ПОДІЇ У КІРОВОГРАДІ


ПОВЕЛИТЕЛЬ КАМЕНЮ Й МЕТАЛУ

Юрій ЛІСНИЧЕНКО

07.08.2009, 08:22

Розповідати про людину, чиї талант і доброта настільки ж безмірні, як і її скромність, украй важко. Доводиться хитрувати – дізнаватися про неї не лише з особистих розмов, а й розповідей тих, хто вже багато років її знає. Тож у подальшій розповіді про кіровоградського скульптора Віктора Френчка, якому шостого серпня виповнилося шістдесят років, читач почує розмаїття голосів людей, які вже десятки років знайомі з митцем і його творчістю, – журналіста й поета Валерія Гончаренка, якого вже немає серед нас, письменників Антоніни Корінь і Василя Бондаря та відійшлого у кращий зі світів скульптора Аркадія Мацієвського.

Наш ювіляр народився в зовсім далекому від світових мистецьких осередків селі Підзамочку Тернопільської області. Там же, пасучи на вигоні худобу, до своїх десяти років ліпив він з хлібного м’якуша різноманітні фігурки так, як то підказували йому закладені в нього чи то Природою, чи Богом неординарні художні здібності. Певно, це доля, що їх помітив в учневі сільської середньої школи (знаходилася вона за п’ять кілометрів від районного містечка Бучача) художник Омелян Ментус, котрий тоді саме відкрив у райцентрі дитячу художню школу і прищепив дитині непроминальну любов до скульптури. Цей же наставник порадив хлопцеві після чотирирічного навчання в районній художній школі вступити до Республіканської художньої школи для обдарованих дітей у Києві. Там, на скульптурному факультеті, Віктор багато чого вагомого в мистецтві перейняв від своїх нових наставників.

Особливо від Надії Косаревської, яка викладала скульптуру. А в Київському державному художньому інституті, куди згодом вступив здібний юнак, своє ремесло він здобував і вдосконалював під орудою дійсного члена Академії мистецтв СРСР народного художника СРСР Михайла Лисенка.

"Михайло Григорович, – розповідав у інтерв’ю кіровоградському журналістові Валерієві Гончаренку Віктор Френчко, – навчався в Елеонори Блох, учениці самого Родена. Пристрасть і самовідданість улюбленому мистецтву великого французького скульптора панували в творчій атмосфері нашої майстерні. Її керівник, незважаючи на свій похилий вік, запалював нас своєю неймовірно молодою енергією. Я майже не пригадую його руки в спокої. Завжди ці пальці щось ліпили, вирівнювали, розгладжували навіть тоді, коли їхній господар стояв за кафедрою аудиторії. Він зробив з мене скульптора. І якщо я чогось досяг у своїй творчості, то цим, насамперед, завдячую Михайлові Григоровичу".

Віктор Френчко став сто шостим – і останнім – випускником інституту, якого встиг навчити мистецтву пластики Михайло Лисенко. Із шести випускників їхнього курсу народний художник України, скульптор Галина Кальченко відзначила саме Віктора, давши найвищу оцінку його дипломній роботі "Борці". Вона сказала, що це особливий дар – наявність пластичного мислення, яке особливо яскраво проявляється у створенні саме багатофігурних композицій. Талановитому випускникові пропонували лишитися працювати на кафедрі в рідному інституті. Однак він прийняв запрошення із Кіровограда і приїхав працювати до нас. Значну роль при цьому відіграла обіцянка місцевої влади надати вже одруженому молодому спеціалістові житло й майстерню. Та у власну квартиру, куплену за свої ж гроші, Френчки в’їхали лише через п’ять років. З майстернею теж не склалося. Доводилося тулитися по різних кутках доти, доки його не запросив працювати в тандемі у його майстерні інший кіровоградський скульптор – Аркадій Мацієвський. Разом із цим метром молодий митець створив свій перший великий витвір – пам’ятник воїнам-червонозорівцям. Придивившись до молодого колеги, Аркадій Мацієвський так про нього висловився: "Віктор Френчко заслуговує більшої шани, ніж має. Мабуть, йому треба було після навчання залишитись у Києві або й за рубіж податися. Батьківщину прославляти і любити можна й звідти. Але ми – патріоти і оптимісти. Віримо, що й наша держава, нарешті, помітить своїх митців. Френчко – талановитий і роботящий скульптор. Має добрий та м’який характер, що часом йому й шкодить… Це рідкісне явище, коли художники працюють у парі, але нам пощастило. Ми з ним такі фанати, що можемо три доби не їсти й не спати, а ліпити. Разом вирішуємо долю роботи на стадії задуму: пропонуємо варіанти, сперечаємось, але швидко "відходимо", знаходячи спільний знаменник".

Немає вже разом із нами Аркадія Юхимовича, та характеристика, дана ним Вікторові Френчку, є такою ж точною, як і за життя старшого колеги й товариша нинішнього ювіляра. Про працездатність й талант митця свідчать створені ним самостійно та у співавторстві і встановлені в Кіровограді та інших містах і селах пам’ятники, пам’ятні знаки червонозорівцям, правоохоронцям, козакам, полеглим солдатам і скорботним матерям, льотчикові Петрові Вересоцькому, першому трамваєві в Єлисаветграді, погруддя Евгена Маланюка й пам’ятник Надії Тобілевич – Тарковській і багато інших монументальних робіт. А ще – рельєфи, барельєфи, десятки меморіальних дощок. Зокрема, майорові Вихору, підпільникам, Арсенієві Тарковському, Дем’янові Бєдному і Євгенові Маланюку, Генріхові Нейгаузу, Каролеві Шимановському й Олександрові Пушкіну, Леонідові Кравчуку, Валерієві Гончаренку й Наталі Ленгауер, Іванові Шепетову, Миколі Смоленчуку й Віталієві Ципіну, Семенові Тютюшкіну, Валерієві Дейнекіну й іншим видатним людям. Не цурається майстер і малих форм – пам’ятних медалей. У його доробку, наприклад, є зображення корифеїв першого українського професійного театру, Василя Сухомлинського, Дмитра Чижевського, Володимира Винниченка, Марії Заньковецької, Анни Ахматової, Степана Бандери та В’ячеслава Чорновола.

Якось, відповідаючи на запитання Антоніни Корінь про те, як з-під його рук виходять такі сповнені пристрасті й гармонії роботи, Віктор Френчко сказав: "А я й не знаю як… Руки самі це роблять. Правда, як правило, я залишаюся невдоволеним їхньою роботою. Практично слід би кожну роботу і 20, і 30 років ліпити – удосконаленню немає меж. Але є терміни замовлення, і найчастіше біль та втома підказують: пора закінчувати". Мабуть, так воно і є, але щоби руки скульптора так вправно працювали – їх власникові довелося більше десяти років опановувати свою професію і після того щоденно вдосконалюватися. Про це він колись так і сказав своєму товаришу Валерієві Гончаренку: "Ці руки мусять безпомилково "думати". Уяви собі такий випадок. Я закінчую витесувати чийсь пам’ятник і ось востаннє б’ю по зубилу – і воно відколює шмат граніту, який знищує всю мою роботу. Усього-на-всього один неточний удар молотка – і моя праця йде на смітник. Адже таку скульптуру не склеїш… Найбільше боюся загубити самого себе. У власних пошуках, навіть помиляючись. Скажімо, як би я не захоплювався шедеврами Родена, усе одно як митець хочу залишитися Френчком".

Він таким і лишається – талановитим та неповторним. У його великій майстерні на широких, довгих полицях аж до стелі – сотні невеличких скульптур-задумів, десятки великих виліплених робіт. Чимало з них хтось замовив, а потім відмовився оплачувати роботу. Буває й таке. Та Віктор Васильович не нарікає: такий уже характер. Шкода лише, що люди не бачать багато що зі створеного ним. Василь Бондар так про це написав у кіровоградському літературному часописі "Вежа": "Динаміка, пластика, краса людського тіла – ці означення до лиця майстрам світової скульптури. Віктор Френчко завше намагався слідувати класичним зразкам. Навіть у замовних скульптурах радянської доби: пам’ятник "Скорботна мати" в селі Глинську Світловодського району, оформлення входу на стадіон міста Новоукраїнки, скульптура "Монтажники", рельєфні вставки на постаменті пам’ятника танкові Т-34 при виїзді з Кіровограда… Зайдіть сьогодні в майстерню Віктора Френчка і роздивіться яруси довгих і високих, під стелю, полиць. Щоразу, коли мені доводилося тут бувати, думаю: наскільки кращою була б наша область, якби ці невеликі фігури-проекти стали повноцінними пам’ятниками й знайшли своє місце на просторих теренах міст і сіл! А ще думаю: пора Вікторові Васильовичу виставити їх на вселюдський огляд…"

 От і сталося те, про що мріяли письменник та інші шанувальники таланту Віктора Френчка: у день його 60-річчя в обласному художньому музеї було відкрито персональну виставку скульптора, про яку "Вечірня газета" докладно розповість у наступному номері видання. Увесь наш колектив від щирого серця вітає іменинника з ювілеєм і бажає йому довгого життя та міцного здоров’я, а все інше в нього є!

 

"ВГ" №
(00.00.0000)

Погода, Новости, загрузка...

 


Copyright © 2001–2009 "Вечiрня газета", (admin@vechirka.com.ua) , Vechirka.com.ua
Використання матерiалiв cайту дозволяється лише з посиланням (гіперлiнком) на www.Vechirka.com.ua. Використання фотоматеріалів сайту без письмового дозволу ЗАБОРОНЕНО!
Использование материалов сайта разрешается только со ссылкой (гиперссылкой) на www.Vechirka.com.ua. Использование фотоматериалов сайта без письменного разрешения ЗАПРЕЩЕНО!