МЕНЮ










30 вересень 2011 - 13:48

Лідія Крамаренко: Здібних учнів я навантажувала більше, ніж інших


Йдучи на зустріч із Лідією Крамаренко, я піймав себе на думці, що мало про неї знаю, хоча нікому зі своїх шкільних педагогів не зобов’язаний так, як їй. Цікавитися біографіями учителів серед нас, школярів 80-х років, не було заведено, а пізніше поспілкуватися з Лідією Миколаївною випадало не надто часто. Не знав я і про те, що цієї осені вона вже не пішла в школу №9 чи, як тепер вона називається, гімназію, де дуже довго викладала українську мову та літературу.

– Скільки років свого життя ви віддали нашій школі? – запитав я, дізнавшись, що Лідія Миколаївна вже на відпочинку.

– У 1971-у прийшла в цю школу, з 1974-й по 1977-й вчителювала в Новоукраїнському районі (чоловіка туди направляли, то й мені довелося переїжджати), після чого повернулася назад і працювала до цієї осені. Виходить, 37 років в одній школі.

– Дозвольте банальне запитання: чому вирішили навчатися на педагога?

– Я не мріяла про цю роботу з дитинства. Хотіла стати лікарем і коли закінчила школу, то спробувала вступити до медінституту. Але на той час саме почали надавати переваги абітурієнтам зі стажем, і мене не взяли, хоч на іспитах набрала 18 балів із 20. Тож батько влаштував мене на роботу у сільську бібліотеку в Олександрійському районі. Працювала там я два роки. І весь час читала – бібліотека була солідна. Потім батько наполіг, щоб я йшла до Кіровоградського педагогічного інституту, і я вступила. Мою начитаність одразу помітили викладачі – два роки серед книжок не минули марно.

– Коли у вас, Лідіє Миколаївно, виник твердий намір працювати вчителем?

– На першому курсі, на педагогічній практиці. Чи то діти такі хороші попалися, що я відчула: це – моє… А коли вчилася на третьому курсі, потрапила на практику в клас, де дисципліна була жахливою. Якось я підійшла до хлопчика, який був заводієм, і кажу: "Завтра мені оцінку ставитимуть за практику, можу залишитися без стипендії. За що я житиму? Зроби так, щоб в класі було тихо". І от заходжу в клас, а там –тиша. Піднімаю дітей, а вони ледве язиками повертають. Виявилося, той хлопчик дав своїм однокласникам снодійного – його мати працювала в аптеці.

– Ви практикували викликати до школи батьків неслухів?

– Дуже рідко до цього вдавалася. Пригадується, один хлопчик мене не слухався, то я зустрілася з ним сам-на-сам і спитала, що його в мені не влаштовує. Він – ні слова. Тоді я сказала, що мене не влаштовує в ньому. "Як же нам розв’язати цю проблему? – запитала далі. – Я піти зі школи не можу, бо в мене є ім‘я, авторитет, і мене просто не відпустять. А тебе?" Він пообіцяв, що надалі все буде гаразд. І на батьківських зборах я казала більше про те, що в дітях гарного. Про проблеми прямо не говорила. Все життя мені щастило на гарних дітей. Я ж працювала й класним керівником, підбирала собі учнів. Брала і тих, яких інші вчителі називали бандитами, бо не могли впоратися з ними. А випускала прекрасних дітей. І в інститути вони вступили, й батьки їхні мені вдячні.

– До вас зверталися по допомогу молоді вчителі, коли в них виникали непорозуміння з дітьми?

– Так. Я завжди радила їм шукати причину в собі. І сама так чинила.

– А якщо діти кривдять когось із своїх?

– Я радила кривдникам уявити себе на місці того, над ким збиткуються. Вони: "Та він такий-сякий…" А я їм: "А ви допоможіть йому стати кращим". Завжди казала в таких випадках, що закон бумеранга ніхто не відміняв. Що вийшло з твоїх уст, те тобі й повернеться.

– Поясніть, що стимулює вчителя до якісної роботи.

– Не матеріальні заохочення, це точно. Ну, отримала я премію, коли моя вихованка посіла друге місце у всеукраїнській олімпіаді. Частіше грамотами відзначали. Так, я – вчитель-методист, відмінник народної освіти, лауреат премії імені Сухомлинського. І все ж головний для мене стимул – це усвідомлення того, що я займаюся улюбленою справою. Лікаря з мене, мабуть, не вийшло б. Це я з’ясувала ще під час навчання в педінституті, де викладалися основи медицини. Одного разу нас, студентів, повели в лікарню, щоб показати, як видаляють апендицит. Хірург квачиком з кров’ю бризнув мені в обличчя, я одразу знепритомніла і отямилася уже в коридорі.

– Ви згадали про ученицю, яка посіла друге місце у всеукраїнській олімпіаді. Знаю, що "олімпіадників" у вас було багато.

– Коли повернулася в нашу дев’яту школу з Новоукраїнського району, у мене пішли "олімпіадники". І щороку – перемоги.

– А як ви вирізняєте таланти?

– Завжди знайомилася з учнем до того, як зустрітися з ним безпосередньо. Йшла до класовода, який навчав дитину в початкових класах, розпитувала, з якої вона сім’ї, які оцінки мала… А на першому уроці з’ясовувала, що може ця дитина. Багато чого видно з твору учня. А коли виявляла талант, вирощувала його, завдання давала додаткові.

– Виходить, зі здібних питали суворіше.

– Розкажу про такий випадок, який трапився на початку моєї вчительської роботи. Учень заявив мені, що я гаю час на тих, хто не хоче навчатися.

– Старшокласник, мабуть?

– Та ні, п’ятикласник. Гадаю, це він сказав під впливом своїх батьків. І все ж саме після того я почала приділяти більше уваги сильним учням. Можливо, це неправильно… Буває, бачу, що дитині важко дається предмет. Моє завдання в такому випадку – дати йому знання хоча б на трійку за старою бальною системою.

Ось зараз я працюю з дитиною, яка претендує на золоту медаль. Я її навантажую так, як навантажують студента-філолога на першому курсі.

– Шкільна програма все ще передбачає заучування тексту про річку Раставицю з "Миколи Джері" та інших уривків літературної класики?

– Передбачає. Хоча мені було завжди жаль часу на те, щоб діти зачитували ці уривки.

– А що в сучасних учнів з почерком? Здається, він все гіршає.

– Та ні. Що характерно, багато дітей зараз пише лівою рукою. У кожному класі – по кілька таких учнів. Вони мають нахили до музики, малювання, словом, творчі особистості.

– Є думка, що теперішні діти мало читають.

– Це так. Хоча двадцять років тому можна було не знайти таку-то книжку в бібліотеці. Нині такої проблеми немає – в Інтернеті є все чи майже все.

– А навантаження на дітей зараз більше, ніж раніш. Вони вчать одразу кілька іноземних мов…

– Зате в одинадцятому класі – лише одна година української мови на тиждень. Вважаю, це неправильно. Як діти можуть підготуватися до зовнішнього оцінювання? Не кожен же батько може найняти репетитора… Навантаження на дітей дійсно більше. І сильніше в них небажання вчитися. Поки не запровадили тестування, багато учнів вважало, що батьки у будь-якому випадку влаштують їх в інститути. Тепер ситуація міняється. Діти розуміють, що машину не обдуриш.

– У вас з батьками багатьох дітей особливі стосунки – вони є вашими вихованцями.

– Так. Один батько, Юра Чорний, так і казав своїй доньці: "Ось Лідія Миколаївна мене вчила, я правила до цих пір знаю".

– Багатьох своїх колишніх учнів пам’ятаєте?

– Усіх, звісно, не запам’ятаєш… Якось їду в маршрутці, дала водієві гроші за проїзд, а він повертає їх назад. Я ж не бачу його в обличчя і питаю, що це означає. А він обернувся і каже: "Я зі своєї улюбленої вчительки грошей не беру". Я впізнала у водієві Сашка Майданника, який, до речі, з тобою вчився.

А то йду в школу, назустріч – немолодий чоловік. Поряд з ним – жінка старенька. Я уваги на них не звернула. А чоловік до мене: "Лідіє Миколаївно, почекайте". Впізнаю знайомі риси обличчя. "Юра Болілий!" – кажу. Він представляє свою супутницю: "Це моя теща". А вона додає: "І ваша учениця".

Буває, йду нашим мікрорайоном, а назустріч: "Добрий день", "Доброго дня", "Здрастуйте"… А коли вчорашній учень не вітається, стає прикро.

– Як вам, Лідіє Миколаївно, відпочивається?

– Жодного дня не проводжу без книжки. Телефонують дівчата, просять допомоги.

– Вчительки?

– Так. До речі, всі вони мене просили залишитися ще хоча б на рік. Коли мене проводжали, я сказала, що я їм заздрю, бо в них є робота. І от цієї осені я щоранку встаю з незвичним відчуттям того, що не треба бігти в школу. Часто сниться, що не підготувалася до уроку, не написала конспекту, що діти не знають матеріалу, а тут – комісія. Прокидаюся вся мокра… Хоча зараз багато роботи на дачі, є учні, з якими займаюся індивідуально. Завдяки цим клопотам я поки що почуваюся як у відпустці.



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.44818 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua