МЕНЮ










19 липень 2013 - 13:53

Минуле Ковалівки


Сама назва мікрорайону вказує на осадження його українцями: росіяни ковалів називали “кузнецами”. Про існування Ковалівки згадує єлисаветградський міський голова (1878 – 1905) Олександр Пашутін. Опублікована ним інформація про розмежування земель Нової Сербії, рапорт 1766 року про складання плану забудови форштадту, повідомлення, що в 1774 та 1776 роках у слобідці Ковалівці були епідемії, свідчать про появу цього мікрорайону нинішнього Кіровограда разом з містом. Можливо, раніше.

Зведення серед степу за відсутності твердих шляхів будинків – справа не одного року. Швидше за все, українці-ремісники осадили слобідку в час існування Інгульської паланки Війська Запорозького. Достатньо одного погляду на карту кордонів Гетьманщини і Запоріжжя, щоб зрозуміти: землі Цибулівської сотні Миргородського полку в басейні річки Грузька межують з теренами Лелеківки (XXI ст). Та й згадки істориків XIX ст., що на Грузькій існували шинок і великий двір для худоби, накази коша Запорозького полковникові Інгульської паланки про відведення команди на зимівлю у верхів’я Інгулу свідчать про зимівлю запорожців на північних околицях нашого міста. Зрозуміло, кіннота і купці (на карті, укладеній де Баскетом у 1740 – 1745 роках, вказано Злодійську Балку, тобто доведено існування торгової комунікації) без ремісників обійтися не могли: без ремонту мандрувати степами до берегів Чорного моря було неможливо.

Викладені аргументи розшифровують куці звістки істориків XIX ст. (а як же могло бути інакше, коли нинішня Кіровоградщина з часів появи фортеці Єлисавети була територією, засекреченою військовими) про те, що поселенці (серби, хорвати, чорногорці, босняки) прийшли до нас на територію зі сталою інфраструктурою. Тож аргумент щодо перетворення аборигенів на пахолків – однолінійний. Прибульці повинні нести військову службу. Тому займатися ремонтом зброї та амуніції вони не могли: для цього потрібні час і навички. Люд тут селився добровільно. Він міг добре заробити на купцях-розкольниках, вояках фортеці, чумаках, гетьманцях і січовиках. Покріпачити його у прикордонні неможливо!

Місто вибору слобідки – типове для українців: біля води, необхідної ковалям, поряд з торговим шляхом, перед містом, з вигоном для худоби. При нападі степовиків легко сховатися в балках, очеретах Інгулу, в якому є риба: щука, сом, судак і т. п. На карті початку XIX ст. видно, що cлобідка чітко окреслила на Подолі і свою природну територію: від теперішніх вулиці Київської до Театрального провулку.

Як жили ковалівці до 1861 року? Будинки лаштували з дерева, лампачу (саману), цегли – на правому березі Інгулу вже 1774 року працював цегельний завод. Він щодоби міг випустити 64 тисячі штук цеглин. Дахи крили очеретом, соломою, черепицею, землею або глиною. Дерев’яна церква існувала до 1848 року. Потім звели кам’яну. Стару ковалівці розібрали і власним коштом оновивши, звели на перенесеному Ковалівському цвинтарі. З документів видно: слободу з кінця XVIII ст. називають передмістям. У першій чверті XIX ст. тут уже були духовне училище, казарми, в’язниця. Самі ковалівці займалися ремеслом, торгівлею, перевезенням вантажів, фурманством, чумакуванням, працювали на підприємствах міста, вирощували городину, розводили худобу. Склад населення був пістрявим. Переважали українці, поляки. Щоб переконатися в цьому, варто прочитати список жителів передмістя (який зберігся в держархіві Кіровоградщини), присутніх на міських зборах (по 4 особи від 10 чоловік) при обговоренні питання про перенесення старого цвинтаря у 1846 році. Ще більш цікавий такий документ за 1784 рік: “…в елисаветградской слободе Ковалевке Святопокровская церковь, строением деревянная, в ней сосуды два серебрянные, вызолоченные (такі ж ще є в Успенській церкві; у фортечній, Знам’янській, грецькій є срібні, але невизолочені. – Авт.), ризницею богатая. Прихожане – породы малороссийской. Ктитор – Семен Царенко. Дворов – 51. Лиц мужского пола – 206; женского пола – 214…"

Чи багато проживало люду на Ковалівці? При перенесенні християнського кладовища 1846 року погребінь налічували 2 380. Архівні документи свідчать: більшість ковалівців були середньозаможними.

Та головною бідою передмістя був мілководний улітку, але повноводний навесні Інгул. Відгородження від нього земляними насипами не вирішувало проблеми повеней. 1841 року одна з них зруйнувала Ковалівку. Жителі почали зводити будинки з нуля. Так виникли вулиці Вигонна, Чигиринська, Бульварна, Брудна, Вокзальна, Кавалерійська, Приютинська, Ковалівський провулок.

Після війни 1853 – 1856 років Ковалівка розцвіла. Якщо до цього військові, які звели палацові приміщення, будинок дворянського зібрання, притулок, почали мостити вулиці твердим покриттям з каменоломень Балашівки, пізніше, після зведення гребель, у 1860 та 1929 роках залитих водами Інгулу, суворо контролювали міщан, вимагаючи зведення будинків на насипах, то тепер першість перейняли цивільні.

Заможні збудували до 1914 року лікарню святої Анни, костел (після декількох спроб), комплекс будинків на Бульварній (на сьогодні зберігся будинок Мартакі). Поповнили промисловість мікрорайону підприємствами Ельворті, Шкловського, Кеслера, Бургарта, Яскульського. З’явилися ще дві вулиці – Аненська і Костельна. Влада і земство відкрили реально-ремісниче училище (донедавна ПТУ № 4), вище земське реальне училище (машинобудівний коледж). Проте військові продовжували відігравати важливу роль у житті ковалівців. До кінця XIX ст. у місті квартирували кавалерійські частини. Тож ремісники-ковалі мали сталі заробітки. До того ж, на Ковалівці розміщувалися в різні роки офіцерська кавалерійська школа, юнкерське кавалерійське училище. Фактично військові сприяли зведенню приміщення театру імені Марка Кропивницького. Під їхнім впливом розмістили на Ковалівці майстерні (майбутнє депо) і вокзал залізничної станції. Вони поновили забудову Подолу, з’явився Піщаний провулок, подовжилися Брудна, Вокзальна, Московська, Палацова вулиці, Покровський провулок. Тюремний провулок злився з Училищним. Було виділено ділянки для забудови майбутньої вулиці Колодязної.

Та повінь 1841 року пам’ятали. На карті міста від 25.11.1914 року помітно, що план виправлення Інгулу затвердили. Пізніше його випрямлять, проте повінь 1981 року, коли вода дійшла до провулку Училищного й довелося Поділ Ковалівки розбудовувати знову, а береги “одягати” в бетон, змусила багатьох замислитися. На перший погляд – рішення вдале. Однак нещодавно, коли на кордоні Солодкої Балки і Ковалівки жителі мікрорайону толокою відновили колодязь, то вода, раніше придатна для пиття, виявилася солоною. Більше того, на відрізку від греблі до мосту на вулиці Київській забетоновані береги (саме там, де було чимало джерел) природа знищила. А нижче мосту, там, де річка повертає (старе річище), викинула бетонні плити, тобто почала боротьбу за повернення свого минулого. Чому так?

Відповідь на це питання дав Олександр Аврамченко, знавець водних ресурсів міста. На його думку, природа сотні тисяч років творила гармонію водних ресурсів і артерій. Грубі порушення – випрямлення русла, неякісне бетонування берегів – призвели до конфлікту: природа воює за відновлення мережива річкової архітектури. Наприклад, змурований у 60-х роках XIX ст. будинок театру корифеїв почали руйнувати підземні води річки, яка протікала через Театральний провулок усередині XVIII ст., хоча її у XX ст. нібито міцно взяли в кам’яні та бетонні шори. Тож ймовірні повторення, поки містяни дотримуватимуться архаїчних принципів водопостачання. Тому й зазнала краху спроба поновити колодязь. Хоча повторні намагання відновити водопостачання з місцевих ресурсів, зазначив Олександр Аврамченко, можуть мати успіх на Ковалівці, якщо воду брати з корінних горизонтів чи бучаків.




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.32007 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua