МЕНЮ










1 серпень 2014 - 12:07

Кіровоград перейменував би на Інгулгород. А в Новокозачин не вірить


Хобі, яке переросло в наукову діяльність, – так можна сказати про захоплення історією Анатолія Пивовара. Він мешкає у Києві, працює в апараті Верховної Ради України, має вчений ступінь кандидата наук, звання заслуженого економіста України. А вільний від роботи час намагається максимально використати для головної справи свого життя – дослідження історії. Так, Пивовар – завсідник архівів, де шукає відомості, які дають йому можливість мати якомога повніше уявлення про минувшину країни, зокрема території рідної йому Кіровоградщини.

Свої відкриття у цій царині він оформляє у книжки, які потім видає своїм же коштом. Кілька примірників однієї із них, виданої на початку 2014 року, – "Вільні матроси сіл Дереївки і Куцеволівки" дослідник привіз минулого тижня в Кіровоград, щоб подарувати їх обласній універсальній науковій бібліотеці імені Чижевського, з колективом якого у нього – давні зв’язки. При зустрічі Анатолія Пивовара із директором бібліотеки Оленою Гаращенко та завідувачкою відділу мистецтв Світланою Ушаковою був і кореспондент "Вечірки". У бесіді із нами Анатолій Васильович висловив не одну думку, які спростовують усталені погляди на ті чи інші історичні події. Наприклад, він вважає Новокозачин (поселення, яке, на думку деяких дослідників, існувало в нашому краї до закладення фортеці святої Єлисавети) вигадкою, що походить із суто літературних джерел і жодних документальних підтверджень не має.

Та спершу – про книжку Пивовара. Вільні матроси, про яких ідеться у ній, з’явилися в Російській імперії у 1830-х роках. Правові засади цієї соціальної верстви були визначені указом сенату. Відповідно до цього документа, ті, хто вступав до матроського товариства на десять і більше років, звільнялися від різних фінансових повинностей. Передбачалося, що протягом перших п’яти років вони здобудуть необхідний досвід на військових суднах Чорноморського флоту, при цьому їм гарантувалося продовольче і речове забезпечення нарівні з лінійними матросами, які служили по 25 років. Формений одяг моряків цих двох категорій різнився лише такою деталлю: ґудзики на погонах вільних матросів, на відміну від форми лінійних, були без зображення якорів. Після п’ятирічної служби вільний матрос отримував від флотського керівництва патент, в якому вказувалися види робіт на судні, котрі він уміє виконувати, і який дозволяв йому продовжувати службу на торговельному, так званому купецькому, флоті та отримати закордонний паспорт на випадок залучення до міжнародних перевезень.

Записувалися у вільні матроси українці, які мешкали в селах, розташованих вздовж Дніпра. У тому числі – з Дереївки та Куцеволівки, які тоді відносилися до Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, а тепер – до Онуфріївського району Кіровоградщини. До речі, у рідній Анатолію Пивовару Деріївці (така теперішня офіційна назва Дереївки) і були знайдені ґудзики з погонів вільних матросів, зображення яких використано при оформленні однієї з обкладинок книжки. За словами автора, нащадки дереївських вільних матросів не дуже берегли ці артефакти – ґудзики було знайдено на берегах Дніпра поруч із частинами села, що нині поглинуті водами штучного Дніпродзержинського водосховища.

Проілюстровано обкладинку книжки й знімком пам’ятника померлим від ран вільним матросам, який до цих пір зберігся у Куцеволівці. Встановлено його, припускає Пивовар, у 1905 році, коли під час війни з Японією російська влада з метою патріотичного виховання вирішила нагадати про славне минуле свого флоту, зокрема про його участь у Кримській війні (1853 – 1856 роки). До речі, про Кримську війну. У книжці Анатолія Пивовара наводяться відомості і про участь у ній вільних матросів нашого краю. І в обороні Севастополя (1854 – 1855 роки) – також. "Насправді російські причорноморські порти захищали переважно українці", – сказав із цього приводу на зустрічі в бібліотеці Анатолій Пивовар.

Досить цікавим відкриттям у процесі роботи над цією книгою для Пивовара, за його ж зізнанням, стало те, що вдалося встановити зв’язок між нагородженням знаком святого Георгія такого собі Наума Бичка, вільного матроса із села Дереївки, і його участю в Синопській битві у складі екіпажу флагманського корабля "Императрица Мария" під командуванням віце-адмірала Нахімова. Таким чином степова Кіровоградщина має прямий дотик до славної історії вітчизняного Чорноморського флоту.

При цьому Анатолій Пивовар, за його ж словами, – не з тих, хто вигадує якісь історичні явища й події і переконує інших у правдивості своїх гіпотез. "Покажіть мені відповідний архівний документ!" – просить він, коли чує якісь неймовірні речі. От і в Новокозачин він не вірить. "Я такого терміну ніде не зустрічав, – сказав дослідник на зустрічі в бібліотеці. – Це – вигадки останніх часів, причому людей, які навряд чи хоч раз побували в архівах у пошуках відповідних підтверджень. Зрештою, в популярній літературі можна знайти всяке".

Навіть Дмитру Яворницькому, автору "Історії запорізьких козаків", він багато в чому не довіряє, хоча глибоко шанує його за патріотизм. А свого часу, працюючи в Академії наук України, Пивовар навіть мав стосунок до перевидання знаменитого тритомника Яворницького. Та що там історики... Багато невідповідностей Пивовар знаходить і в державній статистиці, зокрема в дореволюційній. Не завжди це робилося свідомо, як і тепер, люди просто помилялися. І це треба розуміти, каже Пивовар. А от до документів XX століття у Анатолія Васильовича руки ще не дійшли. "Хоча треба було б… – сказав він. – Стримує те, що ще живі люди, які згадуються в тих документах з усіма суперечностями, притаманними для цієї епохи".

На запитання ж, якою він бачить найкращу назву для нашого обласного центру, Анатолій Пивовар відповів так: "Якби від мене це залежало, я вчинив би так, як Іван Глєбов (військовий діяч Російської імперії, генерал, керував будівництвом фортеці святої Єлисавети. – Авт.). Він новим слободам давав назви, похідні від уже існуючих назв річок, урочищ тощо. Хоча спершу ці слободи, як і фортецю, було названо іменами святих. Та коли Глєбов побачив, що ці, на честь святих, назви дезорієнтують людей, він запровадив набагато зручніші правила найменування населених пунктів. І тому, слідуючи досвіду тих часів (якщо, звичайно, така нагальна потреба постане), назву міста в обхід всіляким політичним нашаруванням доцільно було б зв’язати з довколишньою місцевістю – перейменувати Кіровоград на Інгулгород. До речі, на давніх картах Інгулгород значиться. А от Новокозачина немає ні на картах, ні в документах. Врешті, чому Новокозачин? Виходить, що мав би бути ще й Козачин. Це суто російська, в своїй основі холуйська, традиція – додавати до існуючих назв частку "ново". Але ж ми шукаємо першовитоки. І не треба забувати, що фортеця закладалася на певній відстані від залюднених місць саме на річці Інгул, а вже потім з’явилася її назва".

Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.41485 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua