МЕНЮ










19 грудень 2014 - 11:54

Ліана Левицька, адвокат: Таким, як я, посад не пропонують


Сьогодні, 19 грудня, в Україні відзначається День адвокатури. За тиждень до цього я зателефонував Ліані Левицькій – відомому в Кіровограді адвокату і запитав, чи не проти вона дати інтерв’ю з нагоди професійного свята, що наближалося.

– А чому я? – поцікавилася Левицька.

– Тому що ви імпонуєте мені як юрист і людина, – відповів я. І сказав половину правди. Бо вибрав Ліану Анатоліївну я ще й тому, що вона, на відміну від багатьох теперішніх кіровоградських адвокатів, раніше не працювала ні в міліції, ні в прокуратурі, ні в суді і День адвокатури – це єдине її професійне свято (якщо не брати до уваги День юриста). Та, зустрівшись із Левицькою, запитання про склад адвокатури я відклав наостанок. А почав з банального:

– Чому ви вирішили стати адвокатом?

– Цю професію я обрала, ще навчаючись на юридичному факультеті Київського державного університету. Можливо, тоді я не до кінця усвідомлювала мотиви цього бажання. Уже ставши адвокатом, зрозуміла, що ця професія дуже підходить мені як людині, схильній до незалежності від інших. Незалежність – це один із плюсів адвокатської діяльності.

– Ви отримали адвокатське посвідчення у…

– …1987-му. Видала його мені Кіровоградська обласна колегія адвокатів, куди я влаштувалася після університету. Очолював колегію адвокатів тоді Юрій Якович Галушко, безпосередньо мною опікувався заступник завідувач юридичної консультації Георгій Кіндратович Русін, їх обох уже немає на цьому світі, світла їм пам’ять. Стажувалася я під керівництвом адвоката Євгенії Миколаївни Ревякіної – дуже сумлінного і висококласного адвоката, я їй як юрист багато чим зобов’язана.

– Перші свої процеси пам’ятаєте?

– Довелося брати участь у розгляді низки справ про самогоноваріння, тоді за це притягали до кримінальної відповідальності. Бувало, по кілька разів на день виступала в таких процесах.

– І як воно – захищати самогонників?

– Незважаючи на однотипність цих справ, участь в їх розгляді стала для мене корисною. Адже судові засідання нерідко були виїзними – проводилися на підприємствах…

– Це робилося з метою підвищення рівня правосвідомості працівників цих підприємств, тоді – ще радянських громадян. А що дала вам, адвокату, участь у таких процесах?

– Вдалося подолати власну сором’язливість. Виступати ж довелося перед ширшою, ніж зазвичай на судових засіданнях, аудиторією.

– А захищати фігурантів резонансних справ вам у ті часи, наприкінці 1980-х, доводилося? Я чув від юристів, що тоді в Кіровському райсуді розглядалася справа за звинуваченням кількох кіровоградців у гомосексуалізмі.

– Представляти інтереси гомосексуалістів не випадало. А захищати чоловіка, обвинуваченого у розпусних діях стосовно власної неповнолітньої доньки, довелося, це було 1987 року. І займатися цим мені дуже не хотілося!

– Я зрозумів, чому. Готуючись до розмови з вами, я запланував поставити таке запитання: чи виникають у вас як адвоката проблеми етичного характеру? Виходить, виникають.

– Так. І якось я отримала через це догану. Це було того ж 1987 року. Фабула справи – така. Двоє чоловіків, прийшовши до земляка додому і заставши там лише одинадцятирічного сина, лякали його сокирою, намагаючись таким чином з’ясувати, де господар зберігає гроші. І хоча дитина залишилася неушкодженою, мені неприємно було захищати одного з тих, хто приставляв до її рук сокиру. А підзахисний помітив, що я працюю не на повну, і поскаржився на мене. Так я отримала догану. Після того зробила для себе правило: якщо взялася за роботу, її треба виконувати професійно, які б емоції вона не викликала.

– Інтереси кого б ви не взялися представляти нині?

– Майже не захищаю ґвалтівників. Із жіночої солідарності до потерпілих.

– То й не захищайте їх.

– Іноді адвокат здійснює захист за призначенням держави. У таких випадках вибору майже немає.

– Яке враження у вас склалося від радянського правосуддя?

– Я почала працювати адвокатом у період горбачовської відлиги, яка мала вплив і на правосуддя. Це виразилося в ухваленні не тільки обвинувальних, а й виправдувальних вироків. До речі, протягом останніх кількох місяців суди, зокрема кіровоградські, знову практикують виправдання людей. А був же період, коли виправдувальних вироків майже не ухвалювалося.

– Вам особисто вдавалося переконати суд у невинуватості вашого довірителя чи недоведеності його вини?

– Так. Мені добре пам’ятається випадок, коли суд визнав вину мого підзахисного недоведеною, виправдав його і звільнив з-під варти прямо в залі суду. А через два місяці цей чоловік убив таксиста, і це стало причиною того, що я відчувала душевний дискомфорт протягом тривалого часу.

– Захищати його вдруге не взялися?

– Ні, звичайно.

– Як ви потрапили в політику?

– Якось, це було у 2004 році, Андрій Ніцой запропонував мені правову роботу у місцевому штабі "Нашої України".

– Ви його знали давно до того?

– Зовсім не знала, мене йому порекомендували. Спочатку я розглядала свою роботу у штабі як суто юридичну. Змінити ставлення до неї змусили ось які події. На Кіровоградщину приїхав Іван Томич – тодішній нардеп-"нашоукраїнець", голова парламентського комітету з питань аграрної політики. Він мав зустрітися у Знам’янському районі з фермерами. І в той день до фермерів масово прибули пожежники, представники інших контролюючих органів, щоб проводити перевірки. Я, дізнавшись про це, обурилася… Коли ж пізніше, на День Конституції, чиновники, аби запобігти зібранням людей на площі Кірова, організували її терміновий ремонт, я вже усією душею була проти влади. А коли відчула ще й тиск…

– Розкажіть про це.

– Дехто перестав вітатися. Зокрема, керівники органів місцевого самоврядування. Колишні мої клієнти, до речі. Я змушена була звільнитися з педуніверситету, де працювала за сумісництвом викладачем. Були і прямі погрози.

– І от дійшло до президентських виборів-2004. Як відомо, результати їх другого туру в Кіровограді було нахабно спотворено – окружна виборча комісія кількість голосів за Ющенка зменшила, а кількість голосів за Януковича – збільшила.

– Так. Але ми домоглися того, що апеляційний суд області 30 листопада визнав ці дії комісії неправомірними і скасував її протокол про результати голосування в окрузі.

– Це була велика перемога місцевих прихильників Ющенка?

– Звісно, велика, хоча через нетривалий час вона розчинилася в загальноукраїнській перемозі. 30 ж листопада ми ще не знали, та й знати не могли, що 3 грудня Верховний суд зобов’яже ЦВК призначити повторне голосування…

– …яке в народі отримало назву "третій тур" і завершилося визнанням Ющенка Президентом. Після того чимало місцевих борців за його перемогу отримали посади в держорганах. А ви – ні. Невже не пропонували?

– Не пропонували.

– Чому?

– Посади пропонували тим, хто виляв хвостом перед начальством. А я завжди кажу те, що думаю. Кому з керівників це сподобається? Принциповість цінується в опозиції, а у владі цінується особиста відданість керівнику.

– Це ви – про своїх?

– І про своїх також.

– То з вами нелегко вжитися?

– Я дуже лагідна й покірна, коли все робиться правильно. А з несправедливістю не примирюся.

– Отже, після перемоги Ющенка вам не пропонували посад, а ви, як я зрозумів, і не просили їх. Які ж стимули були у вас, коли працювали в опозиційному штабі?

– Я хотіла, щоб змінилася країна.

– Коли почався Євромайдан, ви і його розцінили як черговий шанс змінити країну?

– Я добре пам’ятаю події, які відбувалися на головній площі Кіровограда з 21 листопада минулого року – саме того дня там почався місцевий Євромайдан. І коли я проходила повз активістів, котрі збиралися там, щоразу відзначала про себе: "Які вони молодці!" Та в мене були свої справи, і я, привітавшись із знайомими, які зустрічалися серед активістів, йшла собі далі. А коли дізналася, що в Києві у ніч на суботу 30 листопада побито студентів, то обурилася дуже… У суботу я вирушила до клубу "Перевесло". На засіданні клубу було ухвалено рішення про проведення в неділю на площі Кірова народного віче. Отож, після засідання ми, його учасники, пішли на ту площу, щоб запросити людей на віче. Там уже були і Віктор Чміленко, нині покійний, і Олексій Цоколов. Там я зустріла й свою знайому Ніну, не знаю її прізвища, вона – директор аудиторської компанії. Ми кинулися одна одній назустріч. Потім зайшли в мою контору, там я роздрукувала оголошення про віче, ми повернулися на площу і роздавали там ці аркуші перехожим.

…Мені було гірко від того, що Україна відмовилася від європейського курсу. Таке відчуття було, ніби повторилося 23 листопада 2004 року, коли ЦВК оголосила, що Янукович – Президент. Здавалося, настав крах...Та в неділю, дізнавшись про масові протести в Києві, я зрозуміла: так, як хоче Янукович, – не буде. Бо не можна бити людей за переконання!

– Через якийсь час ваш юридичний досвід знадобився для підтримки місцевих революціонерів.

– Це сталося у січні, коли міліція затримала декількох опозиційних активістів, поставивши їм у провину дрібне хуліганство – ніби вони нецензурно лаялися на адресу перехожих. Я, зокрема, захищала Миколу Гречуху, Віталія Коваля, Ігоря Деркача. А також – Олександра Ратушняка, котрому інкримінували хуліганство як кримінальне правопорушення.

– Ви відчували небезпеку для себе, виконуючи цю роботу?

– Так, я припускала, що можу бути затриманою при виході з, наприклад, відділу міліції.

– Кажуть, справи стосовно активістів було сфабриковано дуже грубо.

– Це так. Із так званих доказів – тільки рапорти працівників міліції, і більше нічого – ні пояснень свідків, ні потерпілих....

– Пригадується, райсуди попризначали більшості фігурантів таких справ адмінарешти…

– …хоча відповідна стаття Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає і штраф, і виправні роботи. Те, що до відповідальності притягувалися люди позитивні, до уваги не бралося. У одного з моїх підзахисних у рюкзаку знайшли "Кобзар". Ви уявляєте, що така людина лаятиметься на адресу перехожих?

– Як ви гадаєте: чим керувалися судді, відправляючи активістів у буцегарні?

– На суддів чинився тиск, деякі із них мені про це самі розповіли. Але не всі піддалися тиску. Дехто, всупереч вказівкам, призначав активістам штрафи. За це їм попадало від тодішніх керівників судів.

– Але ж потім апеляційний суд скоротив терміни арештів активістам, до яких було застосовано таке стягнення! Виходить, судді апеляційного суду не дуже підкорялися начальству.

– Судді апеляційного суду завжди більш впевнено почувалися, ніж судді районних. Але особи, терміни яких перебування під арештом було зменшено, формально залишилися винними в адміністративних правопорушеннях (на відміну від Ратушняка, якому ставилося в провину кримінальне правопорушення, справу стосовно нього закрито через відсутність складу правопорушення). І ніхто за це із суддів не відповів. Як із тих, хто безпосередньо фальшував відповідні рапорти. Знаю, що Гречуха подавав із цього приводу скаргу в прокуратуру, та отримав у відповідь відписку.

– Мабуть, ви не в захваті від люстрації в тому вигляді, як її кілька місяців тому було здійснено стосовно суддів – суддівським колективам просто дали можливість вибрати собі керівників.

– За результатами тих виборів змінено голів лише у двох місцевих судах області – Бобринецькому та Ленінському, а також в апеляційному. Та в діяльності судів суттєвих змін не сталося.

– Ви ж самі казали, що в Кіровограді намітилася така тенденція – суди практикують винесення й виправдувальних вироків.

– Це не тенденція, а тільки надія на неї.

– Як я розумію, ви незадоволені результатами люстрації і в прокуратурі.

– Так. Михайла Гаврилюка, який обіймав посаду прокурора області, – люстровано. Микола Салюк, його заступник, – сам звільнився. А Євген Здоренко, який також працював заступником прокурора області, залишився. Залишилось на посадах в прокуратурі і багато інших, які порушували права громадян під час Євромайдану.

– Тобто ви підтримуєте людей, які влаштували акцію протесту біля облпрокуратури, вимагаючи звільнення деяких працівників цього відомства?

– Підтримую. Якщо влада нічого не змінює, це береться робити народ. Так, як він уміє. Якщо врахувати останні призначення в органах прокуратури Кіровоградщини, то виникає питання: тут – що, притулок для скомпрометованих прокурорів?

– Як ви ставитеся до того, що посадовців вкидають у сміттєві баки?

– Я цих методів не схвалюю, бо вони – незаконні. Але, повторюю, якщо влада не діє за законом, то люди будуть вдаватися до них. Це потрібно, щоб привернути увагу держави та суспільства до певної проблеми.

– Ліано Анатоліївно, повернімося до теми адвокатури. Здається, ваша професія втратила елітарність, притаманну їй ще років з двадцять тому. Хоча б тому, що нині адвокатський корпус – набагато численніший, ніж тоді. І у ваших лавах є чимало ваших же вчорашніх професійних опонентів – колишніх міліціонерів, суддів…

– Коли я починала працювати, нас по Кіровограду налічувалося осіб із сімдесят, по області – 120 – 130. Тепер на Кіровоградщині – близько 350 адвокатів, більше 200 з них працюють у Кіровограді. Раніш нас було менше, і ми були згуртовані; молоді адвокати вчилися у старших не лише юриспруденції, але й етичним основам професії. Зараз же ми – розрізнені, немає відчуття, що належимо до одного професійного цеху. Скажу більше – мені тепер навіть некомфортно в цій професії.

– Можливо, тому, що клієнтів поменшало?

– Не тільки тому. Причина в тому, що певною мірою нівелюється основне завдання адвокатури – надання правової допомоги. Часто превалює меркантильний інтерес, не цінується професійність, порушуються етичні засади професії адвоката, не завжди вистачає правової і загальнолюдської культури представникам суміжних юридичних спеціальностей.

– Спасибі за відвертість.

Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39648 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua