперів з обох боків і обеззброювали їх. Це необхідно було робити тому, що ті стріляли по мирних людях.

І серби, і мусульмани ставилися до нас приязно. Можливо, через те, що ми підгодовували їхніх дітей у своїй їдальні, дозволяли заходити їм у розташування рот. Ця наша щоденна робота, спрямована на примирення сторін, сприяла їхньому доброму ставленню до нас.

В Укрбаті служили і солдати-контрактники, і солдати строкової служби. Стосунки між усіма були дружніми, бо кожен розумів, що перебуває на війні і що підтримка, допомога товариша можуть врятувати йому життя. Це, щиро кажучи, були кращі стосунки, ніж за часу моєї служби в Союзі.

У "казармах Тіто" ми мали кімнату відпочинку, спортзал. Та іноді навіть туди залітали кулі під час перестрілки між сербами й мусульманами. За той час, коли я був у Югославії, загинуло двоє наших солдатів та прапорщик. Один із цих солдатів — із нашої роти.

Ми часто зустрічалися з представниками різних країн з інших батальйонів. Спілкувалися, змагалися. Бойові навички всі мали приблизно однакові. А от амуніція їхня, зокрема у французів, була кращою.

На показових виступах українці, які ламали на головах цеглу, вводили присутніх іноземців у шоковий стан. Оговтавшись, ті бігли дивитися, де ж у беретах сховано сталеві пластини. Не вірили, що таке можна робити без них.

Я зі своїми товаришами пробув у Югославії майже дев'ять місяців замість шести. Це сталося через початок активних бойових дій. За цих умов літак могли підбити або міг загинути хтось із нас уже в ньому, як це трапилося раніше із одним з українських миротворців. Тож додому ми потрапили трохи пізніше, ніж очікували.

Андрій ПАДУРЕЦЬ, старший сержант запасу:
— Моя служба в Югославії тривала протягом першої половини 1995-го року. А почалося все з того, що я уклав контракт з кіровоградським військкоматом і разом із п'ятдесятьма кіровоградцями й шістдесятьма олександрійцями опинився в навчальній частині у Миколаєві. Там ми перебували протягом майже трьох місяців. Займалися тактико-технічною, вогневою підготовкою, кожного дня здійснювали марш-кидки, наша ранкова зарядка тривала дві години. З тих, хто приїхав до частини з Кіровограда та Олександрії, до Югославії потрапило лише двадцять осіб, які витримали усі навантаження.

Летіли до місця служби через Італію, де літак дозаправляли паливом. Потрапив у першу роту 240-го окремого спеціального батальйону. Спочатку охороняли конфісковану в мусульман зброю — старі моделі танків, саморобні гранатомети, був навіть крупнокаліберний кулемет з фашистською свастикою, знятий з військового корабля. Також несли службу на чек-пойнтах, супроводжували гуманістичні вантажі, брали участь в антиснайперських місіях: наш, російський та французький БТРи виїжджали туди, звідки вели вогонь снайпери. Французи здійснювали їх затримання, а ми прикривали мирних жителів. Траплялося, що під час перемир'я і серби, і мусульмани відкривали вогонь по своїх, щоб звинуватити іншу сторону в порушенні миру. Мусульмани робили ще й так: стріляли якійсь бабці по нозі. Та починала кричати від болю. До неї підбігало кілька чоловіків, по яких снайпери вже відкривали вогонь на знищення. Таке часто відбувалося на вулиці, по обидва боки якої було стягнуто машини, трамваї тощо, аби завадити снайперам вести влучний вогонь по людях. Та це їм не надто заважало, отож вони не раз і не два обстрілювали перехожих. Ми й місцеві мешканці називали ту вулицю Снайпер-штрассе.

Хоча в Сараєво було дуже багато зруйнованих будівель, православні, католицькі храми та мусульманські мечеті стояли цілими. Лише де-не-де на них можна було побачити слід від сліпої кулі.

Місцеві жителі сприймали нас добре. Хоча серби найбільше любили росіян. Але ті через таку прихильність однієї зі сторін конфлікту не могли перебувати серед мусульманського населення. Наші ж роти стояли як на сербській території, так і на мусульманській.

Довелося побувати мені й у заручниках. Одного дня до чек-пойнту під'їхали на трьох БТР-ах серби й оточили нас (до цього на сусідньому посту вони захопили дев'ятнадцятьох солдатів з нашої роти). Командир батальйону не виходив на зв'язок, тому офіцери вирішили дати нам наказ скласти зброю, аби не сталося кровопролиття. Тим паче, що без підтримки ззовні ми б не змогли довго чинити збройний опір. Нас вивезли у Велику Сербію, де помістили у якомусь селі в старій поліцейській дільниці, обгородженій колючим дротом. Ставилися до нас нормально, хоча майже не годували. Пробули ми в полоні одинадцять діб. Причина нашого захоплення, на мою думку, полягала в тому, що на той час, на вимогу американців, протиборчі сторони мали відвести від своїх передових позицій на двадцять кілометрів важке озброєння. А саме воно давало сербам перевагу у війні з мусульманами. У випадку невиконання своїх вимог американці погрожували бомбардувати позиції порушників. І бомбардували, але переважно сербів. Тоді ті вирішили захоплювати солдатів миротворчих батальйонів. Кажуть, що навіть прив'язували до стовпів на передовій французів, аби запобігти бомбардуванням.

Незважаючи на пригоду із нашим захопленням, спогади про стосунки із сербами лишились позитивними. Ми часто грали з ними у волейбол — команда нашого чек-пойнта і їхні солдати. Одного разу під час гри високо в небі з'явився американський літак. Серби одразу ж побігли на свої позиції. Один із них влаштувався із базукою на даху будинку, в якому жили люди, хоча поруч були дві спорожнілі багатоповерхівки. На щастя, того разу літак пролетів надто високо, тому ні серби, ні американці не застосовували зброю.

Після звільнення ми опинилися в Хорватії у військовому містечку, де перебували разом з американцями, французами, іспанцями, італійцями та миротворцями з інших країн. Звідти нас перевели у 60-й ОСБ, який дислокувався у Сербській Країні: в Сараєво ми вже потрапити не могли через початок активних бойових дій. Невдовзі після цього нас доправили в Загреб, звідки ми залізницею відправилися додому, пробувши в Югославії півроку, визначені контрактом.

Архів "ВГ-Історія (ХХ століття)"

 31.05.06, 11:37 Партизанське задзеркалля
 18.04.06, 14:01 Командир афганських "командос"
 06.04.06, 20:36 Хрещений батько ГУЛАГу
 04.04.06, 13:34 Таємниці кіровоградського спецназу
 04.04.06, 13:28 Героїка двадцятих. Людина — проблема
 13.02.06, 13:29 Героїка двадцятих. З непокірного роду
 28.11.05, 14:50 Чудо лицарського чину
 18.11.05, 14:36 Немирний атом
 26.07.05, 12:30 Про що мовчав Левітан
 24.06.05, 14:54 До 22 червня. День народної скорботи
 21.06.05, 13:38 До 22 червня. Ати-бати, йдуть "штрафбати"
 21.06.05, 13:32 До 22 червня. Рік напередодні війни в агентурних повідомленнях
 07.06.05, 10:47 Кіровоградське небо
 14.03.05, 14:35 Правосуддя тоталітарної доби. Думки під вартою. Олександр Горошко
 01.02.05, 14:54 Солдати шостої заповіді. Наші у тропіках. Сьєрра-Леоне
 13.01.05, 16:55 Солдати шостої заповіді. Кіровоградці в Сараєво
 10.01.05, 14:31 Ішов січень 1944-го...
 27.11.04, 03:18 27 листопада — День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Хліборобський рід діда лавріна
 09.08.04, 14:30 Місто з минулого. Кіровоград 1980-х років
 14.06.04, 14:39 За крок до всесвітньої катастрофи. Куба 1962-63
 06.06.04, 10:17 Відкриття другого фронту. 60-річчя операції "Оверлорд" (D-Day)
 29.04.04, 13:07 До року Польщі в Україні. Пілсудський у домі Тарковських
 29.03.04, 15:57 Історія міста над Інгулом. Святу Анну вже пошановано, а коли ж вшануємо пам'ять про щедру жінку?.. Пологовому будинку №2 імені святої Анни — 100!
 17.03.04, 19:27 Історія міста над Інгулом. Як заговорив перший кіровоградський динамік?
 24.02.04, 10:28 Сергій Шевченко, доцент КДПУ, краєзнавець: "Час працює на краще вивчення історії" ("Назва столиці степового краю: проблеми перейменування". Круглий стіл "Вечірньої газети")
 12.02.04, 16:07 Орда. Червоні знамена, комсомол, Перша кінна, порив, самопожертва...
 27.01.04, 13:38 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 2
 26.01.04, 20:18 Єлисаветградський телефон: як це було. Частина 1
 25.12.03, 00:18 Дарунок кіровоградським районам на 30-річчя
 03.10.03, 14:40 Дитячий садок у Єлисаветграді
 02.09.03, 14:19 Бувальщини "діда Лук'яна". Київський Лук'янівський тюремний замок
 02.09.03, 14:05 До 135-річчя "Просвіти". Та, що знала
 23.06.03, 14:15 Три подвиги Григорія Рудика
 30.05.03, 11:41 Продовжується робота по збору матеріалів до "Книги Пам'яті України" та "Книги Скорботи України"
 08.05.03, 16:24 І мінер, і зв'язківець
 26.04.03, 10:24 26 квітня — чорнобильська пам'ять. Вони — перші
 16.04.03, 11:27 Геній пензля і мозаїки. Григорій Синиця у нашому місті. Історія одного фото
 09.04.03, 11:46 Гвардійцям допоміг... Гітлер
 08.04.03, 18:30 Підрозділ особливого призначення
 19.03.03, 15:13 Бити ворога, як Щиров
 03.03.03, 14:33 В історії залишиться тільки те, що зафіксовано
 25.02.03, 14:02 Пам'ять засніжених альп
 22.02.03, 13:15 Уроки, які завжди з нами. А серце розірвав Афган, або Чому з гір тікають вовки?
 15.02.03, 19:17 Афганістан. "Ми виконували особливі завдання"
 28.01.03, 12:50 Історія вчить. НТС як фата моргана
 27.01.03, 15:36 Про Ревуцьких у Добрій не забули...
 22.01.03, 13:48 22 cічня - День соборності України. Забувати не можна...
 08.01.03, 22:59 Пам'яті баби Єлисавети та багатьох інших...
 23.12.02, 16:30 "Нам потрібна історія, яка є учасником нинішнього життя"
 07.12.02, 04:25 7 грудня - День місцевого самоврядування. Від Віча до Кіровоградської міської ради
 04.12.02, 11:45 Архіви - це наша історія
 16.09.02, 15:31 Дивне місто над синюхою
 30.08.02, 18:19 А центр України таки у нас, на Кіровоградщині
 30.08.02, 18:11 Кіровограду - 250. А ви знаєте, хто такий Волохін?
 26.08.02, 16:38 Храм на крові
 25.06.02, 14:11 Навздогін публікації "Історія "чорнобильського" напису"
 09.05.02, 19:51 Восток - дело тонкое... Тем более, если он Ближний
 26.04.02, 15:16 Чорнобиль. Як це було...
 03.02.02, 12:42 До 10-річчя прийняття постанови про національний прапор. Кольори, що дають надію
 31.12.01, 17:15 Як святкували новий рік у Єлисаветграді
 07.12.01, 00:02 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 5)
 06.12.01, 23:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 4)
 27.11.01, 17:23 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 3)
 27.11.01, 17:16 Роман Коваль: "Я прийшов у цей світ, щоб повернути україні душі загиблих героїв"
 18.11.01, 17:44 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 2)
 11.11.01, 14:31 Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття (частина 1)
 09.11.01, 14:43 Час жорстоких перемін
 09.11.01, 14:38 Колесо історії
 08.11.01, 11:23 "Ятрань" розвалює імперію

 

"ВГ" №
(00.00.0000)

Погода, Новости, загрузка...

 


Copyright © 2001–2009 "Вечiрня газета", (admin@vechirka.com.ua) , Vechirka.com.ua
Використання матерiалiв cайту дозволяється лише з посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.com.ua. Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование материалов сайта разрешается только со ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.com.ua. Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!