МЕНЮ










23 жовтень 2015 - 12:11

Микола Тернавський: “Я більше вчуся у своїх курсантів, ніж вони в мене”


Микола Тернавський – людина легендарна в нашому краї. Адже стільки чоловіків і жінок вивчилося на водіїв в очолюваному ним обласному державному навчально-курсовому комбінаті, в тому числі – за безпосереднього його наставництва! Серед них – і комерсанти, і робітники, і чиновники, і політики, і люди вчені, зі ступенями. Автор цих рядків особисто знайомий з одним з представників місцевого наукового світу, якого Гаврилович (так Тернавського частенько іменують) навчав водійському мистецтву, і той, повірте, пишається цією обставиною не набагато менше, ніж своєю дисертацією. Але моя розмова із заслуженим працівником транспорту України Миколою Тернавським стосувалася не тільки його інструкторських секретів.

– Миколо Гавриловичу, ви з якого року на посту директора навчально-курсового комбінату? – так почав я.

– З вісімдесят другого. А вперше влаштувався сюди у сімдесят першому. Кажу "уперше", бо через деякий час перейшов до іншої автошколи, а потім повернувся сюди.

– Отже, ви директоруєте тут уже більше тридцяти років. І як вам це вдалося?

– Це у мене – спадкове…

– Жартуєте?

– Ти до кінця дослухай. Мій батько, він 1900 року народження, закінчивши чотири класи церковно-приходської школи, пропрацював у Букварці (село в Олександрівському районі. – Авт.) двадцять п’ять років вчителем. Навчав дітей теслярству. Я як і тепер приїжджаю в село, то чую, буває, від тамтешніх дядьків, котрим уже років по шістдесят: "Привіт, Гавриловичу! Дякуючи Гаврилові Олексійовичу, царство йому небесне, я можу зробити і двері, і вікно. Фактично твій батько мені кусень хліба дав".

– Тобто свою посидючість ви вважаєте спадковою рисою.

– Але кожного вечора, добираючись з роботи додому, я відчуваю, що хочу, аби швидше настав ранок. Тягне знову на роботу. Хоча, зізнаюся тобі, я нічого тут і роблю.

– Знову жартуєте.

– Чому це жартую? Просто тут у нас кожен робить свою справу.

– А ви – не диктатор, часом, на комбінаті?

– Ні, що ти. За роки директорства тільки одну людину примусово звільнив – сторожа, який спав, поки тут злодії "хазяйнували".

– Але ж вас, знаю, слухаються підлеглі.

– Слухаються, вуха не затуляють. Вони бачать, як я ставлюся до роботи, і їм соромно чинити по-іншому. Я вважаю себе передусім викладачем. І в мене є правило: все помічати, але не на все реагувати. Якщо помічаю, що хтось хитрує, ухиляється від роботи, то я йому не відразу скажу про це, а згодом натякну. І йому соромно стане. Цей метод у мене – від батька, від матері. А коли кричатимеш на людину, нічого путнього не вийде. Чим голосніше вчитель кричить, тим більше дітям хочеться сміятися.

– Розкажіть, Миколо Гавриловичу, про свій перший водійський досвід.

– Це було у 1952-у. Мені – десять років. Безтаркою, яку тягли бики, я возив зерно від комбайна. А ще ми удвох з Вітею, однокласником, биками стягували на полі копички соломи. Коней тоді мені ще не довіряли. Я матері казав: "Коли я вже буду люди?" Мати питала: "Хто це – люди?". Я: "Ну, хто з батогом біля коней".

– А вперше за кермо автомобіля коли сіли?

– Тоді ж, у п’ятдесят другому. То був армійський "Додж", який залишили на околиці лісу військові, поки самі полювали. Я крадькома забрався в машину і скотився на ній з гори.

– Ох, мабуть, і попало вам.

– Не дуже. Одним із тих військових був чоловік моєї сестри, Гриць. Коли Гриць пізніше отримав сто п’ятдесятого ЗІСа і приїздив на ньому до нас у Букварку, я частенько забирався в кабіну цієї машини. Уявляв себе водієм. Давали потриматися за кермо мені й шофери вантажівок, які возили зерно в Цибулеве. Я і мій товариш Вітя їздили з ними як вантажники. Туди їдемо – у кузові на зерні лежимо. А коли назад добиралися, то водій брав одного з нас до себе в кабіну. Це був п’ятдесят третій чи п’ятдесят четвертий рік. А в п’ятдесят шостому я перебрався до Кіровограда. Тоді багато хто тікав із села. Аби запобігти цьому, держава не видавала селянам паспорти. Я, покидаючи Букварку, закінчив сім класів тамтешньої школи. Треба було продовжити освіту. Влаштувався я у п’ятій школі Кіровограда. Мешкав то у сестри, то у брата, які вже міськими були. При цьому мене дуже тягнуло в село, тож я час від часу туди ходив. Наприклад, на гулянки в клуб. Восьмирічну освіту мені у п’ятій школі закінчити не дали – виключили із закладу. Чому? Я вчився непогано, але були проблеми з дисципліною. Я – в міськвно: "Мене ж батько вб’є!" Влаштували мене в четверту школу. Там і отримав документ про восьмирічну освіту. А ще – свідоцтво слюсаря. Тепер я дивуюся: і як я в тюрму не потрапив тоді? Я ж сам по собі був. Сестра, брат і гадки не мали, де я ходив та що робив… Закінчивши школу, я пробував влаштуватися де-небудь, але тоді знайти роботу місті було дуже складно. Допоміг випадок: я зустрів земляка, який саме вступив у Ленінградський медінститут, і той посприяв у влаштуванні мене вантажником замість нього у продовольчому магазині на Новомиколаївці. Там була вантажівка. Якось водій дав мені покермувати нею.

– Коли ж ви, Миколо Гавриловичу, всерйоз долучилися до техніки?

– В армії. Я служив у навчальній танковій частині. Після року служби мені доручили викладати влаштування танка, мною замінили офіцера. І я протягом двох років ці обов’язки виконував. (Тоді, на початку шістдесятих, строкова служба тривала три роки.) Начальник штабу нашої частини й дав мені рекомендацію щодо вступу до вузу.

– Ваш перший автомобіль? Чи багато у вас їх було?

– Машиною я обзавівся у вісімдесятому році, коли працював завучем в "Автолюбителі" (інша кіровоградська автошкола. – Авт.). Це був "горбатий" "Запорожець". Купив я його в інваліда за 600 карбованців. Фактично це була не машина, а кузов на колесах. Поки довів її до ладу... Потім продав. Після того у мене були різні машини…Я витратив багато сил і грошей на ремонти старих автомобілів. Декілька років тому плюнув на них і купив новісінький – "Рено". Чотири роки проїздив ньому і навіть капота не піднімав. Зараз у мене – ще новіший "Рено" – "Рено сандеро". З усіма новаціями – кондиціонером і т.п. Це – зовсім не ті вироби радянського автопрому, в яких мені доводилося самому запалювання відрегульовувати.

– Доводилося чути від автолюбителів: "Мене сам Микола Гаврилович Тернавський вчив водити!". У чому ж полягає ваш метод?

– Я завжди запитую в курсантів, скільки часу мені, спеціалісту, потрібно, щоб розповісти їм про влаштування автомобіля. І відповідаю, що достатньо півгодини. Далі розповідаю їм про влаштування авто: є фари, щоб освітлювати дорогу, є колеса, щоб перетворювати обертальний рух в поступальний, є двигун, щоб без коней обходитися, і є салон, щоб зручно було сидіти самому, ще й дівчат возити. Після цього питаю, чи усім зрозуміло. Курсанти: "Так". Далі пояснюю, що їм зовсім необов’язково знати, як рухаються поршні. А потім питаю, скільки як спеціаліст маю витратити часу, щоб навчити когось із них керувати авто. І відповідаю: "Години досить". Курсанти ж: "Як це?"

– А й справді, як?

– Вибираю з-поміж курсантів жінку, бажано – немолоду, саджаю її в машину, показую їй педалі, кермо, наголошую, що за нього треба триматися, аби не випасти на дорогу. Сам стаю за кілька метрів попереду машини і на пальцях показую курсантці, що їй треба робити, перш за все – запустити двигун, потім – увімкнути першу передачу. Коли це зроблено, я даю курсантці знак, щоб вона плавно відпускала педаль зчеплення, тобто починала рух. Це у неї не виходить – машина робить ривок уперед і зупиняється, бо двигун глухне. Жінка – з машини, дверима хряпає. А я її садовлю назад, щоб все почати заново. І за десятим разом жінці вдається пристойно рушити та, проїхавши кілька метрів до мене, за моїм сигналом зупинитися. Тоді я сідаю поряд і кажу: "Тепер ви ніколи на людину не наїдете". Вона: "Чому ви так впевнені?" "Бо ви знаєте, на що натискати", – відповідаю.

– Отже, намагаєтеся не забивати курсантам голови зайвим. Не повірю, що тільки в цьому і полягає методика Тернавського.

– Ще я навчаю курсантів прогнозувати розвиток дорожньої ситуації. Що це таке? Приміром, їдеш, а на дорогу викочується м’яч. Значить, треба бути готовим до того, що вибіжить дитина. Або, наприклад, під’їжджаєш до автобуса, з якого виходять пасажири. У такому разі просто перенеси ногу з педалі газу на гальмівну. І якщо на дорогу вибіжить людина, ти устигнеш відреагувати. Я не сам до цього додумався. Я постійно вчуся в інших. У курсантів я вчуся більше, ніж вони в мене.

– А, скажіть відверто, гарчите на них, коли вони роблять щось не так на практичних заняттях з водіння?

– Буває. А коли після тих занять додому добираюся, то їду дуже обережно. Можна навіть сказати, що не їду – на руках несу машину. Не дай Бог щось трапиться, курсанти скажуть: от тобі й Гаврилович!

– Вам траплялися учні з числа пенсіонерів? Як поводяться на навчанні люди у зрілому віці? Мабуть, коли людина дожила до сивин у суто пішохідному статусі, її важко навчити водінню авто.

– Один з найстарших моїх учнів – місцевий хірург. Коли я його навчав, йому було під шістдесят. Він на практичних навчаннях полюбляв проїхатися з вітерцем. Ще й казав: "Якщо розіб’юся, то сам себе складу". Тоді я, сидячи поруч, зупиняв машину дублюючими педалями, і питав у нього, чи міг би я, на його думку, вирізати апендицит. Лікар стверджував, що ні. "Чоловік сімох зарізав би та й навчився б. – казав я. – Досвід треба. А ви – відразу гасати". Тоді він: "Більше не буду"... Чи важко, питаєш, вчити водійській справі людину у віці? Люди різні бувають. Якось я навчав водити одного чоловіка, він у льотній академії працював. Обзавівся він машиною, коли йому уже шістдесят було. Повіз я його на автодром, де посадив за кермо і дав півгодини поїздити. І у нього непогано вийшло. А як зупинився – емоції його переповнювали! "Який же я був дурень, – казав він, – що стільки років просидів збоку, на пасажирському сидінні!" Потім той чоловік успішно склав водійські екзамени.

– Знаю, ви бували в Європі…

– О це шикарна історія! За радянської влади наш комбінат готував водіїв-професіоналів для народного господарства. А у дев’яностих роках нам дозволили і любителів готувати. А на чому? Не на ЗІЛах же, а з легкових у нас була одна "Волга". Проблема розв’язалася несподівано: до мене в гості приїхав племінник Микола, і не сам, а з німецьким підприємцем, Руді його звати. Випили ми утрьох самогонки і договорилися до того, що я поїду в Німеччину і куплю там машини для комбінату. Згодом я уклав договір з німецькою фірмою, перерахував їй сорок тисяч марок, виписав собі відрядження і – в Німеччину. Коля теж поїхав. Відвідали "Автохаус", так називаються тамтешні магазини авто, що були у використанні. На ті сорок тисяч марок ми купили шість легковиків. Переганяти їх в Україну доводилося за кілька разів.

– Я хотів запитати, чи відчули ви різницю між водійською культурою українців і європейців.

– У Німеччині – дуже висока організація дорожнього руху. Наприклад, суцільна лінія розмітки там – настільки "жирна", що її не можна не помітити. А якщо цієї лінії не перетнеш, то й не зіткнешся з іншим авто. Та й люди там дисциплінованіші, ніж наші.

– Чи виникали у вас як у водія проблеми у стосунках з ДАІ?

– Років зо два зі мною трапився такий випадок. Їхав я увечері додому і зупинився на перехресті біля так званого старого автовокзалу – світлофор загорівся червоним. Вимкнувши ближнє світло я, як і належить за правилами, увімкнув стояночне. (Я, мушу тобі сказати, – один у нашому місті, хто так робить.) Дочекавшись зеленого сигнала, я рушив і – треба ж! – забув вимкнути стояночне світло та увімкнути ближнє. Раптом мене зупиняє інспектор ДАІ і починає: "Що ж ви, шановний?.. А ще на навчальній машині". Я виправдовувався як міг. Тоді інспектор: "Ну, їдьте з Богом". Ти уявляєш таке? Міліціонер, працівник ДАІ – і по-людськи повівся! Я навіть хотів подяку в управління ДАІ написати з цього приводу. Бо зазвичай працівники цієї служби по-іншому з нами розмовляють. Та я знаю, як збити з них пиху. Якось мене зупинив державтоінспектор і вже намірився повідомити про претензії до мене, а я йому: "Відрекомендуйтеся. Назвіть вашого командира. Почекайте, я запишу". Далі я відчинив багажник, почав порпатися там, нарешті дістав записник і ручку…Коли я усе ретельно записав, то з’ясувалося, що інспектор забув, чому мене зупиняв. І я поїхав далі.

– Спасибі за відвертість. З наступаючим вас, Миколо Гавриловичу, і ваших колег професійним святом – Днем автомобіліста й дорожника!

Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40176 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua