МЕНЮ










29 листопад 2019 - 09:43

Між шахтою і бомбою (частина 4)


13. Лисенківщина

А як Тамм рішуче наступив на хвоста лисенківщині! Вирішальний бій дано вже за Микити Хрущова, бо раніше, за Сталіна, він не увінчався б успіхом. Явище ж було плодом групи людей на чолі з «народним академіком» Трохимом Лисенком, яка різними засобами, частіше недостойними, нав’язувала свої науково хибні погляди на біологію, і не тільки. Провокувала владу на спонтанне фізичне винищення опонентів, користуючись тим, що Сталін був швидкий на розправу. Як показав час, сталінщина і лисенківщина разом склали токсичний суспільний конгломерат, який роз’їдав і людську спільноту загалом, і різні установи та багатьох «хомо сапієнс» зокрема. Група, яку очолив Лисенко, була потужна: Лепешинська, Нуждін, Опарін, Сисакян, Презент та інші. Їй підігравали чиновники від науки. Ну, а владі сталінського типу тільки того й треба, аби розділивши, як тепер кажуть, електорат, владарювати над ним. Йосип же Віссаріонович тримав книгу Нікколо Макіавеллі «Володар» завжди під рукою. Звичайно, їй, владі, необхідно було не переборщити в підтримці шарлатанистих ділків від «плуга». Але, з одного боку, «самородок» Лисенко на повному серйозі пізніше пояснював Хрущову: «Горобчик – птаха маленька, ніжки у нього тонесенькі, а глянь ти, як в лютий мороз по снігу скаче! Чому? А тому, що у нього в ногах атомна енергія». А з іншого, попереджав про шкоду підземних ядерних випробувань: «Вибухів земля лякається і перестає родити. Не можна її лякати вибухами». І хто скаже, що в останньому твердженні щось не так? І так впродовж чотирьох десятиліть.

З осені 1955-го, коли до Президії ЦК КПРС надійшов лист від 24 фізиків і хіміків, ініційований Таммом, що додався до листа 297 вчених-біологів, проти засилля Лисенка в академічних колах, той почав приглядатися до опонентів. Погрожував притягти Тамма до суду за наклеп і доводив, що той – нікудишній фізик. Мовляв, усі великі фізики брали участь у створенні АЕС в Обнінську, їхні прізвища були надруковані в газетах і золотом на граніті, але серед них Тамма не значилось. Він – постать дута, яка, критикуючи Лисенка, лише добуває собі дешеву популярність. Але Ігор Євгенович не був хлопчиком для побиття – його консультували по темі земляки брати Михайло і Борис Завадовські, відомі біологи-академіки, потерпілі від лисенківщини. Молодший Борис, як знаємо, був однокласником знаменитого фізика в Єлисаветградській гімназії.

Заради справедливості слід відзначити, що учені-академіки – люди, вкрай ревниві та заангажовані щодо чужої слави. Наприклад, ті ж Завадовські, котрі на дух не переносили діяльності емігранта Дмитра Чижевського. Їх у непримиренній пресовій критиці не зупиняло навіть те, що наукові шляхи та інтереси згаданих біологів і гуманітарія ніде не перетиналися, та й не могли перетнутися. Може, то давня міжповітова конкуренція Єлисаветграда і Олександрії? Найвірогідніше, що тут маємо тільки ідейний та особистісний аспекти дискурсу. Та й у внутрішньому середовищі радянських науковців, без огляду на містечковість, завжди кипіли руйнівні шторми-тайфуни, і на берег після них завжди виносило хвилями загиблі жертви.

Принциповість Тамма проявилися ще й у 1956 році, коли за його наполяганням на фізичному факультеті МДУ створено кафедру біофізики. Проблеми переслідуваної генетики часто обговорювались на керованому Ігорем Євгеновичем загальному московському семінарі у Фізичному інституті Академії наук, де він часто виступав із доповідями та заявами про згубний вплив лисенківської групи. Недарма Микола Тимофєєв-Ресовський, основоположник популяційної та радіаційної генетики, людина, яка багато чого побачила і зрозуміла впродовж свого карколомного життя, писав: «...І.Є. був не тільки чарівливою людиною, але й поважною особистістю, котра викликала у кожного абсолютну довіру...».

У червні 1958-го лисенківці намагалися помститися таммівцям. Під час виборів до Академії наук знайшлася записка в одного з інструкторів відділу науки ЦК КПРС, датована травнем цього ж року, що давала «характеристики» провідним фізикам та рішення про обрання їх в академію. До «небажаних» потрапили член-кореспонденти Я.Б.Зельдович, І.В.Обреїмов, И.Я.Померанчук, М.А.Марков, В.Л.Гінзбург, А.Б.Мигдал, а також Є.М. та І.М.Ліфшиці, Я.А.Смородинський, С.І.Пекар. В записці підкреслювався також небезпечний вплив в академії групи фізиків-академіків, що концентрувалися навколо Л.А.Арцимовича, І.Є.Тамма, Л.Д.Ландау, М.О.Леонтовича, А.І.Аліханова та інших учених, котрі вирізнялися незалежністю суджень та категоричністю висновків і т. п.

Опоненти не залишилися в боргу.

На загальних зборах Академії наук у червні 1964 року завдяки виступам Тамма, Сахарова, Енгельгардта провалено обрання в академіки лисенківського клеврета Нуждіна. Лисенко кинувся до Хрущова, виставивши ультиматум, щоб, компенсуючи «ляпас», його, Лисенка, обрали віце-президентом Академії наук. В ЦК викликали президента Мстислава Келдиша. Той поводився тихо, але все-таки натякнув, що не зможе переконати академіків голосувати за Лисенка, бо вибори таємні, і за успіх він не ручається. Тоді за вимогою Лисенка прийнято таке: Академія наук залишається, але перетворюється в установу на зразок Британського королівського товариства – члени її збираються там періодично на співбесіди, вислуховують кого їм заманеться, але всі інститути Академії потрапляють у підпорядкування різним міністерствам та відомствам за профілем. Попередньо це рішення вже було узгоджено з Хрущовим. Однак, Микита Сергійович так і не розігнав Академію, бо 14 жовтня Пленумом ЦК «виписано пенсійне посвідчення» йому самому.

Того ж дня, як згадував учень Тамма Віталій Гінзбург, його миттєво провели в академіки, а Китай вперше випробував власну атомну бомбу.

14. Снігова людина

В Ігоря Євгеновича Тамма була купа інтересів поза робочою сферою. Тут не обминути згадок про гіпотетичне існування «снігової людини», яким раптом, разом з іншими зацікавленими, «захворів» і наш академік. Отже, ще доповнимо кількома досить колоритними картинками його життєпис, що аж просяться на сторінку. Після 1954 року Ігор Євгенович, уже щедро обвішаний нагородами і віддячений преміями від радвлади за потуги у створенні водневої бомби, дозволив собі нарешті розслабитися по повній. Тим часом з Алтаю до пошуковців-спеціалістів прилетіло термінове повідомлення – десь там у гірських нетрях ніби виявлені сліди Йєті. Учений відразу ж відгукнувся й пристав до групи ентузіастів, що, супроводжуючи науковців, вирушала на пошуки невловимого гомініда. Але невдовзі Тамму «блискавкою» з Москви відбили категоричне сповіщення-наказ, щоб терміново прибув до столиці. З такими начальницькими викликами зазвичай не жартують. І ось він один, без супутників, негайно перервав відпустку і поїхав у зворотну дорогу. До аеропорту в Бійську з’явився оброслий неголеною сивою багатоденною щетиною, в старому кашкетику, переробленому з вилинялого фетрового капелюха, у грубій брезентовій штормовці і широких шортах до півгомілки, що не раз бували вже в бувальцях. На ногах – високі шерстяні візерунчасті шкарпетки та важкі бутси. Квитків до столиці не виявилося у продажу, а до каси тягнулася довжелезна черга. Академік, недавно одержавши Героя Соцпраці, почав з’ясовувати, чи має він якісь пільги для позачергового одержання квитка як заслужений трудівник. Громадяни підвели малого меткого дідка, котрий, коли йшов, то ніби сам себе хотів випередити, – знатного чабана, як вони вважали, – до стенду і голосно, думаючи, що стариган неписьменний, прочитали йому «радянське золоте правило». Тамм пізніше завжди із неабияким задоволенням розповідав цю кумедну історію, явно пишаючись неординарним епізодом і кожного наступного разу за звичкою додаючи нові подробиці, яких ніколи не було насправді.

Влітку 60-го «снігова людина» знову покликала Ігоря Євгеновича в далеку дорогу, але цього разу в протилежний бік – на Кольський півострів, де вона теж ніби об’явилася. Дочка Ірина тоді працювала в експедиції, що проводила там вибухові випробування. І от, поєднуючи приємне з корисним, Ігор Євгенович повіз внука до матері, а сам мріяв поблукати у вірогідних місцях розселення волохатої людиноподібної загадки природи. Розказує онук вченого Леонід Вернський: «В Кандалакші ми повинні чекати газика, щоб довіз до Ням-озера, розташованого біля самого фінського кордону. Часу в нас було вдосталь – газик мав з’явитися тільки опівдні. Склавши речі на станції, ми вирішили потинятися необтяженими, оглянути місто й околиці. Дідусь був у світло-сірій куртці, широких брюках-гольф, туристських черевиках і в картатій кепці з пристебнутими кнопкою вухами. Не встигли ми пройти й кілометра, як нас наздогнали двоє з вимогою пред’явити документи… Суперечка закінчилась сумно: ті двоє взяли дідуся попід руки, та й повели кудись.

Потягнутий у невідомість старий поводир, обернувшись, прокричав мені: «Повертайся на станцію! Чекай мене там!» Мені хотілося послідувати за ним, але я послухався і понуро поплентався по шпалах назад. Години чотири, які здалися довшими цілого дня, я пробродив навколо вокзалу, жахливо хвилюючись, і не міг докумекати, куди повели дідуся Гору… Нарешті він з’явився, а через кілька хвилин нас розшукав і мамин співробітник. Виявилось, що діда прийняли за шпигуна (адже на ньому був типовий, весь із себе, шпигунський костюм!) і доставили, щоб розібратися, в «органи». Звідти довго намагалися зв’язатись з Москвою, доки не з’ясували, що «спіймали» не шпигуна, а лише академіка, Героя, лауреата». Лауреату і цього разу капосний Йєті до рук не дався.

Син академіка Євген також вдався любителем альпінізму, зрештою, ставши майстром спорту і заслуженим тренером СРСР в цьому виді. У 14-річному віці разом з батьком здійснив своє перше сходження на вершину Сунахет (3650 м). Ігор Євгенович ним пишався. І найбільше силою волі, належної альпіністу. Був випадок, коли перша «зв’язка» із експедиції сина зійшла на вершину Хан-Тенгрі (7000 м), а сам він, ідучи в наступній ланці, прочекав дві доби погоди за кілька сотень метрів від мети і, тверезо оцінивши сили й можливості, розпорядився відступити і спускатись вниз. Дізнавшись про це, Тамм-батько прийшов у захват. «Який молодець, – говорив він, – яку треба мати мужність, щоб так рішуче взяти на себе велику відповідальність, позбавивши себе і товаришів радості від майже досягнутої перемоги за кілька кроків до неї!»

Батько вже не дізнався про здобуток сина, коли той, поєднуючи наукову роботу зі спортом, став керівником першого успішного підкорення Евересту в 1982 році. Тоді, попри всілякі складності, організаційні, фізичні, моральні втрати 11 із 17 радянських альпіністів досягли краю найвищої гори світу.

15. Остання весна. Післямова

Доки тривали лисенківські баталії та безрезультатні пошуки снігової людини, в яких брав участь академік Тамм, відбувся ХХІІ з’їзд КПРС. А якщо наспіло таке свято, то його необхідно ознаменувати відповідним феєрверком. Ось 30 жовтня 1961 року такий захід й проведено в атмосфері над Новою Землею – зірвано термоядерну бомбу в 58 мегатонн. Це був рукотворний вибух-рекордсмен, що потужністю в три тисячі разів перевершував ефективність усіх використаних зарядів Другої світової війни включно з бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі. Його результати вжахнули учених: оплавлена земля з висоти 4 км, ядерний «гриб» піднявся на 67 кілометрів, зорове сприйняття спалаху – аж в Гренландії та на Алясці, сейсмічна хвиля тричі обігнула земну кулю, за 780 км від вибуху в селищі на острові Діксон повилітали у вікнах шибки, іонізація атмосфери перервала радіозв’язок в радіусі сотень кілометрів на 40 хвилин. Спостерігалися також явища, які вчені не змогли пояснити. Невідомість лякала.

Звісно, такі стресові психологічні навантаження залишали незгладимий карб навіть на таких «невиправних оптимістах», як Ігор Євгенович Тамм.

Останні рядки спогадів онука про пращура пронизані тривогою: «Як захопливо було слухати (зазвичай півгодини чи годину після обіду), як дід читає нам з бабусею «самое-самое интересное» із свіжого номера «Scientific Атепсап» або «National Geography».

То були незабутні реферати: дідусь читав, швидко, перекладаючи з аркуша (з англійської, німецької, французької, а інколи й з італійської), про захоплюючі новини науки, наукові сенсації, пригоди і мандри. Мені запам’яталась «страшна» стаття з «Scientific Атепсап» про «прокляття пірамід» (диспут проти сторінок К.В.Керама із книги «Боги, гробниці, вчені»). Ще ніхто з нас не підозрював тоді, що над дідом уже нависло «прокляття Мата-Таша» (вірніше, Рангкульскої печери). Картина його фатальної хвороби один-в-один збігалася з описом смертельної недуги, що викосила першовідкривачів гробниці Тутанхамона. Вірус, «законсервований» у відкладеннях кажанів, уже взявся гризти організм старого.

Дідуся Гору страшенно дратувало прогресуюче ослаблення м’язів передпліч обох рук (при його звичці списувати обрахунками до кількох десятків сторінок за день). Після операції його дивовижна сила волі допомогла впоратися з підступаючим відчаєм, і він продовжував працювати...

На 75-річчя до дідуся на дачу в Жуковку приїхали всі, хто був у Москві, учні й друзі. Співав Юлій Кім, дідусь сидів на ганку (поряд стояла маленька дихальна машина) і посміхався…»

Особиста мужність людини видатного інтелекту, характерна для Ігоря Євгеновича, проявилась в роки невиліковної хвороби. Він відзначався рідкісним здоров’ям, ніколи серйозно не хворів. Хіба що в дитинстві, коли, наслідуючи однокласника Фауста Нікітіна, без необхідного загартування взимку ходив до гімназії в легкому одязі. Уже у віці за шістдесят бігав стометрівки і радісно повідомляв знайомим, що покращує результати.

Раптом цей рухливий, як ртутна кулька, чоловік, через переродження нерва, що управляє діафрагмою, терміново оперований з переведенням на штучне дихання: у трахею вставлена металева трубка, приєднана до апарата, що в ритмі природного дихання, вдмухував повітря у легені.

У Маяковського є слова: «Любовная лодка разбилась о быт». У Тамма човен той об побут розбився частково. Розбилося повністю здоров’я. Упокоївся він 12 квітня 1971 року.

Леонід БАГАЦЬКИЙ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.41614 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua