МЕНЮ










30 грудень 2011 - 14:04

Молодість, обпалена війною


У грудні 1943 року, після визволення Знам’янського району від окупантів, Івана Братушка мобілізували до армії. Воював він у піхоті, спочатку в 230-у армійському стрілецькому, а потім – у 310-у гвардійському стрілецькому полках 110-ї гвардійської стрілецької дивізії, а пізніше – у 375-у полку 233-ї дивізії.

Перші бої для нього розпочалися саме з визволення Кіровограда. Чоловік добре пам’ятає зруйнований завод "Червона зірка" (на якому після війни відпрацював 26 років), частково поруйновані будинки Новомиколаївки.

Згодом молодий солдат з боями пройшов Україною, Молдовою, Румунією, форсував Дунай, брав участь у визволенні Югославії та Угорщини. Його нагороджено орденами Вітчизняної війни I ступеня і "За мужність". Він має більше 20 медалей, серед них – "За бойові заслуги" та "За визволення Бєлграда". Після закінчення війни Іван Братушко служив у війську до 31 березня 1951 року.

– Найважче було взимку 1943 – 1944 років, – згадує він. – Погода змінювалася: то відлига, то підмерзне (як під час визволення Кіровограда), то знову багнюка. Не знаю, якось організм витримував, я не застуджувався. Улітку було легше. Харчування – переважно сухий пайок. Лиш деколи мали нормальну їжу – суп, кашу. Іноді отримували консерви – мабуть, американські, які Радянський Союз за ленд-лізом отримував. А коли увійшли в Югославію, то німці, коли відступали, покинули в хлівах худобу – ось там трохи потішилися кращою їжею…

Колишній танкіст командир гармати Тихін Довбиш за визволення Кіровограда був нагороджений медаллю "За відвагу". Тоді він і гадки не мав, що колись житиме в нашому місті. Воював у складі 31-ї бригади 29-го корпусу 5-ї гвардійської танкової армії, якою командував генерал Павло Ротмістров. До наступу на наше місто Тихін Довбиш брав участь у визволенні Харкова, Полтави, Кривого Рогу.

Втративши плацдарм оборони на Дніпрі в кінці 1943 року, окупанти вирішили закріпитися в Кіровограді й на його околицях і за будь-яку ціну втриматися, аби потім великими сконцентрованими силами вдарити по радянських військах, знищити їх тут і знову закріпитися на Дніпрі.

– Шостого січня ми підійшли до села Покровського (нині Кіровоградського району), – розповідає ветеран. – Але взяти його виявилося справою непростою, бо там було багато німецьких танків. Наше командування віддало наказ оточити село, ми зайшли з тилу, а частина наших – із фронту, і тут зав’язався дуже тяжкий – таранний – бій. Наші Т-34 – проти німецьких "тигрів". Цей бій ми виграли. Після Покровського здобули перемогу сьомого січня в Клинцях, а потім весь наш 29-й танковий корпус повернув на Кіровоград, і почалися бої за визволення міста.

Визволили ту частину міста, де я тепер живу, тут знаходяться пивзавод, Фортечні вали. Бої були не надто запеклі. Ось коли почалися вуличні, тоді вже й піхота підтяглася. У центрі міста обійшлися без нас, там упоралися піхотинці. Ми вели бої вдень і вночі, вранці восьмого січня місто було визволене від загарбників, угруповання противника ми розбили.

Тим часом 18-й танковий корпус, який ішов на Кіровоград паралельно з нами, визволивши Федорівку Кіровоградського району, зайшов у місто з боку Лелеківки. Там цей підрозділ зустрівся з 8-мим механізованим корпусом (до речі, у його складі воював М. Каліхов, який згодом отримав звання почесного громадянина Кіровограда), і таким чином кільце оточення міста замкнулося. За проведення успішних боїв під час визволення міста нашій танковій бригаді присвоїли почесне найменування Кіровоградської. Якщо бути точним, то повна її назва така: 31-а танкова Кіровоградська двічі Червонопрапорна ордена Суворова бригада...

Пізніше Тихін Довбиш брав участь у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській, Яссько-Кишинівській операціях, визволяв Білорусь і Польщу. Зі своєю танковою бригадою дійшов до Берліна. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни I ступеня, серед його медалей – по дві "За відвагу" і "За бойові заслуги"...

А от Микола Панченко до вересня 1943 року воював на Західному фронті, був серед захисників Москви. Визволяв Новогеоргіївськ (нині Світловодськ), згодом села Новостародуб, Нову Прагу, два дні після визволення Кіровограда перебував у ньому, а потім разом з військом наступав на Новоукраїнку. Вже після завершення війни вирішив оселитись у нашому місті, служив в одній з військових частин, а після демобілізації працював на місцевому авіаремонтному заводі…

Хоча Валентині Долженко на початку війни було лише чотири роки, та вона опинилася в епіцентрі партизанської боротьби проти загарбників. Її батько, Семен Долженко, був командиром Нерубаївського партизанського загону імені Ворошилова. Під час боїв батьки віддали дівчинку Дмитрові Чубову – зв’язковому партизанського загону. Той жив у лісі й працював їздовим. Разом з чоловіком 1943 року дівчинка ледь не загинула від рук німців. Згодом її разом з полоненими червоноармійцями з боєм відбили партизани.

– Після цих подій, – згадує Валенитна Семенівна, – до кінця війни перебувала з батьками в партизанському загоні. Своїм життям завдячую людям, які переховували мене у себе. Своїх дітей я назвала Анатолієм та Юрієм на честь загиблих братів. Бажаю всім, щоб їхні спогади були про все світле, добре, тільки не про війну!..Свідком окупації й визволення Кіровограда є й донька підпільника Петра Лахмана. Під час німецько-фашистської окупації, із серпня 1941 до листопада 1943 року, в Кіровограді й селі Федорівці діяла підпільно-диверсійна група під його керівництвом. Він мав поганий зір, тому й не був мобілізований до Червоної Армії. Протягом діяльності групи Лахмана її члени завдали чимало шкоди окупантам, допомагали радянським військовополоненим і партизанам. У листопаді 1943 року, коли розпочалися масові арешти, гітлерівці вистежили підпільників. П.Лахман, Ф.Бєлявський, М.Куколо, П.Желєзняк, Л.Крюченко, А.Крюченко, М.Урсатьєв, П.Кравченко та інші патріоти потрапили до каземату. У їхніх помешканнях окупанти знайшли речі, які підтверджували активну підпільну діяльність заарештованих, – друкарську машинку, радіоприймач, багато зброї. Тортури не зламали підпільників, і тоді їх усіх розстріляли…

Серед визволителів міста – також його нинішні мешканці Григорій Бурлака, Валентин Єфремов, Іван Забровський, Петро Маслюков, Іван Сокуренко та Іван Ткаченко. На молоді роки цих людей, як й інших визволителів Кіровограда, припали надзвичайно важкі випробування війною. Саме їм та їхнім ровесникам довелося боротися із сильним і нещадним ворогом. І, врешті-решт, перемогти його.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39652 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua