МЕНЮ










14 сiчень 2011 - 10:49

ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКІ КРАСУНІ: МУЗИ ТА ДРУЖИНИ ВИДАТНИХ ЧОЛОВІКІВ


Ніхто, звичайно, не збирається спростовувати того факту, що євреї в Єлисаветграді до більшовицької революції 1917 року за чисельністю конкурували з українцями та росіянами, а тим паче – дискутувати з приводу єврейської вроди. Проте не слід забувати історію заселення нашого краю, в якому, крім українців, євреїв та росіян, найактивнішу участь брали молдавани та вихідці з Балкан: серби, хорвати, болгари, румуни, угорці й багато інших. А серед цих народів, як відомо, переважають брюнети. Не випадково, територія, на якій живемо, спочатку називалася Новою Сербією. І прибульці нікуди не зникли, а досить швидко розчинились в українському етносі в результаті змішаних шлюбів, які сприяють появі на світ здорових, красивих і розумних людей. Не випадково видатний французький географ та соціолог Ж.Реклю (1830-1905) відзначив, що „Єлисаветград розвивався з суто американською швидкістю”.

Отож, назвавши єлисаветградок „южными израильтянками”, Ігор Сєвєрянін, очевидно, мав на увазі не лише красунь єврейок. Принаймні іншого коментаря до поетичного компліменту на адресу наших жінок запропонувати не можу. І спробую це проілюструвати.

Афанасій ФетЗ часом хтось обов’язково напише захоплююче дослідження про роль знаменитих єлисаветградських жінок у житті й творчості видатних митців, які стали їхніми музами. І першим тут згадується, звісно ж, неперевершений лірик російської поезії Афанасій Фет (1820-1892). Наприкінці життя, відповідаючи на запитання, чи він закохувався і скільки разів, поет відповів, що закохувався двічі. Коли б на життєвому шляху Фета під час військової служби на території нашого краю (1845-1854) не зустрілися дві єлисаветградські красуні, то невідомо, як би склалася творча доля поета. Певно, мали б зовсім іншого Фета. Його віршів, навіяних єлисаветградськими враженнями, вистачить на цілу книгу! А завдячувати маємо Марії Лазич (1825-1851) та Олександрі Бржеській (1821-1901). Не будемо переповідати історію їхніх взаємин з поетом – про це вже стільки написано! Зосередимо увагу на зовнішності цих незвичайних жінок, які надихали Фета на творення шедеврів інтимної лірики. Марію Лазич, дівчину сербсько-українського походження, поет змальовує як „...стройную брюнетку, которая выделялась среди других своим высоким ростом и природной грацией. Смуглая кожа, нежный румянец, необычайная роскошь черных, с сизым отливом волос. Она не была ослепительной красавицей”. Чесно кажучи, не знаю, наскільки достовірний цей портрет Марії Лазич, знайдений мною в Інтернеті.

Марії ЛазичЩе гірша справа із зображеннями юної Олександри Бржеської (до заміжжя Добровольської, жінки польсько-українського походження, маєток батьків був у селі Сасівці, нині Компаніївського району) – їх просто немає. Перший і найавторитетніший дослідник „фетівських романів” Георгій Петрович Блок (1888-1962) (до речі, двоюрідний брат поета Олександра Блока) ще у 1922 році писав: „...Удалось отыскать фотографию Александры Львовны Бржеской, к сожалению, позднюю – 1871 года. Глядя на эту полную пятидесятилетнюю женщину, трудно угадать былую, воспетую Фетом "несравненную" красоту, о которой до сих пор еще не умерли предания. Но под темными волосами, разделенными прямым пробором, глаза остались прежние. Были они голубые, длинные, с тяжелыми, вниз оттянутыми веками. И сохранился маленький, безупречно очерченный рот с молодой, девичьей улыбкой”.

Як не дивно, досі не знайдено жодного зображення Катерини Олександрівни Самсонової, дружини колишнього начальника Єлисаветградського кавалерійського начальника з 1896 по 1904 роки, а потім генерала, командуючого 2-російською армією під час Першої світової війни Олександра Васильовича Самсонова (1859-1914). Кажу дивно, оскільки про трагічну долю генерала та подвиг його дружини можна прочитати в епопеї Олександра Солженіцина „Серпень 14-го”, у новелі Валентина Пікуля „Зате Париж було врятовано”, а сучасний російський письменник Святослав Рибас присвятив їм захоплюючий роман під назвою „Жертва” (1991). Та й відбувалися описані події, коли фотографія досягла розквіту і зніматися було модно.

В Єлисаветграді вони познайомилися, побралися, жили 8 років. Тут розпочалася і закінчилася одна з найдивовижніших історій кохання: „Образ светлого Елисаветграда, где Александр Васильевич был в согласии с собой, со своим долгом и личным счастьем, навеялся вдруг. Вот зашелестели тополя и зацвели белые акации на городском бульваре, заиграла военная музыка в саду, зазвонили колокола всех десяти православных храмов, на Большой Перспективной улице – он с молодою женой..." (С.Рибас).

Вихованець єлисаветградської гімназії Дон-Амінадо в своїх знаменитих мемуарах „Поезд на третьем пути” відзначає, що кумиром їхнього покоління був геніальний англійський поет Байрон. „Байронізмом” перехворіли всі підлітки, його намагались наслідувати у всьому: „Даже в наши гимназические времена, когда монографии Андре Моруа (про Байрона.– В.Б.) и в помине еще не было, весь четвертый класс, влюбленный в пышную генеральшу Самсонову, едва завидев предмет любви и обожания, как по команде подымал воротники шинелей и, с выражением решительных самоубийц на розовых мордах, начинал хромать, припадая направо".

Катерина Олександрівна (до заміжжя – Писарєва, дочка власника села Якимівки Маловисківського району) була молодшою від чоловіка на 25 років. Попри таку різницю у віці це був щасливий шлюб. Подружжя мало двох дітей – сина Володимира і дочку Віру. Після загибелі чоловіка у Східній Прусії в серпні 1914 року Катерина Олександрівна поставила собі за мету будь-що розшукати прах чоловіка і поховати його на батьківщині. Вона влаштувалась працювати сестрою милосердя у шпиталі Єлисаветградського комітету російського Червоного Хреста. Через рік у розпал війни (!) вдова Самсонова домоглась дозволу виїхати на місце трагедії і, здолавши неймовірні труднощі, здійснила задумане. Впізнати чоловіка Катерині Олександрівні допоміг медальйон з написом „Помни о нас”, який генерал носив на грудях і з яким ніколи не розлучався. Його вона сама замовила у ювеліра, проводжаючи чоловіка на війну. 22 листопада 1915 року прах генерала О.В.Самсонова з великими почестями зустріли в Єлисаветграді й провели в останню путь у с. Якимівку Маловисківського району, де й поховали в сімейній усипальні. Після 1917 року Катерині Олександрівні з дітьми вдалося емігрувати.

Віра Августівна ГмиряЯ свідомо уникаю подробиць, оскільки про велике кохання Лазич, Бржеської та Самсонової відомо давно і додати щось до їхніх історій неможливо. Інша справа – Віра Августівна Гмиря (1914-1996), дружина геніального українського співака Бориса Гмирі (1903-1969). От цю уродженку Єлисаветграда на батьківщині, здається, ще не згадували. За походженням Віра Нові (таке її дівоче прізвище) – напівчешка та німкеня по лінії батька й українка за матір’ю. У 1929 році дівчина на відмінно закінчила Голованівську середню школу, в 1932-у – з відзнакою Первомайське медичне училище, у 1937-у – також з відзнакою Київський медичний інститут. Під час Другої світової війни Віра Августівна – військовий лікар. Потім вона працювала в Інституті гігієни праці та професійних захворювань (1937-1939), Київському стоматологічному інституті (1946-1949). З 1949 по 1970 рік – старший науковий співробітник Інституту фізіології АН УРСР ім. О.Богомольця. Захоплювалась Віра Августівна вишиванням і малюванням. Борис Романович на концертах виступав у її вишиванках. Про історію кохання цього подружжя розповідає телевізійний документальний фільм „Зоря вечірняя. Епістолярний роман співака Бориса Гмирі і його дружини Віри Августівни”, п’єса „Борис Гмиря: геній і кохання”.

Борис ГмиряКоли вони познайомилися, Борису Гмирі було 47 років (для нього це був другий шлюб), а Вірі Августівні – 36 (перший чоловік загинув під час війни). А звела їх... перша дружина співака Анна Іванівна. Безнадійно хвора (злоякісна пухлина мозку), вона перед смертю сама побажала, щоб наша землячка зайняла її місце. Дивовижна жіноча прозорливість! Разом вони прожили 19 років. На цей час припадає розквіт таланту Гмирі; дружина, у свою чергу, стала відомим фізіологом, доктором біологічних наук, дослідником кори головного мозку. Їхнє кохання, що оживає у сотнях листів Бориса Романовича і Віри Августівни, яку він боготворив, яка була для нього втіленням жіночності, сьогодні називають легендою.

Обмінювались вони листами, коли співак перебував на гастролях. От, приміром, фрагмент листа Віри Августівни 1955 року в Чехословаччину, де гастролював Борис Романович: „Мій любий, дорогий! Всі бажання і думки мої з тобою! Я і працюю неповнокровно, бо весь час думаю про тебе, моє дороге дитя! Колись, іще студенткою, я завжди хвилювалася більше за інших тому, що просто скласти іспити для мене було замало, а хотілося краще. Ось і зараз. Коли б просто проспівати – і турбот не було б. Хороше – мало. Я хочу, щоб там, за межами нашої країни, знали, що у нас вміють співати стильно, музикально і голоси мають хороші. Я хочу, щоб вони теж знали, що у нас є такі спі- ваки, як ти. Я вірю, що ти найкращий співак у світі, і мені хочеться, щоб це відчували всі, всі..."

А епіграфом до історії цього великого кохання можна поставити надзвичайно глибоку думку Віри Августівни, висловлену в щоденнику: „Коли те, що було – прекрасне, – тоді спогадів нема, бо немає того, що буде, є тільки те, що – було. І те, що було, – єдине справжнє життя”. Племінниця Віри Августівни Ганна Принц – хранителька архіву та спадщини подружжя – так змальовує свою тітку, музу Гмирі: „Вера Августовна не была красивой, но от нее невозможно было оторвать взгляд. Шатенка, с синими глазами, она обладала особой, магнетической, привлекательностью. Была очень женственна и в то же время неприступна”.

...До революції Єлисаветград мав один з найелітарніших військових закладів – Єлисаветградське кавалерійське училище. Ніхто, певно, вже не підрахує, скільки місцевих красунь звідси вивезли із собою як дружин його випускники!

У радянські часи місце ЄКУ посіло Кіровоградське вище училище льотчиків ВПС (1951-1960), потім – школа вищої льотної підготовки (1960-1978), згодом – вище льотне училище цивільної авіації (1978-1993). Відомий російський бард, випускник училиша 1988 року Сергій Коричев згадує:

„...Кировоград – идеальное место для того, чтобы проводить там свою юность (зрелость и старость не пробовал, поэтому врать не буду). Южные, знойные сады, спелые, красивые и, не побоюсь этого слова, вкусные, душистые девушки, которых активно развозили по всей стране новоиспечённые молодые лётчики, и – что поразительно – их нисколько от этого не убывало”.

Володимир БОСЬКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40658 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua