МЕНЮ










class="cn_news_even">
13 травень 2016 - 16:03

Людмила Френчко: Я – останній з могікан


Я збиралася писати цей матеріал дещо в іншому напрямку. Скажімо, так: робота й любов або творчий портрет людини, з якою я знайома добрий десяток років і якій завжди трохи заздрила. Заздрила широті її захоплень, ентузіазму, образно висловлюючись, життю в різних жанрах. Знайомлю і вас: Людмила Іванівна Френчко – викладач літератури та історії мистецтв у Кіровоградському музичному училищі, де працює майже 30 років. Але, крім того, Людмила Іванівна – знаний у місті екскурсовод, ознайомлює народ не тільки з красотами Кіровограда, з його культурою, архітектурою, а й возить екскурсіі чарівними куточками нашої України. На цій обставині я зосереджу вашу увагу, нагадавши, що пані Френчко народилася далеко від України і від нашого Кіровограда. Вона – сибірячка, а це вже характер.

– Яким вітром занесло вас в наші степові краї?

– Східним. Справа у тому, що мій батько родом з Полтавщини, а мама – росіянка. Вирішили, що вчитись я буду в Україні, а тому вступила і успішно закінчила факультет філології Київського національного університету. А Кіровоград… Ну, любов…

Ще студенткою вона одружилася з майбутнім скульптором Віктором Френчком, котрий після закінчення художнього інституту отримав направлення в Кіровоград. То й вона за ним – як нитка за голкою. Спочатку працювала в школі, а в 1987-у її запросили викладачем літератури й історії мистецтв у музичне училище, де й по нинішній день вона вчить любити прекрасне майбутніх музикантів.

– Я з дитинства любила театр, але професію обрала не артистичну, а викладацьку. Коло моїх запитів було набагато ширше, ніж суто театральний жанр. І тому я обрала літературу. Це теж мистецтво. Викладач літератури повинен знати більше за всіх! Мене в школі називали ходячою енциклопедією. Я не дуже розуміла, що це таке. І навіть ображалась. Назвав би мене так хто-небудь зараз. Не називать!

– Мабуть, ви не чуєте, – заспокоїла я співрозмовницю.

Та жарти – жартами, але я вже казала про широту інтересів Людмили Іванівни – викладач, педагог, екскурсовод. Окрім того, Людмила Іванівна – ще й журналістка. Ми з нею і познайомилися, працюючи в газеті "Ведомости".Саме тоді я й почала дивуватися її ненаситності! І як вона все встигає? – думалося мені, коли моторна пані здавала чергову полосу в номер. А вона просто не вміла інакше жити. "Я завжди боялася бути приземленою", – зізналася якось Людмила Іванівна.

Як-як, а приземленою її не назвеш. Запорукою тому – її так звана позакласна робота, якій вона віддається всіма фібрами своєї МОЛОДОЇ душі. Ще в школі вона вела театральний гурток. Потім так серйозно поставилася до виконання доручення облаштувати шкільний музей, що без зайвої скромності може сказати, що знає історію нашого міста краще від того, хто в ньому народився і виріс. Принаймні, з точки зору мистецтва. В цьому легко переконатися, ознайомившись з роботою клубу "Натхнення" музичного училища. Цей клуб – позакласна робота Френчко. Вона організувала його відразу, як тільки прийшла в училище. Спочатку тут працювала лише театральна група. Ставили вистави або уривки з вистав, самі шили костюми. Самі готували бутафорію, звукове оформлення, вигадували грим. Ось лише невеликий перелік творів, які вихованці Людмили Френчко показали своїй публіці: "Безталанна", "Лісістрата", "Езоп", "Антігона"… Кілька разів зверталася "режисер" до філатовського "Про Федота-стрільця", причому це була ініціатива її вихованців.

Недавно клуб "Натхнення" відзначив 25-річчя першого випуску. Відзначив урочисто і з натхненням. Приїхав дехто з колишніх учасників театральної групи клубу. Юна публіка нагороджувала гарячими аплодисментами виконавців ролей у виставах, уривки з яких були показані. На жаль, я не була присутньою на цьому вечорі, тому сприймаю на віру високі оцінки "дорогих її артистів", зокрема першокурсника фортепіанного відділення Віталія Дворового в ролі Сисоя, першокурсниці відділу духових інструментів Анастасії Чабан у ролі Дзвонарської та інших виконавців ролей у водевілі Михайла Старицького "По-модньому", Кароліну Мудру – в "Боярині" Лесі Українки, Людмила Іванівна добре розуміє, що театр, можливо, не стане професією її студійців, але пишається тим, що виховує театралів, для яких театр – священний храм. І занурюючи у світ класичних образів, він вчить співчуттю. А ця риса сьогодні так необхідна нашим сучасникам, яких все частіше охоплюють байдужість, синдром крайньої хати. Так, до професійної гри студентам – майбутнім вчителям музики переважно далеко, але, панове, яке це має значення? Вони підкуповують публіку своїми щирістю, наївом, природністю, не залежно від того, грають вони в класичній одноактівці "По-модньому" Михайла Старицького, сучасній п’єсі Валентина Красногорова "Кабінет нареченої" чи доносять до публіки пристрасті паризького горобчика Едіт Піаф. Іноді і сама Людмила Іванівна не відмовляє собі в задоволенні вийти на сцену в моновиставі за оповіданням Михайла Зощенка чи представити одну з відомих героїнь "Кайдашевої сім’ї". Театр клубу "Натхнення" – це як одне крило. А років сім – вісім тому тут створено ще й мистецтвознавчу групу, в рамках якої Людмила Іванівна вирішила організувати відеопроект “Світ у чуттєвих образах”. "Озброївшись" кінокамерою ("опанувала на старості літ"), пані Френчко з’являється на різних музейно-галерейних заходах. Зрозуміло, основне навантаження лежить на ній, з кінокамерою "спілкується" вона, сценарії пише вона, але учасники групи мають можливість, більше того, це їхній обов’язок, вести пошукову роботу.

Ось так в епіцентрі інтересів знаходиться образотворче і монументальне мистецтво Кіровоградщини. "Світ у чуттєвих образах" – це серія коротких фільмів, присвячених окремим художникам чи мистецьким явищам. Вже знято фільми "Вони були першими", "Від художньої артілі – до Спілки художників", "Вашим пензлем водила любов" та ін. Студенти активно долучаються до роботи. Наприклад, один з фільмів присвячений співцю єлисаветградського трамваю. Про неповторного Андрюшу Ліпатова у фільмі розповідає студентка Асмік Балабекян. А Тетяна Вороніна веде розповідь про лірика живопису заслуженого художника України Бориса Вінтенка. Одна з авторів фільму про знаменитого радянського художника Олександра Осмьоркіна та школу мистецтв у селищі Новому – Марина Тесленко. Не можна не згадати фільм-дослідження про відому на Кіровоградщині художницю трагічної долі Надію Падурську "Знайти хвилини радості у долі". Гуртківці не просто фільм зняли, для них це ще й урок милосердя. Цей напрямок Людмила Іванівна збирається розвивати і надалі. В її планах – фільми про музеї і виставкові зали Кіровоградщини.

Не забувають учасники клубу "Натхнення" і про власне училище, про людей, які їх навчають. Саме про них відеопроект "Якщо в серці музика звучить". Один з фільмів було приурочено до десятиріччя відділу вокалу, організатором якого і першим керівником був прекрасний баритон заслужений артист України Володимир Стратьєв, царство йому небесне. Ще один фільм присвятили 80-річчю викладача училища, а нині бібліотекаря Алли Василівни Клименко, жінки, над якою вік не владний. Розмінявши дев’ятий десяток, вона сповнена сил і енергії.

Розповідати про клуб "Натхнення" можна ще дуже багато. І про старі, і про нові проекти. Наприклад, про таку форму роботи клубу, як презентації. На одній з них “Допоки горить вогонь” в обласному художньому музеї довелось побувати і мені. Презентація присвячувалась широко відомій у колах кіровоградської культурної еліти людині педагогу і краєзнавцю Вадиму Васильовичу Смотренку. Зараз студенти зі своїм керівником готуються відзначити роковини смерті Івана Франка. Тут будуть і вокал, і уривок з "Украденого щастя". "Богдана Ступки, звісно, у нас нема, – усміхається Людмила Іванівна, – але все буде достойно!"

Продовжуючи дивуватись енергії моєї співрозмовниці, котра недавно пережила трагічні події в родині, я не можу втриматися від вигуку, мовляв: та в училищі вас повинні на руках носити, адже ви виховуєте красивих, небайдужих людей! Є повне право назвати себе останнім з могікан, бо небагато знайдеться персон в освіті, котрі б "за так" вели позакласну роботу. Нагородження обласною премією імені Осмьоркіна у 2013 році за проект "Світ у чуттєвих образах" – подія приємна, але в минулому. Та й не для премій, не для нагород вона працює. Просто по-іншому жити Людмила Френчко не вміє. Без натхнення.

Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



Погода, Новости, загрузка...
pgt 0.38743 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua