МЕНЮ










22 листопад 2019 - 11:58

Між шахтою і бомбою (частина 3)


9. Евакуація

З початком війни син-семикласник чергував у добровільній дружині по охороні Москви, а потім поїхав на риття окопів під Єльню. Наприкінці літа школярів його віку відправили до Москви, однак Євген залишився, додавши собі рік. Добровольці повернулися, аж коли німці підступили майже впритул. Дочка-студентка їздила з іншими другокурсниками на сільгоспроботи під Рязань. Потім її шлях простягнувся від Рязані до Казані, куди батько зобов’язав її супроводжувати в евакуацію матір і діда. Сам Ігор Євгенович залишився у Москві до кінця вересня, чекаючи з окопів сина. Пізніше захоплено розповідав, як чудово проводив цей час на семінарах Петра Капіци, так званих «капічниках», що часто закінчувалися у бомбосховищі в компанії невичерпних братів-балакунів Іраклія та Елевтера Андронникових за пляшкою старого доброго «Мукузані». У цьому – увесь науковий бомонд Москви та околиць і Тамм зі своєю відомою життєлюбністю.

Столичних біженців поселили в університетському флігелі завдяки клопотам колишнього Таммового аспіранта Семена Альтшулера. Дочка Ірина спочатку продовжила навчання у місцевому університеті, а син – в школі. Але невдовзі обом довелося також заробляти на шматок хліба, оскільки життя набрало загрозливих форм. Прилаштувалися діти, відповідно, на оборонному заводі і в транспортній організації. Ірина перебралася в заводський гуртожиток, завела за околицею город і часто з нього підгодовувала батьків. І.Є. з того приводу навіть склав жартівливого віршика, де літературні критики при бажанні можуть угледіти і проблему батьків та дітей, і гордість за них, і ностальгію за молодістю та багато іншого:

«Зеленый лук мне дочка привезла

И мило улыбнулась.

– Папашка, жри, – сказала мне она

И задом повернулась».

А син Євген після кількаденних шоферських курсів розвозив за рознарядкою дрова для колонії науковців, що осіли в Казані. Фізик-експериментатор Володимир Векслер любив розповідати про такий випадок з тих часів. Якось юний водій привіз на квартиру до них ті самі нормовані дрова, розвантажив і склав у сараї. Дружина на подяку запропонувала гроші. Хлопець, почервонівши, відмовився. Запропонувала півлітрівку – знову відмовився. Увечері з подивом розповіла про дивний випадок чоловікові. Векслер розсміявся і пояснив жінці, хто той оригінальний шофер.

А паралельна евакуація з Києва не відбулася. Ну, куди було рипатись 70-річним старикам з онкохворою дочкою, котра, до того, ще й ногу зламала? Щоб проіснувати Євген Теодорович у лютому 1942-го влаштувався на завод «Більшовик» як технічний перекладач господарської документації. Дочка з травня теж зайнялася діловим перекладом в геологічному інституті. Через хворобу роботу виконувала вдома. Окупанти, вишукуючи євреїв, під час однієї з облав виявили германське походження Таммів і зареєстрували їх як фольксдойче. Зацікавились репресованим сином. Усі одержали відповідні посвідчення, маючи право на продуктові картки. Якихось інших привілеїв родина від окупантів не мала. У 1943 році померла мати Ольга Михайлівна.

Після визволення міста за «колаборантів» взялися радянські правоохоронці. Батькові й дочці «світило» заслання в Сузунський район Новосибірської області.

Ігор Євгенович рішуче кинувся рятувати своїх кровних. Знайшов свідків, які підтвердили безліч випадків, коли старий Тамм допоміг землякам: попередив І.Ф. Морозова про загрозу арешту, Болоненку (майстру заводської профшколи) вказав на небезпеку з боку агента гестапо Меске, виписував перепустки на завод у продуктову крамницю Мезерницькій після арешту батька-комуніста, залишив на роботі дочку заарештованого члена ВКП(б) Іванова, врятував дочку робітника Алексича від вивезення до Німеччини, влаштувавши дівчину в заводську школу, звідки молодь не брали. У вересні 1943 р. саботував вивіз обладнання заводу «Більшовик» до Німеччини.

І чаша терезів радянського правосуддя схилилася в бік справедливості – вчений врятував рідню від вірної загибелі.

10. Арзамас-16

У 1948 році влада в СРСР запалилася створенням водневої бомби. За пропозицією Курчатова Тамм мав збити групу для теоретичного вивчення питання, хоча в можливість такої зброї багато вчених не вірили. Але 1950 року завдання все одно було поставлене в жорстких термінах для вирішення.

При розробці конструкції бомби фізикам-теоретикам треба було розв’язати складні завдання: в ній при використанні як «запалу» атомного заряду виникають процеси, що далеко виходили за можливості лабораторних експериментів. Як підступитися до аналізу перших миттєвостей після атомного вибуху? Навіть постановка тих завдань здавалась тоді важкою і неозорою. Раніше таких не вирішували. Ще в «московський» період, приступаючи до них, Ігор Євгенович з дозволу керівництва атомного відомства запросив до співпраці Володимира Фока, блискучого фізика й математика-віртуоза. Однак тандем в силу різних, між ними й суб’єктивних обставин не склався і результату не видав. Ясно, що і Сталін, і керівник атомного проєкту Берія могли не зрозуміти того, що відбувається.

Тоді Тамма швидко, з відібраними ним молодими співробітниками ФІАНу, відправили до КБ-11, що в секретному містечку Арзамас-16. У групу включені Сахаров, Романов, Боголюбов, Климов, Ширков, Адамський. Нев’їзний Гінзбург залишався у Москві. А Арзамас-16 – Саровський монастир у Мордовії, той самий, де колись «постригся» Серафим Саровський. Ось під чиїм «святим» омофором створювалися радянські атомна та воднева бомби.

Учні Тамма Віталій Гінзбург і Андрій Сахаров опрацювали дві ідеї (на сленговій мові фізиків «Слойка» Сахарова і «Лідочка» Гінзбурга), що й були незабаром втілені в принципово новому виробі.

Фізикам-теоретикам і математикам для роботи надали «червоний дім» – окрему цегляну споруду в монастирському комплексі, де колись зупинялися паломники. З вікна свого кабінету на третьому поверсі Ігор Євгенович бачив через дорогу один з невеликих храмів, перетворений на господарчий магазин. Поселили усіх для проживання в двоповерховий дерев’яний особняк. Молодь окупувала перший поверх, старші – другий. Обідали вдома, користуючись послугами приданої для цієї мети тьоті Соні. Літня, простувата, вона мала своє уявлення, якою повинна бути їжа. Ігор Євгенович інколи бурчав, якщо харч був занадто жирним.

Наталія Василівна – дружина – двічі або тричі, і то на обмежений час, змогла навідатись до нього. Крім неї, ніхто в сім’ї не знав, куди насправді їздив батько і де він жив. Він також до Москви вирушав раз на місяць або й раз на два місяці.

За Таммом закріпили легкове авто «Побєда», яке водила Віра – доброзичлива, гречна, наділена почуттям власної гідності жінка.

В Арзамасі-16 учений десант не лише напружено працював. Ігор Євгенович, наприклад, багато читав, особливо полюбляв Агату Крісті. Взагалі, закордонні детективи були його «коником». Інколи Тамм для молоді влаштовував чаювання і підкоряв доброзичливістю й гостинністю. Наверху, в більшій Таммовій кімнаті, ставили довгий стіл, на якому стояли солодощі, фрукти, різноманітні бутерброди. Гостям пропонувалися кілька сортів чаю, а от вина – ні-ні… Швидко зав’язувалася бесіда, і темою загальної розмови ставали і література, і живопис, і політика. Новачків, особливо дівчат, вражала не лише невимушеність атмосфери, а й свобода молодих теоретиків у спілкуванні зі старшим за віком і станом та чином Ігорем Євгеновичем.

Опинившись на «об’єкті», І.Є. – людина товариська – зразу відчув умови замкнутого простору. Якось новоприбульці виїхали на лижну прогулянку і досить віддалилися від обжитої території. Раптом звідкись пролунало «Стій! Стріляти буду!» Лижники сприйняли команду за чийсь дурний жарт і продовжили шлях. Коли ж затріскотів автомат і над головами засвистіли кулі, усі дружно розвернулися і стрімголов понеслися у зворотному напрямку. Вже потім вдосталь насміялися, кепкуючи один з одного. «Тепер всі знаємо, хто між нами найкращий лижник!» – кричав Тамм. «Просто в мене краща лижна змазка, ніж ваша!» – відбивався Давид Франк-Каменецький.

В тих умовах відпочинок на природі, риболовля, коли вдавалося «вибити» перепустки і виїхати за зону, був суцільним задоволенням. Виїжджали на двох «газиках» в район Темникова, «ловили» рибу на місцевому базарі і відбувався нештатний рекреаційний захід.

Після успішного випробування водневого дітища на Тамма посипалися почесті й нагороди. Фейнберг згадував: «Якось він відвів мене до себе в кабінет і сказав: «Я одержав дуже велику премію. Ці гроші мені зовсім не потрібні. Чи не знаєте ви когось з молодих людей, котрим необхідно допомогти, аби вони могли займатися наукою?» Недавно я дізнався, що це питання він ставив не лише мені і практичне здійснення пожертв у всіх випадках відбулося».

Так минули три роки (1950-1953) «саровської покути» раба Божого Ігоря.

11. Академічне середовище

Ще з тридцятих років Тамм потрапив у вир академічних, не завжди доброзичливих стосунків. Не всі науковці являли собою зразок щирості і порядності, бо куди ж подітися від «людського фактору. І якщо він не скотився до рівня деяких з них, то лише завдяки своєму незлобливому характеру та вихованню. Правда, інколи відверто насміхався зі слабкостей та примх колег. Описував, бувало, свій візит до директора ФІАНу Дмитра Скобельцина: «Заглянув якось до директорського кабінету, побачив Дмитра Володимировича схиленим над столом і заглибленим у вивчення якихось фоліантів. Хотів було непомітно вийти, щоб не відволікати начальство, але той з непритаманною йому гарячковістю вигукнув: «Заходьте, Ігоре Євгеновичу, заходьте! Ось гляньте – я відшукав вкрай цікаву річ про мого пращура. Тут описано, що цар-батюшка одного разу прогнав його з боярської думи, щоби той не навіював своїм кислим виглядом нудьгу на державця». Слухачів забавляли ці генеалогічні пошуки, настільки захопливі в робочий час для директора величезного інституту». От не міг товариш Тамм не нагадати про трудову дисципліну на робочому місці!

Або ще характерний епізод з «репертуару» оповідача: «На одній нараді, згадуючи про Арцимовича, Скобельцин назвав його «Лев Абрамович». Коли Скобельцин, закінчивши виступ, сів, підвівся Арцимович і, звертаючись до нього, мовив: «Глибокошановний Дмитре Веніаміновичу...» Скобельцин аж підскочив і обурено виправив його: «Я аж ніяк не Дмитро Веніамінович, я Дмитро Володимирович!» Арцимович з привітною усмішкою парирував: «І я не Лев Абрамович, а Лев Андрійович». Ясна річ, знаходилися добродії, які вносили до начисто позбавлених почуття гумору директорських вух подібні розповіді про нього ж.

Не склалися у Тамма стосунки й з видатним фізиком-теоретиком Дмитром Дмитровичем Іваненком, людиною надзвичайно складної, сказати б, навіть, авантюрної долі. Дочка Тамма наводить такий епізод: «Пам’ятаю, якось прийшов тато від Френкелів радісно пожвавлений: «Нарешті все прояснилося!..» Виявляється, з початку евакуації Дмитро Іваненко намагався посварити тата з Яковом Іллічем. Почергово зустрічаючись то з одним, то з іншим, він не минав випадку конфіденційно повідомити: «Якове Іллічу (Ігоре Євгеновичу), а ось Ігор Євгенович (Яків Ілліч) казав про вас так і так...» Далі неодмінно наводилася яка-нибудь вигадана Іваненком образа. Обидва довго переживали виникле в їхній дружбі похолодання. Врешті-решт, тато не витримав і надумав поговорити з Я.І. начистоту. Тут-то й випливла неблаговидна роль Іваненка. З тих пір батько обірвав з ним всякі особисті стосунки». Як воно було насправді, сказати важко, але те, що Іваненко був особистістю – незаперечно. Про нього можна прочитати в книзі Г.А.Сарданашвілі «Дмитрий Иваненко – суперзвезда советской физики. Ненаписанные мемуары». Ігор Євгенович на сторінках книги зображується не зовсім таким, як прийнято його сприймати. Хто прочитає – не пожалкує! До речі, Дмитро Іваненко – рідний брат української письменниці Оксани Іваненко (авторки відомого роману «Тарасові шляхи»). Вона була своєю у середовищі молодих фізиків, і за нею упадав Лев Ландау, коли працював у Харкові.

При всій повазі до Володимира Олександровича Фока Тамм нерідко підсміювався над його старомодними дивацтвами. Той до середини 30-х років писав листи за старою орфографією з припискою: «Пробачте за «ять», про що не оминав зайвий раз нагадати Ігор Євгенович.

Про випадок, коли Фок гостював у колеги в Москві, знову ж, знаходимо у спогадах дочки Тамма: «Ще в часи, коли ми тіснились на вулиці Герцена, прибулий з Ленінграда Фок, засидівшись допізна, вирішив піти на вокзал прямо від нас. За північ, коли уже всі, крім тата, заснули, Фок раптом повернувся. «Невже немає квитків?!» – здивувався батько. «Уявляєте, Ігоре Евгеновичу, квитки є, але не знайшлось ні одного місця в м’якому вагоні! – вигукнув Фок. – Не можу ж я, справді, їхати в плацкартному!» Довелося постелити йому на підлозі під обіднім столом...» Це місце, певно, здалося Фоку поважнішим, ніж плацкартний вагон.

Повернувшись якось із зарубіжного відрядження, на вимогу властей здати частину валютного гонорару, Фок категорично відмовився: «Академік – не оброчний мужик. Нічого не дам!», що з легкої руки Тамма й стало афоризмом між науковцями. Схоже, Ігор Євгенович Тамм був неабияким «ретранслятором» в середовищі таких самих…

12. Чорні коти великої фізики

Іваненко писав: «И.Е.Тамм, будучи уже известным московским теоретиком, до 1-й Советской ядерной конференции (1933 г.) ядром не занимался. Я с ним был знаком и раньше, виделись на семинарах в Ленинграде, конференциях в 24, 26 и 28-м годах в Москве, когда приезжал, виделся с ним. Он участвовал в организованных мною в Харькове небольшом теоретическом совещании в 1930 г. и Всесоюзной конференции по магнетизму в 1931 г. На ядерной конференции в 33-м году он доклада не делал, но участвовал в дискуссии. Теоретиков тогда было совсем мало, не более полусотни. Все друг друга знали. И вот после этой конференции мы с Игорем Таммом, с участием Амбарцумяна, начинаем обсуждать вопрос: если ядро состоит из протонов и нейтронов, то какие силы действуют между ними? Помню многодневные дискуссии с Таммом во время одного из его приездов в Ленинград из Москвы, когда выяснилось, что мы оба с разных сторон подходим к мысли построить полевые ядерные силы по аналогии с электромагнитными. И тогда родилась эта работа наша с Игорем Таммом по ядерным силам. В ней мог бы участвовать и Амбарцумян, но, к сожалению, Тамм перетянул своими аргументами. Модель верная, но это не главные силы, хотя она сыграла роль в теории ядра и подтолкнула Юкаву, который, как известно, сослался на нас. У Амбарцумяна были хорошие аргументы, и их нужно было хотя бы упомянуть. Я сделал ошибку большую, надо было с Амбарцумяном публиковать. Потом мы с Соколовым сделали более подробный расчет ядерных сил, ссылались тогда на Тамма, и он на нас ссылался, и все иностранцы цитируют Тамма и Иваненко. Я ни одной иностранной работы не знаю, где на одного бы Тамма ссылались бы. А советские, как известно, ссылаются на одного Тамма, дескать Юкава разработал теорию Тамма, поправляют задним числом Юкаву. А Юкава сослался на нас обоих. Гейзенберг ссылался, Кеммер – ну, в общем, все. Забавно, что американцы 5-6 лет назад пересчитали такими модерными способами еще раз силы и сослались только на работу Иваненко и Соколова, без Тамма, хотя у нас Игорь Тамм цитируется. Наши научные интересы перекрещивались также в теории каскадных космических ливней, в которой И.Е. Тамм учел ионизационные поправки, развивая работы Гейтлера и Баба, Оппенгеймера и Карлсона, Ландау и Румера, мои и А.А.Соколова. В последние годы жизни, уже будучи тяжело больным, И.Е.Тамм разрабатывал вариант теории дискретного пространства, тем самым развивая идеи В.А.Амбарцумяна, Снайдера, Борна, мои. Когда после ареста и лагеря я попал в Томск, Дирак послал Тамму письмо, в котором интересовался моей судьбой и на которое получил ответ Тамма. Тамм писал в Томск мне несколько раз научные письма, продолжая наши совместные работы 34-го года по ядерным силам. Тамм, кстати, информировал меня о большой статье Гейзенберга, где он цитировал меня и Тамма. Я пробыл в Томске до 38-го года. Я уже выезжал, в Ленинграде пару раз был, в Москве беседовал с Мандельштамом, Таммом, и они интересовались, куда я собираюсь переезжать, так что были вроде бы хорошие отношения. В Москве места не было, ну ладно, я решил переезжать в Киев. Еще в 1934 г. были восстановлены степени, докторская, кандидатская. И вот Курчатову, Ландау и мне было разрешено кандидатскую не писать, а защищать сразу докторскую. Ряд людей разумным образом, вроде Курчатова, сразу все приготовил и докторировался у себя же, в иоффовском институте. Я махнул рукой, потом меня арестовали и выслали. И я в Томске, Свердловске был просто профессором, продолжал получать профессорскую зарплату по должности. Но свердловский ректор решил, что мне все же надо защитить докторскую, и сказал: «Я вам дам сейчас отпуск на несколько месяцев». Ну, я решил: нужно, конечно, раз так принято. Я посоветовался с Вавиловым, с которым были хорошие отношения в это время. Всегда были неплохие, но тогда особенно. Он говорит: «Мы можем вам дать докторскую даже без защиты, это ясно сделанные работы, они уже пошли в науку и т.д., но это займет некоторое время, знаете, писать всякие рецензии и прочее». Я говорю: «Ничего страшного, давайте я буду защищать». Он говорит: «Только знаете, если будете защищать, давайте только в хорошем институте каком-нибудь, а не где-нибудь в провинции». Решили, что в его ФИАНе. Ну ладно, думаю, посижу месяц, напишу – а оппоненты нужны, еще какая-то внешняя организация. Значит, кого в оппоненты? Теоретиков-то было немного еще. Естественно, были Френкель, Тамм и Фок. Совершенно ясно. Старшего поколения люди. Френкель, конечно, сразу согласился. Знал работы, упоминал всегда и так далее, хотя совместных публикаций не было. «Я напишу, – говорит, – зная ваши работы. Набросайте там главные тезисы». С Таммом мы работали, фактически ссылаясь друг на друга – ядерные силы. Причем он много раз повторял, цитировал меня позднее, а не только в первой работе, но уже была научная полемика. Но Тамм согласился несколько вяло. Говорил, что согласен, конечно: «Вы много сделали – о чем говорить, но вы знаете, я занят очень, успею ли до лета» – в таком роде. И Фок, с которым были совместные работы. Но Фок отказался, говорит: «Ландау боюсь», так полушутя, полусерьезно. Я помню хорошо эту фразу. Тогда думаю, кого же оппонентом. Думаю, Блохинцев. Он член-корреспондентом украинской Академии был. Бывал часто в Киеве. Я в Киеве с ним встретился. Он говорит: «Конечно, конечно, ваши работы, но, знаете, мне неловко. Вы же очень много сделали, мне прямо неловко вам оппонировать". Я говорю: «Не все ли равно? Это чистая формальность». Он что-то подмахнул, подписал, и не выступал добавочно на защите. А Тамм всерьез хотел быть оппонентом, научно спорили с ним по вопросам элементарных частиц, квантовой теории, и он хотел защиту затянуть. Тогда я Френкелю звоню, говорю, что желательно до лета сделать, сейчас такая обстановка (война уже шла на западе). Френкель звонил сам и лично разговаривал с Таммом, потом сказал: «Вы знаете, я уговорил Игоря Евгеньевича, что необходимо до лета сделать, и он согласился». На последнем заседании до лета в ФИАНе. И на заседании в ФИАНе, значит, прочитали 3 отзыва, и потом дискуссия была большая, научная, именно с Таммом. Френкель и Блохинцев даже не выступали, какое-то маленькое замечание добавочное сделали. А с Таммом – большая дискуссия. Когда закончилась дискуссия и все пошли в счетную комиссию, я, помню, сидел впереди в проходе. Тамм, проходя мимо меня (уже не очень были у нас отношения), говорит: «Вы знаете, вас единогласно проведут». А я ему, помню, ответил: «Несмотря на ваши старания». Действительно, единогласно провели. Несколько неожиданно. В 1944 г. были известные выборы заведующего кафедрой теоретической физики физфака МГУ. Тамм был заведующим кафедрой до войны. Во время войны он оказался в эвакуации с ФИАНом в Казани и решил вернуть себе заведование кафедрой, чтобы прицепить ее к ФИАНу. Разумно, чтобы был институт и вуз. Но я уже на физфаке окреп и сумел провалить выборы Игоря Тамма. В 1958 г. И.Е.Тамм вместе с И.М.Франком и П.А.Черенковым получил Нобелевскую премию за черенковское излучение. Но своей главной работой он всегда считал ядерные силы. Примечательно, что в некоторых справочных изданиях пишут, что И.Е.Тамм получил Нобелевскую премию именно за ядерные силы, а, следовательно, ее получил и Иваненко. В 1965 г. Юкава прислал мне и Тамму приглашения на юбилейную конференцию в Киото в связи с 30-летием его мезонной теории, он всегда ссылался на нас обоих. Но Тамм в ЦК поставил вопрос категорически: «Или я, или Иваненко». Он прямо сорвал мне эту поездку, чтобы он один был автором обменных ядерных сил и никого рядом, этакий «предтеча» Юкавы. Я попал в Японию только в 1985 г., через двадцать лет, на аналогичную конференцию, но посвященную уже 50-летию теории Юкавы».

(Далі буде.)




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.41594 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua