МЕНЮ










24 травень 2019 - 11:52

Микола Барабуля: «Культура – натхнення мого життя»


Художній керівник Будинку культури «Авіатор» льотної академії в Кропивницькому Микола Барабуля – людина, що в царині культурно-масової роботи в нашому місті є, напевно, однією з найдосвідченіших. Він пройшов за майже п’ятдесят років роботи в закладах культури й управлінських установах шлях від робітника сцени філармонії до начальника відділу культури міської ради.

Планував у льотне, а вступив до театрального

– Миколо Івановичу, дитинство визначило долю, і професійну також, багатьох людей. Можливо, і ваш шлях на ниві масової культури також обумовлений тим, яким було ваше дитинство, хто і що тоді на вас впливали, що ви любили…

– Народився я 22 травня 1952 року в тодішньому Кіровограді. Дитинство моє пройшло в районі «П’ять-п’ять», як його тоді по-народному називали, а зараз називають і офіційно. А от дошкільні роки провів у селі Мотронівці Олександрівського району в бабусі Анни й дідуся Гаврила Поліщуків. У тій же хаті, що й вони, жили мій дядько Григорій і його дружина Валентина та їхні діти Ніна, Поля і Люда. Уже школярем зі старшим братом Володимиром я також багато часу там проводив. Село згадую з великою любов’ю, тому в анотації до своєї автобіографічної повісті написав: «Люблю село, те далеке з дитинства, коли з піснею йшли в поле і з піснею поверталися до своїх хат, коли добре слово і щирість почуттів лилися через край, коли старших називали на «Ви», а вчитель нарівні з головою колгоспу був поважною людиною не тільки для батьків».

Коли їздив до бабусі з дідусем поїздом, то виходив у Трепівці, а звідти шість кілометрів ішов до нашого села через Трибинове й Залений Гай. Якось у Трибиновому якась жіночка з вернулася до мене – школяра: «Здрастуйте. А до кого ж ви йдете, а хто ви?» – «До бабусі Анни Калинівни Поліщук» – «А, до Галі. Ну передайте від мене їй же привіт». Чужа людина до мене, дитини, зверталася на «ви», цікавилася мною, а могла ж просто зиркнути невдоволено: чого ото вештаюся біля її городу. І я тепер розумію, яка велика душа була в тієї жінки. Такі люди мене завжди надихали й надихають, тому так люблю село. І взагалі вважаю, що сільські люди, ті, хто там жив, зробили для держави набагато більше за інших. Тому й існує вислів, що генії народжуються на периферії, а помирають у столиці. Сільські завжди робили трохи більше за міських. Вони постійно їх наздоганяли, щоб бути на рівних. Але набирали такий темп, що переростали містян. Тому коли сьогодні проводжу екскурсії льотною академією для дітей із села, то завжди кажу їм, що покладаю на них велику надію, адже село завжди було опорою держави.

У селі вперше почув від бабусі українську народну пісню, і загалом 60–70 відсотків українських народних пісень, які знаю, почув від неї та її сусідок. Хоча життя в них було непросте, як і в моєї бабусі, яка півтора року провела на засланні за підібрані для дітей декілька колосків на колгоспному полі.

У місті ми з братом розмовляли російською мовою, але коли приїздили в село, то одразу переходили на українську, бо бабуся нас не розуміла або вдавала, що не розуміла. Дід наш, якого пам’ятаю сторожем, приносив нам з братом з нічного чергування «від зайця» хліб і сало. І воно було таке добре, хоч і з крихтами тютюну й землі. Ми «смаколик» із задоволенням поспіхом з’їдали, хоча вдома не звертали на сало уваги. А це ж бабуся давала дідові поїсти, а він приносив нам. Згодом дізнався, що дід раніше був ветеринаром, рятував худобу від усіляких болячок, а люди йому віддячували хто чим міг. Так його професія допомогла йому й рідні вижити у важкі роки… Так що про село в мене дуже добрі спогади, мав там багатьох друзів дитинства, чимало з яких тепер мешкає в Кропивницькому. І мені приємно, що вони розмовляють українською мовою, не відцуралися від рідного. А от сестри двоюрідні в Криму вже навіть не пам’ятають її.

– Потяг до режисури, акторства – зі школи?

– Начебто ні, навчався я у восьмирічній восьмій школі, що була майже через дорогу від будівлі колишнього кінотеатру «Мир», і якихось творчих нахилів не демонстрував. А мій старший брат ходив у Будинок культури ім. Жовтня заводу «Червона зірка» в агітбригаду. І я з ним заодно йшов до клубу, чимось там займався потихеньку в дитячому секторі. Але воно мені не надто й подобалося. Та якось у клубі ставили велику п’єсу, в якій була роль для дитини. І на цю роль вибрали мене. Вийшов, зіграв, сказавши декілька слів. Ніби добре вийшло. Однак у мене тоді були інші думки про майбутнє. Багато наших сусідів викладали або навчалися в льотному училищі, мені дуже подобалася професія пілота, тож після восьми класів мав намір здати документи в дев’ятий клас до 34-ї школи, а вже після її закінчення вступати до льотного училища. Але коли вже мав документи про закінчення восьми класів на руках, мій товариш Валера запропонував вступати разом з ним до театрального училища в Дніпропетровську. Погодився просто поїхати туди з ним, але навіщось прихопив і свої документи. Помандрували машиною дядька-далекобійника мого товариша, який відвіз нас у Дніпропетровськ, а ввечері привіз додому. Того дня здав документи в театральне не лише мій товариш, а й за компанію я. Почалися іспити, товариш мій провалився, а мене прийняли. Ось так і вийшло, що вступив у театральне якось ніби випадково, але це вже, напевно, так у мене було на роду написано. І я про свій вибір ніколи не пожалкував.

– Що запам’ятали найбільше з років навчання?

– Та багато що. Нас навчали дуже добре, особливо культурно-масовій роботі. Набуті в Дніпропетровську знання дуже мені допомогли й допомагають у роботі. Та творчі спогади більше пов’язані зі сценою. Коли був на другому курсі, то старшокурсники з нашого режисерського факультету ставили дипломну виставу, до якої залучили і мене. Це була музична комедія, і в ній герой, якого я грав, повинен був співати, а це викликало в мене паніку, бо не зовсім володів своїм голосом. І коли нарешті впорався із завданням і допоміг друзям, то зрозумів, що в культурі не так легко, як комусь здається.

Дуже багато ролей зіграв в училищі, і виходило в мене непогано, як кажуть актори нашого обласного академічного театру, з якими навчався в одній групі, Анатолій і Валентина Литвиненки. Після повернення додому навіть мав намір у театрі працювати, але не потрапив туди через брак вільних вакансій. Особливо вдячний викладачеві сценічної мови Вікторові Івановичу Баєнку, який навчив читати вірші і розкрив мені глибину шевченківського слова. Наші спільні зусилля принесли, на мій погляд гарний результат, який надихає мене в творчості.

З-над хмар – у вир клубної роботи

– То де ж розпочалася ваша трудова діяльність?

– У Кіровоградській обласній філармонії, саме тоді Клара Новікова йшла з посади ведучої в концертній бригаді «До-ре-мі», в якій були задіяні, до речі, й тодішні артисти нашої філармонії подружжя Валерій та Антоніна Мареничі, тоді ще не існувало майбутнього тріо. Щоб я не гуляв, поки Клара Новікова повернеться із гастролей, директор філармонії прийняв мене робітником сцени, тож на цій посаді й розпочав свою роботу в галузі культури. Після завершення гастролей бригади я нарешті став повноцінним членом цього творчого колективу.

До речі, артисти філармонії з інших міст жили на її другому поверсі в однокімнатних готельних номерах, там були і спільні кухня та вбиральня. Під час реставрації філармонії той готель переробили на кабінети. А кажучи про відомих виконавців, які тоді у нас працювали, то варто іще назвати й Ауріку Ротару.

Через рік роботи у філармонії мене призвали до армії, служив у 9-й бригаді особливого призначення, що дислокувалася в Кіровограді. Доклав чимало зусиль, аби наша військова частина посіла перше місце в Київському військовому окрузі на конкурсі художньої самодіяльності. Ставили вистави, робили художні програми, як режисер вибудовував програму, був її ведучим, на Новий рік – Дідом Морозом. Виступали не лише перед військовими, а й цивільними. Але з послаблень мали лише те, що перед концертом нас не ставили в наряд. У всьому ж іншому служили, як і всі інші спецпризначенці.

– Ви і з парашутом стрибали?

– Звичайно. Маю 21 стрибок. Щоразу боявся, і соромився дуже через це. Тож звернувся до прапорщика Павла, прізвище не пам’ятаю, який тоді мав чотири з половиною тисячі стрибків з парашутом, що мені зробити, аби не боятися. На що той відповів: «Страху не знають лише немовлята, п’яні й божевільні, усі інші бояться. Є панічний страх, а є звичайний. Ти ж стрибаєш? Значить, страх у тебе нормальний. І це цілком природно». Після його пояснення в мене відлягло на душі і вже на сьомому стрибку нарешті розплющив очі під час стрибка з літака (до того завжди це робив із заплющеними очима). І побачив неймовірну красу навколо. Перед десантуванням ми співали (а в армії найкраще співає той, хто робить це найголосніше) різних пісень, зокрема й сумних про трагічну долю десантника і сльози матері. Під час стрибка усі на різні лади вигукували слово «мама», а вже в небі кричали що заманеться, будучи в захваті, що живі, що маємо можливість побачити всю цю красу. А коли інколи випадало десантуватися над хмарами, то намагалися вхопити їх руками, як солодку вату.

Армія залишили в моєму житті позитивні спогади, мав там хороших командирів, товаришів. Там зрозумів, що таке справжня дружба, що таке підставити плече другові. З п’ятьма із них одного призову ми не давали себе ображати, а коли одному доводилося виконувати якусь роботу, то робили це всі уп’ятьох. Тоді пообіцяли один одному, що ставши «дідами», не ображатимемо «молодих». І дотримали свого слова. Якось єфрейтора Зайцева з Києва, якого «діди» з батальйону, куди мене перевели разом з іншими після розформування нашого підрозділу, приставили до мене «ординарцем», ті ж «діди» зібралися його бити, бо не робив за мене за неписаним «дідівським статутом» всієї роботи. Тоді я сказав: «Ви ж приставили його до мене? То й не чіпайте його. Може, я йому в карти програв. Тож сам розбиратимусь із ним». Через роки випадково зустрів із цим хлопцем в Києві, і ця зустріч була радісною й приємною для нас обох. А якою вона була б, якби поводився з ним інакше?

Під час служби на мене звернули увагу, точніше на мою діяльність в армійській самодіяльності, в БК імені Жовтня. Там якраз ставили виставу Михайла Рощина «Валентин і Валентина», і на роль Валентина запросили мене. Тож у самоволки ходив не в ресторан чи до дівчат, а на репетиції. П’єса на той час була напівлегальною, її не ставили в театрах України. А в самодіяльності ставили. І вона подобалася глядачам.

– Після демобілізації, певно, у цей клуб і прийшли на роботу?

– Так, у культурно-масовий відділ. Шукав нові форми роботи, грав у народному театрі. А під час роботи в БК імені М. Калініна заводу «Гідросила» заспівав в опереті, що стало для мене майже тим самим, що й перший стрибок із парашутом. Але впорався і з цим, допомогла, мабуть, робота в музичній виставі під час навчання. (Хочу нагадати, що театр оперети був одним із найкращих аматорський колективів ще в часи СРСР. Багато співаків звідти потім перейшли на роботу до обласної філармонії чи просто займалися співочою діяльністю). У нашому педінституті працював директором студклубу, очолював студентську агітбригаду, грав у студентському театрі «Резонанс» під орудою відомого актора й режисера Валерія Дейнекіна.

Мені завжди було цікаво працювати там, де творча думка в пошані, це надихає і надає впевненості. Пригадую, як працюючи в БК імені Жовтня по-новому організував зустріч молодих передовиків «Червоної зірки» зі студентами з тодішнього Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування (КІСМ). Такий собі вечір дружби. На сцені в мене були лише артисти, а всі інші учасники не в президії та за довгим столом там же, як це було заведено, а в залі. Директорка клубу так хвилювалася через такий мій «волюнтаризм», що наполягла, щоб написав заяву на звільнення без дати. І якби цей захід не схвалили «нагорі», то підписала б цю заяву. Але захід не відмінила, бо, напевно, вірила в успіх. І він пройшов чудово. На вечорі був присутній головний режисер обласного телебачення, який схвально про нього відгукнувся.

Якось я отримав завдання, працюючи вже в БК ім. М. Калініна, організувати щось цікаве, аби молодь не йшла до церкви на Великдень. вважав, що забороняти нічого не слід, варто запропонувати альтернативу. А людина нехай вибирає, куди їй іти. І ми провели вечір «До й після опівночі», який тривав від 23:00 до 5:30 – з відеофільмами, танцями, буфетом. І навіть ті, що пішли до церкви, потім прийшли в БК. Але тоді в приміщенні клубу розбили щось, тож через це чи з інших причин подібних вечорів там уже не дозволяли робити.

Працюючи в БК імені М. Калініна, організував власний варіант гри «Поле чудес». За 120 карбованців хлопці з «Гідросили» зробили ігрове колесо. Ми проводили цікаві заходи із цією інтелектуальною грою, придумуючи свої варіанти. У такі творчі хвилини, натхнені своїми маленькими перемогами, усі працювали з піднесеним настроєм.

Не лише інших навчає, а й сам творить

– Знаю, що ви не лише хороший організатор, а й виконавець. Зокрема, віршів Тараса Шевченка.

– Брав участь не в одному конкурсі читців, в обласних перемагав, у Вінниці завоював спеціальний приз, у Киві 1992 року на Всеукраїнському конкурсі читців отримав Гран-прі. Голова журі сказав, що так, як читає Микола Барабуля, мало хто декламує Тараса Шевченка. Цим завдячую передусім майстрові слова Вікторові Івановичу Баєнку. Повернувся додому натхненний і піднесений. Але в нас тоді чомусь ніхто не те що не привітав з перемогою, а навіть не запропонував виступити перед аудиторією чи на телебаченні. І якось так виходить, що все життя декламую Тараса Шевченка, самотужки збираю аудиторію, сам усе роблю. І мені трохи сумно за прохолодне ставлення до поезії Тараса Григоровича тих, від кого залежить збереження творчого скарбу поета. Ось і роблю все можливе, щоб виправити ситуацію. Створив дві літературно-музичні композиції: «Вічний як народ» та «Весна і осінь генія землі», концертні програми, готовий проводити семінари, майстер-класи. Вдячний обласному ДЮЦу, куди мене запрошують на зустрічі з дітьми й керівниками гуртків. Але це люди з області, а як же наше місто? Адже іноді треба допомогти шкільному вчителеві, керівникові гуртка побачити всю велич, обдарованість і талановитість Тараса Шевченка. Адже він не лише поет, а й письменник, художник, його офорти досі вважають одними з найкращих у світі.

– Ви ще й поет і випустили книгу віршів.

– Маю книгу віршів, автобіографічну повість, а також нещодавно написав для театру БК «Авіатор» п’єсу «Сонце моє – соколе мій». Першого вірша написав 1969 року, навчаючись на першому курсі театрального училища. Мені дуже сподобалася одна дівчина, яку побачив у трамваї. Ми не були знайомі, їхали й дивилися одне на одного, а коли вона вийшла, то далі продовжували це робити. Після цього випадку написав вірша українською мовою (хоча тоді розмовляв російською), перша строфа якого є такою:

І до мене любов прийшла.

І не знаю, як це сталося.

Затремтіла, зомліла душа

Полетіла, як птах, за весною.

Після того став віршувати. Про кохання, рідний край, близьких, до різних свят, ювілеїв знайомих і друзів. А згодом з’явилися в мене й віршовані гуморески. Як-от така:

Зайшла сусідка в хату і з порогу

Звертається до жінки, яка їсть:

«О, подруго, ви вдома, слава Богу»,

А я сьогодні – нехороший гість.

О, яке горе, та його б не знати,

За звістку вибачайте мене ви,

Помер ваш чоловік, хазяїн хати…»

Та ті слова не досягли мети.

«Не чуєте, послухайте, благаю,

Кажу вам, що помер ваш чоловік!»

«Та чую, дорогенька, не глуха я,

Доїм кроля, тоді уже і в крик».

– На різних посадах ви працювали й працюєте з людьми різного віку. Певно, маєте що сказати й про важливість роботи з молоддю.

– Якось директорував у БК машинобудівників, який створили в колишньому Будинку політпросвіти, але не всім чомусь сподобалися наші зусилля для творчої самореалізації молоді. Тому клуб проіснував недовго. Але ж у нашому місті й за пізнього СРСР, і за незалежної України не збудовано нових закладів культури, будинки культури зникли, у вищих навчальних закладах практично немає студклубів. Піонерія й комсомол пішли в небуття, а на зміну їм нічого не створено на загальнодержавному рівні. А треба, щоб діти й молодь були ну хоча б трошечки біля держави. От кажуть, що армія зароджується в школі. І це правильна думка. Подивіться, як в інших країнах дітям ледь не з першого класу автомат у руки дають. Я проти цього, але ж кажу про виховання патріотизму насамперед. І старшокласники мають розуміти, як поводитися зі зброєю, щоб це не було для них дивиною.

Так, ми мирні люди, але можемо дозволити собі такими бути лише тоді, коли за нашими спинами стоять наші вояки зі зброєю. Коли цього не буде, то стоятимуть там уже чужинці. Тобто йдеться про захищеність України. У мене є вірш на цю тему «Я не хочу війни, я не хочу втрачати журавлів по весні, що б не плакала мати. Я не хочу біди, ні собі, ні сусіду, я не хочу війни, та на неї поїду, щоби річка несла чисту воду, без крові, щоби правда зросла, хліб піднявся з любові. Я піду на війну захистити свободу, кулю в серце прийму для збереження роду. Якщо жертва моя надихне перемогу, не вагатимусь я, помолившися Богу». А захищати треба, до речі, не лише державу, її людей, а й українські культуру, мову, пропагувати їх, розвивати, поширювати. От взяти хоча б Ізраїль, де я бував. Там розмовляють будь-якою мовою, але в побуті й на рівні некваліфікованих працівників. Коли ж хочеш професійно рости, то мусиш опанувати іврит. У нас же чомусь дехто законні й справедливі кроки з утвердження державної української мови в Україні сприймає як насильство. Варто їм з’їздити в той же Ізраїль та інші країни, де шанують і розвивають своє рідне, й поговорити там про насильство.

Із пенсії втік на роботу

– На ниві культурно-масової роботи ви працювали в багатьох місцях, про які розповіли. А де ще доклали рук для її розвитку?

– Працював і в Палаці культури ім. І. Компанійця, і в кібернетико-технічному коледжі, де створив клуб «Натхнення» для студентів. Разом з однодумцями в коледжі ми заснували молодіжний театральний колектив, з якого вийшла команда КВК, яка на високому рівні виступала у вищій міській лізі Клубу веселих і кмітливих. Згодом очолював на пропозицію голови Кіровської районної в місті Кіровограді ради Анатолія Набока відділ культури, туризму і засобів масової інформації. Кошти на свою діяльність відділ мав мізерні, тож зосередилися в основному на роботі з інвалідами та мешканцями мікрорайону. Організовували для них творчі конкурси, залучали для заохочення й нагородження їхніх учасників спонсорів. Із часом новий голова райради закрив наш відділ, після чого вперше за всю свою довгу трудову біографію на недовгий час відійшов від культури на посаді заступника організаційного відділу міської ради тодішнього Кіровограда. Але невдовзі мені запропонували обійняти посаду начальника відділу культури міської ради замість Олександра Полячка, який перейшов на іншу роботу. Звичайно, погодився й відпрацював там майже десять років. Звідти й пішов на пенсію. Однак уже невдовзі завив від бездіяльності. І радо пристав на пропозицію працювати художнім керівником БК «Авіатор».

Мені важко без людей, без молоді. Хочу з ними щось робити. От нещодавно, 16 травня, для студентів Донецького медичного університету, а також курсантів льотного училища наш БК «Авіатор» та деканат університету провели спільний захід до Дня вишиванки й 205-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. У першій частині я читав його вірші й розповідав про нього, а в другій відбувся брейн-ринг. Усе пройшло, на мою думку, добре. Організовую вечори й різні заходи, екскурсії з усіма, хто хоче цього. І роблю це безкоштовно, бо ж розумію, що не кожен має зайву копійку. І через це може не почути й не побачити того, що варто було б.

Якось у Регіональному центрі професійної освіти ім. О. Єгорова разом з хором БК «Авіатор» проводив вечір, присвячений Тарасові Шевченку. Думав, що там одні дівчата-кухарі, а виявилося, що в залі повно хлопів-будівельників. Я аж напружився, не знаючи, як глядачі сприймуть побачене й почуте. На диво, в залі панувала тиша аж до того часу, поки не оголосив, що вечір завершено. Винагородою артистам стали щедрі аплодисменти. Тоді вкотре усвідомив, що ця моя композиція потрібна людям. Молодь цього потребує, але треба шукати такі форми, які б її зацікавлювали. І йдеться не лише про поезію Шевченка, а й інших поетів, зокрема місцевих. Свого часу, коли очолював міський відділ культури, у педуніверситеті вдавалося проводити щорічний конкурс читців поезії Тараса Шевченка, на якому й місцеві поети декламували свої вірші. Вважаю також, що наше місто, яке носить ім’я театрального діяча, має розвивати й театральну справу. Тому вдячний народному депутатові Олександрові Горбунову за започаткування й організацію проведення Національного мистецького фестивалю «Кропивницький», значною складовою якого є виступи театральних колективів з усієї України. І це добре, завдяки цьому ми пізнаємо нові форми театру. Але є одне «але»… А хто ж розвиватиме наше місцеве мистецтво, місцевий театр? А найголовніше, чого не зроблено, а можна було б зробити, так це – конкурс серед шкільних театрів Кропивницького. І щоб найкращі три з них мали право виступити на цьому фестивалі зі своїми виставами. Але для цього треба, щоб кожна школа мала свій театральний колектив. А тепер скажу, що таке театр у школі. Для створення вистави можна задіяти танцювальний, вокальний гуртки. Хлопці, які розуміються на комп’ютерах, підготують електронну «начинку» п’єси, вчитель малювання з учнями виготовлять декорації й рекламні плакати. Учитель праці із хлопцями зроблять, наприклад, трон чи ще щось із дерева, а дівчата пошиють під керівництвом своєї вчительки рукоділля театральні костюми. І це я ще не назвав акторів, режисера, інших необхідних для створення вистави людей. Підготовка до неї й сама вона об’єднає як учнів, так і їхніх батьків. Усі вони розумітимуть, що працюють на колектив, і це згуртує школярів. Але призи повинні бути не такі, як призи читцям: почесна грамота, грамота й подяка. Ні. Або комп’ютер, або колективна поїздка в Київ, Канів чи ще кудись. Тоді й матимемо в Кропивницькому такий розвиток шкільного театру, як нині шкільний хореографічний.

– Окрім середньої театральної освіти ви маєте таку ж і вищу?

– Так, протягом 1976–1980 років навчався в Ленінграді у вищій профспілковій школі культури на стаціонарі. На навчання поїхав з БК ім. Жовтня, а повернувся на роботу після нього вже в студклуб КІСМу, поки не звільнилося місце в Будинку самодіяльності при обласній раді професійних спілок, де обійняв посаду начальника відділу. Свого часу був делегатом з’їздів працівників культури в Харкові й Москві. У Харків треба було відправити від області чотирьох. Відповідальний за напрямок культури в обласній раді професійних спілок Олександр Савович Ткаченко запропонував кандидатури, але присутні на зборах почали називати й інші прізвища, серед яких – і моє. Тоді вдалися до голосування й переголосовування. І за їх результатом я потрапляв до цього списку, тож поїхав замість одного із уже нібито узгоджених «нагорі» кандидатів. І мені стало так приємно, що люди високо оцінили мою роботу, і навіть після переголосовувань бажали мене бачити серед учасників з’їзду. А потім був з’їзд працівників культури в Москві, звідки до тодішнього Кіровограда надійшла «депеша», якій було сказано, що на з’їзд мають прибути Барабуля Микола Іванович і ще шість осіб з нашої області, без конкретизації, хто саме. Так високо оцінили мене, певно, тому, що в Харкові разом з іншими учасниками з’їзду активно обговорював закон про культуру, висував свої пропозиції, аргументував їх. Гадаю, що делегування мене на ці два з’їзди – це одна з найвищих оцінок моєї праці. Вважаю, що зробив немало для масової культури, для культури загалом у нашому краї, чим дуже гордий. І хоч колись трохи ображався, що обійшли мене із нагородами, званнями, але коли згадую, як колеги обрали мене делегатом на з’їзд у Харкові, а потім мою роботу високо оцінили й у високих кабінетах, то дуже пишаюся цим. Це – показник потрібності й вагомості моєї роботи, що дає мені наснагу в житті. Бо культура для мене – натхнення мого життя.

– Зараз ви, Миколо Івановичу, свій значний досвід і набуті за роки роботи вміння застосовуєте передусім у роботі з курсантами та ветеранами льотної академії. Однак не оминаєте увагою і школярів з Кропивницького й області.

– Працюючи художнім керівником БК «Авіатор», не цураюся й позаклубної роботи – проводжу для учнів шкіл екскурсію «Кіровоградщина авіаційна» музеєм під відкритим небом. Не лише показую дітям авіаційну техніку, а й заводжу їх у справжній пасажирський літак, де вони мають можливість побачити і пасажирський салон, і кабіну пілотів. Для дітей з області проводжу екскурсії і Кропивницьким – його цікавими місцями. А в клубі займаюся з читцями, театральним колективом і обов’язково опікуюся масовими заходами. Разом з колегами із клубу готую курсантів до ігор Клубу веселих і кмітливих, різноманітних культурних програм. Тобто займаємо курсантів справою, яка може допомогти їм у житті. Хтось може здивуватися: як може вміння виразно читати вірші чи грати в п’єсі допомогти в авіаційній професії? Насправді може, бо ці заняття виробляють у людині вміння працювати в колективі, слухати й говорити. Для пілотів і диспетчерів, які працюють у команді, ці навички конче потрібні. От виходить, що культура, яка ніби не має нічого спільного з авіацією, допомагає їй розвиватися.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.45189 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua