МЕНЮ










14 червень 2014 - 15:45

Микола Гамальчук: Відчуваю насолоду від своєї роботи


У 1981 році молодий лікар-терапевт після закінчення Ужгородського державного університету був направлений на роботу у першу міську поліклініку Кіровограда. Пройшовши тривалий професійних шлях, набувши досвіду та авторитету серед колег, нині заслужений лікар України Микола Гамальчук працює завідуючим амбулаторією центру первинної медико-санітарної допомоги №1. Це та ж таки перша поліклініка, яка була реформована та перейменована в центр ПМСД. Ось так 33 роки поспіль і трудиться він в одному медичному закладі.

– Коли тільки прийшов молодим лікарем працювати, то медична інфраструктура в Кіровограді була слабко розвинена, – згадує Микола Павлович. – Два лікарі – я та Любов Чебан – обслуговували величезну територію. Не було такої сучасної апаратури. Але я був молодим і завзятим. Хоча і доводилось виїжджати на 20 й більше викликів на день, додому інколи приходив вже після 22-ї години, все одно моя робота мені дуже подобалася. Нас, випускників Ужгородського університету, приїхало сюди проходити інтернатуру чоловік 18. Багато хто з них, відбувши належний термін, повернулись на Закарпаття, а я залишився. І не шкодую. Спочатку працював дільничним терапевтом, потім став завідуючим терапевтичним відділенням, а тепер ось – завідуючий амбулаторією.

– Екстремальних ситуацій було дуже багато, – продовжує Гамальчук. – Траплялися випадки, коли пацієнт був на межі клінічної смерті, і тільки від твоїх професійних дій залежало, чи повернеш його до життя, поки не приїхала “швидка допомога”. Рятував, коли бронхіальна астма переходила в статус астматікус, проводив і реанімаційні дії під час ускладнень від серцевих хвороб, коли все обраховувалось мало не секундами. Скажу відверто: зараз працювати простіше в тому плані, що є широкий вибір дуже ефективних медикаментозних препаратів. До того, ж тепер лікарі активно користуються Інтернетом, де можна знайти необхідну інформацію, поповнити свої знання. Але залишається гострою кадрова проблема. Первинна ланка охорони здоров’я зовсім не забезпечена сімейними лікарями, при тому, що взято курс саме на сімейну медицину. Та я вірю, що нинішній рік у кіровоградській медичній галузі стане переломним. Зараз до нас прийшли працювати інтерни – розумні, грамотні. Сподіваюсь, залишаться й трудитимуться далі. Тут потрібно комплексно підходити до вирішення питання: зарплатню підняти молодому спеціалістові, житлом забезпечити, надати ряд інших соціальних гарантій. В якихось питаннях має допомогти держава, а дещо можна вирішувати й на місцевому рівні. У Кіровограді, до речі, розроблена програма по забезпеченню житлом молодих спеціалістів. На території першого пологового будинку під квартири переобладнується колись нежитлова споруда, а колишній готель лікарні швидкої медичної допомоги вже реконструювали, квартири у ньому отримали медики цього закладу. Я як депутат міської ради кількох скликань (ще із 2002 року) доклав чимало зусиль, щоб ці проекти були втілені в життя. Звичайно, не все робиться швидко, як того хотілось би. Але зрушення на краще є.

Розмірковуючи над своїм професійним життям, Микола Павлович зазначає, що одним із найскладніших напрямків є сімейна медицина. Тут потрібно багато знати, багато вміти, а не зациклюватись на вузькій спеціалізації. Доводиться багато працювати над собою. І з різними людьми вміти спілкуватись, і бути універсалом, бо, вирушаючи на виклик, не знаєш що на тебе там чекає – хірургія, терапія… А у нас до переходу на сімейну медицину, на жаль, мало готувались.

– Пригадую, як ще за часів Союзу ми їздили переймати досвід до Львова, – розповідає Микола Гамальчук. – Там ще тоді було взято курс на сімейну медицину, створювались амбулаторії, їх оснащували всім необхідним. І все це робила місцева влада, без допомоги держави, Міністерства охорони здоров’я. Вони там вчасно зрозуміли, в якому напрямку потрібно рухатись. У нас же цей процес відбувається лише зараз…

Головне для лікаря – допомогти людині, щоб вона була здорова, тоді ти відчуватимеш задоволення від своєї роботи. І цей лікарський постулат для Миколи Гамальчука є основоположним. Навіть той факт, що його й зараз попри всю його зайнятість постійно чекають пацієнти (нас навіть насварили, бо ми намагались пройти в кабінет без черги), говорить про те, що це людина авторитетна і в медичному середовищі, й серед пацієнтів.

Поряд з Миколою Павловичем працює лікарем-терапевтом і його дружина Тетяна Миколаївна. Їхня пара – приклад того, як можуть побратись, довго й щасливо жити люди з різних кінців України.

Микола Павлович жартує:

– Наша родина – це гасло “Схід і Захід – разом”, реалізоване безпосередньо у житті. Дружина – з Луганської області. Я – родом із Волині. Тепер дуже переживаємо за родичів, які опинились у зоні бойових дій, зокрема у Сніжному. Постійно їм телефонуємо, по скайпу розмовляємо.

А ті бояться “бандерівців”. Як, до речі й ті родичі, що проживають у Москві, Санкт-Петербурзі. На це Тетяна Миколаївна їм каже: мовляв, які “бандерівці”, схаменіться, у мене чоловік – “бандерівець”. Багатьом вдалось відкрити очі. І це радує.

Так лікар Гамальчук взявся лікувати й, так би мовити, ідеологічні хвороби. У кабінет постійно заходили проконсультуватись молоді лікарі, інші колеги у своїх справах, телефон весь час відволікав від розмови. Тож, побачивши, що у лікаря напружений графік роботи, ми поспішили відкланятись. А на прощання привітали з наступаючим святом медичного працівника.




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.35329 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua