МЕНЮ










4 червень 2021 - 19:30

Ключ від ігрової кімнати


(Із блогів мого друга В’ячеслава Карєва)

За освітою я – викладач музики, але, окрім шкіл, де тільки не працював: у клубі, на елеваторі, у погонах походив, кореспондентом газети був, водолазом на пляжі – тягав із води п’яних, на допомогу по безробіттю перебивався.

А коли надокучило порожняком зависати в центрі зайнятості, погодився на вихователя в інтернаті. Здогадувався: цю посаду «свої люди» зайняли б швидше, ніж вона звільнилася, якби там був мед намазаний, але ескадрони вогню не бояться! Що, я з пацанами не справлюся, коли сам виріс на околиці, де ледве не з дитсадка хлопці стінка на стінку ходили? Про казарму й не питайте.

А воно й непогано в мене пішло це діло. Може, ще й тому, що я сам із себе шифоньєр, як мене в універі називали. Коли до когось не доходили слова, то міг і… Ні, не бив, бо ненароком міг так лупонути, що одразу і в СІЗО забрали б. Мене, ясна річ. А того – у травмопункт. А згребти в оберемок і потримати під хмарами догори кедами – це практикував, і з результатом.

По ваговій категорії для такого виховання мені підходили всі хлопчаки, які на подібні методики заслуговували, окрім Будзюка. Він учився (тобто сидів на уроках) у десятому, одначе йому вже можна було й женитися. Толю Будзюка відібрали в пропитої мами без свідоцтва про народження, і свідоцтво видали на основі запису медиків

«За біологічними параметрами – 7 років». Як мені розказав хімік Олег Олександрович, Будзюк тоді й справді був як пом’ятий недопалок, бо жив у холоді та в злиднях. І кілька років таким лишався. А в класі сьомому раптово погнав у ширину та висоту і невдовзі розрісся майже до моїх розмірів. Властиво, йому на час моєї появи в інтернаті могло бути років 19-20, і він уже займався бізнесом. Діставав у місті наркоту. Сам не вживав, а меншим продавав або міняв на ті жалюгідні скарби, які перепадали сиротам та безбатченкам від випадкових спонсорів і нечисленних родичів. Не кололися, але потроху покурювали та ковтали «колеса».

І що ви думаєте? Мені вдалося Будзюка нейтралізувати!

Учнів, як я вже казав, бити не можна. А сторонніх осіб з кримінальними намірами щодо неповнолітніх не тільки можна, а й треба! Ми з Олегом вистежили миршавого парубка, який вечорами підносив Будзюкові товар, і так йому накостиляли (в основному товк я), що він до кінця моєї роботи в інтернаті не з’являвся.

Після цієї перемоги я аж сам себе заповажав у виховній ролі. І більшість колег та учнів до мене ставилися прихильно, за винятком Будзюка і Єгора. Тобто Єгора Вадимовича, мого напарника. Замість нього директор на нічні чергування перекинув мене. Це після того, як і в дівчачих, і в хлопчачих спальнях почалися крадіжки. Забирали дріб’язок, але регулярно і невловимо. Директор, певно, покладав надії на мої здібності по вистежуванню зловмисників, виявлені при ліквідації наркотрафіку. Єгорові ця рокіровка дуже не сподобалася. Знати б чому! Нічні вахти – це було заслання, каторга, галери, надто для мене. Прикиньте, що за щастя – марнувати ночі в інтернаті молодому чоловікові в розквіті сил,у якого тільки розгортався перспективний роман?

Ну, та куди подінешся, я приступив, і крадіжки одразу ж припинилися! Нікого не було впіймано, але наче хто пошептав! Я роздимався з гордощів і переливався райдужними барвами, немов індик. Злякалися! Мене бояться, мене остерігаються, я – авторитет!

Одначе недарма Господь попереджає, що гординя – то є найбільший гріх, і за самовдоволення та самовпевненість я був тяжко покараний…

…На дні свого народження колега прямо на роботі пригостила чимось «домашнім, без хімії», а правдиво – сивухою. Перед тим я майже не спав (з подругою то любилися, то сварилися – те й інше по повній програмі), і мене так розвезло, що я став ніякий. Треба приступати до нічного чергування, а я з крісла не можу встати. Довелося просити Єгора попрацювати за мене. Він і до того зрідка, щоб начальство не знало, підміняв мене. Я пішов у ігрову кімнату, віддав Єгору ключ, щоб він мене відкрив до підйому дітей, бо стукоту чи телефонного дзвінка я міг і не почути, замкнувся зсередини і провалився в нірвану.

Єгор зробив, як я просив, – розштурхав мене стусанами і ляпасами. Він стояв біля відчинених дверей, поруч – директор, завуч і кілька вчительок. Учнів з п’ять (з Будзюком включно) підстрибували за їхніми спинами, щоб хоч краєм ока побачити, що тут цікавого. Їх чомусь ніхто не відганяв.

Видовище було вартісне. Вояк, моряк, гітарист, флейтист, журналіст, каратист і фаховий педагог В’ячеслав Богданович Карєв сидів серед розкиданих ляльок і м’ячів закудланий, опухлий… і в мокрих штанях. Чіткий запах аміаку не залишав жодних ілюзій: то я не склянку води необережно розхлюпав.…

Мій прадід служив у царської армії, дід і батько – також військові. За характером солдафони, а на словах лицарі: «Для офіцера найдорожче – це честь! Поступився нею – кров’ю змий ганьбу!» Я засвоїв цю науку. Мовчки встав, розшукав папір та ручку, написав заяву про звільнення, поклав на стіл і вийшов. Мене ніхто не зупинив. Урок ще не почався, коридором бігали діти…

До цього я чортихався з приводу того, що доводиться їхати на роботу через усе місто з двома пересадками, а зараз дякував Богу, що можу йти додому безлюдними провулками, городами та берегами і що надворі травень.

Поволі висихаючи по дорозі, я крокував прямо в пекло.

«Ловити рибу» в постелі я припинив років у чотири, і відтоді зі мною ніколи не траплялося нічого подібного! У хлопців у армії бувало під час марш-кидків по морозу. У спортзалі на тренуваннях когось могли садонути туди, звідки фонтани бризкали. У перехожої дівчини потекло по колготках, коли на неї раптово кинулася собака… Але я!.. Певно, я захворів, і серйозно!

Якби розповів матері, то вона б суворо похитала перед моїм носом вказівним пальцем: «А ото щоб знав, як над Тайкою кепкувати!» Однокласниця Тайка з нашої вулиці страждала на нічні ексцеси, і кілька років ми з хлопцями вранці рахували, скільки у них у дворі на шворці сушиться білизни. А в молодших класах крадькома писали на дошці: «Сьогодні Тайка обі…ла дві рубашкі і три пильонки»…

Я кинувся в Інтернет шукати причини цього явища. Я боявся їсти петрушку, курячий бульйон, овочевий суп і пити пиво, чай та каву – усі ці речовини характеризувалися як сечогінні. Я фанатично парив ноги – якісь професори писали, що провокативним фактором є їх переохолодження. Я по кілька разів на ніч підривався, липкий від переляку, і тремтячими пальцями мацав під собою, чи не поплив. Я бігав у туалет через кожну годину і через силу намагався «перестрахуватися». Я змарнів і став уникати подруги – а що як у відповідальний момент станеться непоправне? Вона, зрештою, з презирством відчалила. Коли, мовляв, у мене хтось є, то не треба так тремтіти й худнути від страху, що вона дізнається. Ха! Дуже треба! Я не єдиний чоловік на світі, і, власне, немає за ким особливо жаліти!

Тоді я пішов до уролога зі скаргами на нібито кольки в нирках. Перед тим з анатомічного атласу визубрив, де вони знаходяться. Не сказав правди навіть лікареві. Він мене повністю обстежив і сказав, що на мені можна воду возити, – здоровий, як бик. То було світло в кінці тунелю. Мої параноїдальні фобії почали слабнути і потроху зійшли на нуль. Життя в’їхало в нормальну колію, яка через два роки вивезла мене на посаду начальника охорони великого м’ясокомбінату.

…«Добре було б до відбивних молодої картопельки на вечерю відварити», – така хазяйська думка спіткала мене на стихійному тротуарному базарчику, куди я вискочив купити огірків до обідньої перекуски. Нахилився над купою рожевої довгастої бульби, щоб роздивитися, чи не поточена, обережно помацав, чи не в’яла, попросив два кілограми – і картопля градом посипалася мимо терезів. Лише тоді поглянув на продавця.

– В’ячеславе Богдановичу! Я вам усю картоплю так віддам. І полуниць, і аґрусу… то я не сам зробив! Мене примусили! Я розкажу! Простіть! Пробачте...

– Будзюк!..

Це була картина! Над великим, проте наче пожованим хлопцем, що зіщулився на хисткому дитячому стільчику, нависав розгодований атлет у чорній формі з гофрованим кийком та кобурою на крутому стегні. Збоку здавалося, що цей «термінатор» зараз упевнено замкне на брудних руках продавця кайданки. Насправді ж, коли я тягнув Будзюка у двір багатоповерхівки, коліна в мене гнулися і в голові крутилося: «Вранці в салаті було з кіло петрушки, а кави я щойно три чашки висмоктав, дурень».

Ми сіли на бордюр дитячої пісочниці.

– Ви пам’ятаєте Дарину з 9-А? Я до неї ходив… Ночами. Там за дівчачою спальнею є комора, де гуманітарна допомога лежала, а поруч кімнатка зі швабрами та віниками. Ми там зустрічалися, а Єгор підловив…

– То хіба це такий великий гріх? – я трохи опанував себе на радощах, що Будзюк почав не з ігрової кімнати.

– Ну, він застав, коли ми… – Будзюк лякливо ковтнув непристойне дієслово, – коли ми… по-дорослому. А в нього якраз у руках шкіряні куртки були, штук із п’ять… Ночами, ми знали, він рився в гуманітарці й забирав кращі речі собі. Ключ у нього звідкись був…

А, ось чому Єгора так плющило, коли в нього відібрали нічні чергування. Тих ганчірок ніхто ніколи не рахував, їх тюками скидали прямо на підлогу. Та, може, щось цінне пропало або таке, на що хтось інший оком накинув. Може, директор щось підозрював і хотів не мене, супермена, нацькувати на злодюжок у спальнях, а ізолювати від здобичі свого конкурента!

Єгор просив мовчати і обіцяв, що буде зі мною ділитися. Смартфон дав, джинси…

– То це він і в спальнях крав? І в дівчачих?

– Ні. То ми з Дариною… Ми те, що крали, собі не забирали. Ховали в Дарининої бабусі – вона туди на вихідні ходила. Потім усе підкинули в учительську… після, ну…

– А крали навіщо? – похапцем перебив я.

– Він… ділитися перестав. Хотіли його підставити, щоб на нього подумали… А потім… він уже на денних змінах був… якось ми з Даркою виходили вже майже вранці звідти… від швабр, а він з мішком. І вже не злякався нас, а став і сміється на все горло. «Гавкнула, каже, Будзюк, твоя Австрія, тобі малолєтка світить»…

Я пригадав. Якісь колишні вихованці забагатіли і від щедрот захотіли повезти автобусом інтернатських школярів у Відень. Тільки поставили умову – ніяких учительських дітей, племінників, синків «потрібних людей» тощо. Поїдуть найбільш талановиті учні з бездоганною поведінкою. Сказали, кожного самі перевірять, і співбесіда буде, і тестування, і подібні пафосні заморочки.

Будзюк був обдарованим. Гарно малював і грав у волейбол, брав призи на виставках та кубки на турнірах і тим майже «відробив» колишню торгівлю коноплями. За інтимні стосунки з неповнолітньою дівчиною на території школи його за грати, може, і не посадили б, проте на столицю Австрії (і кілька країн транзитом!) у цьому разі розраховувати було нічого. А Толя Будзюк, що за 19(?) років життя, крім інтернату, був лише в Ізмаїлі на вокзалі, за кордон хотів. Дуже. Шалено. До сліз.

Він заплакав у тому коридорі.

Він ридав, захлинався, задихався, і добрий наставник пожалів скривдженого долею вихованця, сироту при живій мамі, батько невідомий. Наставник відправив Дарину в спальню, а Будзюка підвів до ігрової кімнати. Тихо вставив ключ у двері, звелів мовчати і заходити навшпиньки. А перед тим пояснив, що треба зробити. І для чого. Хотів мене спалити, щоб знову ночами красти барахло.

– Ти, каже, не прямо на… ну, не туди, а в баночку спочатку. Мабуть, раніше її підготував. Бо знав, що поки в учителів п’янка, то ніхто не буде шукати, де це ми з Даркою, він нас накриє, а тоді шантаж. Каже, ти хлюпнеш і тікай, поки не прокинувся. А сам, гад, у коридорі стояв…

Я не прокинувся. Будзюк не поїхав до Австрії: доброчинці повезли дітей лише в Бердянськ і тільки молодші класи. Єгор Вадимович – віднедавна заступник директора з виховної роботи. Будзюка після того не чіпав. Чи спустошував і далі благодійницьку комору? Невідомо, бо більше Будзюк на побачення не ходив. Любов з Дариною якось сама припинилася.

– Я вас шукав, В’ячеславе Богдановичу. Вибачитися хотів. І вас би ніхто не вигнав з роботи. Усі знали, і ніхто не сміявся. Казали, що таке може трапитися з кожним…

З кожним, з будь-ким, з усіма, з усім світом, окрім мене. До того все було гаразд і тепер Бог милує і від неконтрольованих полегшень організму, і від поповнення знань з урології, і від педагогічної роботи.


Ніна ДАНИЛЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38317 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua