МЕНЮ










13 травень 2011 - 11:42

МОЛОДІСТЬ, ЗАГАРТОВАНА В БОЯХ


Борис Мішин (1921 року народження) – учасник бойових дій, інвалід війни, нагороджений орденами й медалями. Брав участь у визволенні Польщі, Болгарії, Чехословаччини. Багато років по війні працював викладачем кафедри фізичного виховання Кіровоградського медичного училища імені Єфрема Мухіна. Хоча й має Борис Михайлович за плечима вже багато років, однак і досі є активним учасником ветеранського руху.

Володимир Жученко (1926 року народження) – учасник бойових дій, інвалід війни. Воював у складі повітряно-десантних військ Другого і Третього Українських фронтів. Він – учасник визволення Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії. Нагороджений двома орденами "Знак Пошани", орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, "За мужність", чотирнадцятьма медалями. Володимир Антонович більше десяти років очолював міську організацію ветеранів фізичної культури, спорту та війни. Нині – її почесний голова.

Про свої бойові будні під час Великої Вітчизняної війни ветерани розповіли "Вечірній газеті".

– До лав Червоної армії мене мобілізували 1940 року, – розповідає Борис Мішин. – Прибув у військову частину в селищі Бобрики Львівської області. Як заведено у війську, пройшов курс "молодого бійця". Згодом до нас прийшли командири й почали відбирати солдатів у свої підрозділи. Мене взяв до себе в батарею старший лейтенант Семен Профатилов, по батькові його, на жаль, уже не пам’ятаю. Так я потрапив у четверту гаубичну батарею відділення розвідки. Спочатку працював з перископом, а надалі знаходився на передовому спостережному пункті, найчастіше – з рядовим зв’язківцем білорусом Віктором Сабуренком. Тоді я навіть не міг подумати, що разом з ним ми пройдемо всю війну.

Навесні 1941 року наш підрозділ перекинули в Бессарабію. Пам’ятаю, що в неділю підйом сурмили на годину пізніше. Після сніданку в польових умовах нас вишикували й оголосили, що почалася війна. Ми почали просуватися до румунського кордону. Через день нас, розвідників, призначили для охорони мосту через річку Прут. Але цей міст уже зайняли наші супротивники, тому довелося вступити з ними в бій. Звичайно, сили були нерівні. У них – кулемети й автомати, а в нас – тільки карабіни. Довелося відступати. І цей відступ тривав аж до Москви.

Пам’ятаю жорстокі бої під нею. Особливо нам перепало в боях під Тулою. Була холодна й сніжна зима, а дорогу для наших гаубиць ми прокладали вночі. Після розгрому німців під Москвою почали рухатися на південний захід. Бої тривали за кожен населений пункт. Наші вогневі точки спрямували на Варшавське шосе й наказали підтримувати вогнем піхоту. Із цим завданням ми впоралися, тому зайняті німцями населені пункти було визволено. Так і просувалися на Захід, очищаючи нашу землю від німецьких загарбників. Брали участь у багатьох боях, за що отримали гвардійський прапор і подяки від командування. Окрім того, що звільнили свою територію від окупантів, брали участь у визволенні Польщі, Болгарії, Чехословаччини. У Польщі під містом Кросно осколок від снаряда влучив мені в груди. У госпіталі мені зробили операцію й видалили його. Після цього знову повернувся у свою частину. Служив розвідником до закінчення війни. Демобілізувався з лав Червоної армії у травні 1946 року. Приїхав додому в Кіровоград, де мешкаю й нині…

– Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я тільки закінчив восьмий клас. До війська мене мобілізували в березні 1944 року, – згадує Володимир Жученко. – Після звільнення Новомиргорода шістдесят молодих хлопців-призовників пішли пішки в Кіровоградський військкомат, де нас повинні були розподілити у війська. Йшли декілька діб. Біля Канежа, де проходила лінія фронту, відразу ж втратили двох друзів – вони підірвалися на мінах.

З військкомату потягом приїхали в Пензенську область, на станцію Інза – у навчальний полк, де готували молодших командирів. Було важко – хліб ділили між собою на невеликі рівні частини. Причому ділили наосліп, щоби нікому з хлопців образливо не було. Дуже голодували. Через п’ять місяців перебування в навчальному полку мене відібрали для служби в повітряно-десантних військах.

– У грудні 1944 року нас ешелонами відправили до Угорщини, під Будапешт, на озеро Балатон, – розповідає колишній десантник. – Кинули в саме пекло. За моєї пам’яті це була найстрашніша й найкривавіша битва, в якій загинуло багато фашистів і наших солдатів. У тому пекельному бою було розгромлено одинадцять німецьких танкових дивізій. За бої біля Балатону я отримав свою першу нагороду – орден Червоної Зірки…

30-го березня 1945 року ми перетнули австрійський кордон. Угорці, що воювали на боці німців, почали здаватися в полон цілими полками. На чолі з командирами, без зброї вони з піднятими вгору руками вирушали до нас у тил. Ніколи не забуду, як ми зайшли в перший населений пункт і побачили забраних на роботу в Німеччину наших дівчат. Пам’ятаю досі, як вони бігли нам назустріч і зі сльозами на очах кидалися на шию. Після тяжкого поранення лежав у госпіталях Вінер-Нойштадта, Бадена і Кечкемета. В Угорщині й зустрів перемогу. Моїх побратимів-десантників направили на Далекий Схід, а я з покаліченою рукою залишився і плакав, прощаючись із ними. Після одужання був визнаний придатним до нестройової служби й потрапив у військовий комендантський взвод у Бухаресті. Ми стежили за просуванням військових ешелонів територією Угорщини, Чехословаччини, Румунії. Дослужився до звання сержанта. Демобілізувався в грудні 1946 року. Після війни працював на залізниці, у комсомолі, багато років віддав розвиткові в області й Кіровограді фізкультури і спорту.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.367 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua