МЕНЮ










24 червень 2016 - 13:03

Микола Ігнатьєв. Про ролі, про долю і з оптимізмом


В юному віці, коли я відчайдушно вірила в своє покликання священнодіяти на театральній сцені і закохувалась в акторів, пригадую, як заздрила своїй подрузі по спортивній команді. Ні, не кращим спортивним результатам, а тій обставині, що її сусідом був провідний кропивничанин. Везе ж деяким! А тут хоч би паршивенький служка Мельпомени затесався! Та ще й на чай заходив!

Що було, те було. Тепер же, як сказав поет, у віці іншому і думаю по-іншому. І в акторів більше не закохуюсь, вже й не говорю про священнодійство. Зате сусіда – актора маю. Зараз і вас познайомлю. Втім, шанувальникам Мельпомени це ім’я добре відоме. Десятки років віддані сцені Миколою Ігнатьєвим. Зірок з неба мій сусід не знімає. Принцом Датським йому бути не доводилось. Ну, загалом, не герой-коханець. Скажу відверто, донедавна я взагалі помічала його у першу чергу тому, що він мій сусід. Не те, щоб кидалася в очі блідість акторського малюнку, просто його призначення на роль могло бути цілком випадковим. Ігнатьєв, Бідаш, Малахатько… яка різниця. Гаррі, Джорджі, Кущ, Гервасій, Перший Гість, Другий Гість… А в останній час актора ніби підмінили. Про нього вже не скажеш: ім’ярек, переходить з вистави у виставу. Обов’язково хочеться зазначити щось на зразок: "А Зефіров ("Дебют провінціалки") у Ігнатьєва цікавий". Можливо, новий режисер зумів розгледіти в ньому щось таке, чого інші не помічали. Цікаво, що сам актор про це думає? З цих міркувань я й запросила до розмови Миколу Ігнатьєва. До того ж моїми співрозмовниками вже був дехто з кропивничан, а тут, ми ніби "розминулись у віках, стрічаючись щодня в під’їзді".

– Що значить новий режисер? – не погодився співрозмовник, – Я працював і працюю з різними режисерами. На відсутність ролей скаржитись не доводиться.

– Добре. Я не сперечаюсь. Тоді скажи…А втім, не треба говорити. Давай почнемо спочатку.

– Це ж з якого початку? З першої ролі?

– Ще раніше. З дитинства. Ось скажи, як тебе в дитинстві дражнили? Прізвисько було?

– Ну, Гнат. Мене й зараз так "дражнять". Дитинство, говориш? Перші роки мого життя пройшли далеко від Кіровограда. В Сиктивкарі, республіка Комі.

– А на Кіровоградщині як опинився?

– Звідси родом мої батьки. Батько – українець, мама – молдаванка із села Грузького. Повернулися додому. В школу я пішов у Кіровограді. Вчився у 7-ій школі імені Пушкіна. І з семи років танцював у "Ятранчику", тобто вчився. А знаєш, хто був моїм першим вчителем? Анатолій Єгорович Коротков!

– А чому ж ти не став ятранцем?

– Я починав танцювати в "Ятрані", але через пару років пішов у армію. Я хотів стати справжнім мужчиною! Служив у авіації.

– Ти що, льотчик?

– Який льотчик?! Я – строковик, обслуговував польоти. О, мало не забув, в дитинстві я ж ще в хоровій капелі "Соловейко" у Миколи Макоди співав. Голос був непоганий. Це зіграло свою роль у тому, як склалася моя доля. Повернувшись з армії, якось зустрів Анатолія Єгоровича і він мене буквально за руку відвів у ансамбль "Весна". Казав: "Щодо танців я не знаю (перерва ж була!), а ось співати ти вмієш!" . І я співав. "Весна" – це була справжня весна у моєму житті. Я з нею півсвіта об’їздив!

– Але ж це самодіяльність. Професія в тебе була?

– Професія в мене робоча. Крім того, я закінчив Харківський індустріально-педагогічний інститут, працював педагогом в профтехучилищі №2. А потім випала нагода спробувати себе на театрі. Послухав мене Михайло Ілліч Барський і зарахував артистом хору. Це був 1993 рік. А невдовзі, коли я зіграв першу драматичну роль у виставі "Лікар мимоволі” в режисурі Миколи Горохова, відразу ж перевели в артисти драми. А тепер рахуй, скільки я в театрі! А ти говориш!

– А що такого я говорю? Коли б ти зіграв графа Данилу у "Веселій вдові"… Втім, не бери до серця. Це я для красного слівця. Справжній актор – "сьогодні Гамлет, а завтра статист". Можна зіграти головну роль, а публіка байдужа, а можна, як покійний Толя Бортник в "Тепленькому місці", однією появою в безсловесній ролі викликати бурю емоцій.

– Між іншим, після смерті Толі цю роль грав я. Ти хіба не бачила?

– Перепрошую. У мене рідко виникає бажання дивитися виставу вдруге. Ось "Ревізор" дивилася кілька разів. Там виконавці мінялися і сама вистава класна.

– Мене пам’ятаєш?

– Звісно, я пам’ятаю твого Бобчинського, здається. Чи Добчинського?

– Бобчинського. Хороша вистава, хороша роль. Я люблю грати в комедіях. Люблю, коли люди сміються. А знаєш, деякий час я навіть заступником директора працював у Володі Трибиненка. Він директор, я заступник. Ми з ним ще у "Весні" "скорешилися". Але не люблю я адміністративну роботу. Моє – це сцена! Комедія, драма, оперета. Найкраще комедія! Люблю цей жанр, я вже говорив. Я багато грав у постановках Валерія Дмитровича Дейнекіна. І навіть малесенька роль, як наприклад, у виставі "За двома зайцями" чи "Дім, де все шкереберть", давала неабияку насолоду.

– А "Моя професія – сеньйор з вищого світу"? Ти кого там грав?

– Був там такий товариш Марсело.

– А-а, ти все біля Світлани Андріївни Мартинової крутився!

– Блискуча артистка. У нас з нею була хороша вистава "Ґвалт, рятуйте. Мене женять!". Світлана Андріївна працювала філігранно. Це була така школа!

– До речі, спеціальної освіти у тебе не було. Драматична сцена – це не два притопа, три прихлопа і не "пісня на біс". Відчував дискомфорт працюючи з професіоналами?

– Я у них вчився! Так, я вчився у Кравцова, Мироновича, Дейнекіна, Алдошина, Мартинової. Я вдячний Івану Васильовичу Казнадію, котрий чуйно ставився до чужої індивідуальності. Так, я багато чого не знав і не вмів, але мене "не тикали носом", а обережно направляли. Може, ти й маєш рацію, що сьогодні я "заграв" влучніше. Досвід? А взагалі я не помилився у виборі своєї долі.

– О! Давай поговоримо про особисте.

– А ми про що говорили? Хіба професія – це не особисте?

– Ну, я дещо про інше.

– Про що? Про "секс у великому місті"?

– Так грубо. Я хочу про любов. Про тебе говорять, що ти міцний сім’янин.

– Не знаю, що про мене говорять, але ми з Катею вже 37 років разом. Двох дочок маємо і двох онуків, третього чекаємо. Катя у мене хороша. Роботяща, весела, турботлива. Словом, надійний тил актора не на перші ролі.

– І ти ніколи не ходив наліво?

– Хотів би я бачити мужчину, котрий завжди ходить направо! Я люблю жінок. Фліртував, чого там! Але… Не пам’ятаю, хто сказав: "Не важливо, куди мужчина ходить, важливо, куди він повертається". Я завжди повертався додому.

– Дякую за відвертість. Чекаю зустрічей з твоїми новими героями. Втім, я ще не бачила "Жіночу логіку", де ти граєш роль бізнесмена.

– Це Анатолій Крим. Люблю цього автора. І робота цікава. Шкода, що не бачила, тепер доведеться почекати.

– Він хотів ще щось додати, але стримався. Тож доведеться мені сказати.

Кілька слів від автора:

Одна з останніх прем’єр театру імені Кропивницького – комедія за п’єсою Рея Куні "Смішні гроші" у постановці Євгена Курмана. Микола Ігнатьєв призначений на роль Полісмена, але зіграти її не довелося. Довелося стати глядачем і аплодувати з енного ряду партеру своєму "дублеру" Дімі Полєтаєву. Проблеми виникли серйозні. Артиста чекає … операція на серці. Всі ми: колеги, друзі, сусіди застигли в тривозі, сподіваючись на Божу милість. Тримайся, друже! Все буде добре.

Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.37067 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua