МЕНЮ










21 лютий 2020 - 09:45

Народу самосійний


У 2012 році в Одеському видавництві «Астропринт» вийшла книга «Я обрав свій шлях: Леонід Куценко у спогадах, листах, пам’яті».

Ось уривок зі спогаду письменника і товариша Леоніда Куценка – Василя Бондаря, написаний через рік після його трагічної загибелі.

…Про таких людей можна сказати коротко, однією фразою, образом, афоризмом або ж розповідати довго й детально – є про що і є бажання. Якщо коротко, то: Куценко належав до тих рідкісних у моєму оточенні людей, про яких я можу сказати: ось зразок, як треба жити й бути у цьому світі. Або: він все життя свідомо творив собою образ українського Інтелігента.

А якщо просторо… Пам‘ять береже лиш спалахи образу юного, комсомольського. Зараз фотокартки Куценкового студентства зриміше проявляють у моєму спогаді ті часи. Я, працюючи в обласній комсомольській газеті “Молодий комунар”, бачився з ним на якихось конференціях міських-обласних, не міг не бачитись із секретарем провідного навчального закладу області, але запам’ятав його в коридорах вузу під час рядового, буденного інтерв’ю: меткий, словоохочий, відданий ідеалам – справжній комсомольський секретар, типаж якого моєму поколінню виплекали книги й кіно. Справжній, бо ж доводилось бачити всяких, аж до здивування й обурення. Льоня був справжній. Оце й усе. Далі – тривала перерва. Наші стежки не перехрещувались.

І знову з’явився він у моєму полі зору в роки перебудови, коли Україна і наш степовий край дозрівали до вибуху жовто-блакитного мислення і діяння. Для кожного той час зачинався і тривав по-різному, здебільшого в нелегких роздумах і перегляді дотеперішнього буття – особливо для тих, хто уже встиг зафіксувати себе в “передовому загоні трудящих”. Нелегке розставання з рожевими (насправді, виявилось, брудними) ідеалами: справа особистісна і не помітна для інших. Куценко не належав до тих людей, що поривали з минулим ефектно й виклично публічно. Врешті, йому не треба було особливо перефарбовуватись: Україна, мені здається, була завжди в його душі. Із переконанням щастя бути народженим у селі, мати вчительську родину, “мати свою річку Синицю, мати свій ліс і зарічок”… Гласність кінця 80-их років найперше вернула до самих себе таких, як Куценко. Кмітливі й тверезо мислячі, вони при відкритій правді, яка дихнула зі сторінок легальних газет і журналів (та й нелегальних, ксероксного друкування в Прибалтиці), першими зрозуміли абсурдність простувати далі у червоному мороці. Зрозуміли й стали шукати можливості гуртування. У Кіровограді україноцентричними виявили себе обласна Спілка письменників, обласна комсомольська газета, яка найпершою з видань тоталітарного часу обірвала зі своїх очей шори, зароджувались товариство української мови, неформальні організації, насамперед, об’єднання інтелігенції “Перевесло”, виборчий клуб “Оновлення” – взагалі кожні вибори розгойдували від застою, демократизували суспільство. Куценко плив у тому бурхливому потоці не на чолі, але попереду, і його авторитет як чітко мислячого і харизматичного українця міцнів та утверджувався з кожним роком. Сприяли цьому його службові успіхи (декан факультету філології) і особливо наукові, творчі пошуки (саме до того часу належить його знайомство з поезією Євгена Маланюка – 1989 року брат Володимир подарував нью-йоркський томик), в яких він, врешті, зосередиться найбільшою мірою і вважатиме, думаю, це справою свого життя.

Куценко вже був автором поліграфічно невиразної книжечки, якщо не сказати брошурки, “Боян Степової Еллади”, виданої редакцією «Вечірньої газети», значимість якої для української літератури (саме так і не менше!) тоді мало хто відчув (я сам належав до таких), коли я запропонував йому зібрати усі, публіковані досі в газетах і журналах літературознавчі статті й видати окремою книгою. Я тоді працював головним редактором Центрально-Українського видавництва, холерично шукав авторів для презентації щойно заснованого обласною радою видавництва, і Леонід Васильович був чи не ідеальною постаттю. Він погодився одразу й дуже скоро приніс рукопис, який у нього вже був готовий, бо й передмова до книги позначена двома ранішими роками. Так само оперативно ми видали книгу з назвою від Рильського “Благословенні ви, сліди…” Куценко дуже дорожив нею, оскільки це був певною мірою підсумок тих літературно-краєзнавчих розвідок, на які його надихнув іще у студентські роки письменник і дослідник театру корифеїв Микола Смоленчук (Леонід Васильович любовно називав свого учителя Кузя, нерідко й із офіційних трибун). Нариси про інтелігентну просвітницьку родину в провінційній Олександрії, з якої вийшов відомий вчений-енциклопедист, славіст і філософ Дмитро Чижевський, про містечко Рівне як творчу майстерню майбутнього драматурга Івана Микитенка, про братовбивчу громадянську війну очима петлюрівця-червоноармійця, слухача військово-політичних курсів у Єлисаветграді Володимира Сосюри, про Зінов’євськ періоду українізації, коли чотири місяці редактором міської газети “Червоний шлях” працював молодий і популярний уже в країні драматург Микола Куліш, про Новоукраїнку 1938 року й розгадку смерті поета Миколи Вороного, про Новомиргород-Златопіль в житті учителя латинської мови й історії Миколи Зерова…

…Після виходу в світ цієї книги він подав документи до вступу у письменницьку спілку. А поки тривав процес прийому, видав іще кілька. Взагалі, в останнє своє десятиліття він наче відчував, що відміряно йому небагато, тому поспішав: книги видавав щороку, а то й по дві чи три на рік. Не чекав сприятливих для української книги часів, а шукав меценатів вітчизняних та зарубіжних (останні самі знайшлися, коли уздріли Куценкові розвідки про Маланюка, Дарагана, Лівицьку-Холодну, Миколу Чирського), не комплексував видаватись і за власний кошт, уриваючи від сімейного бюджету дещицю нещедрого на межі тисячоліть свого професорського заробітку. Невеликі за обсягом книженята з роками складали солідні томи.

…Виразно й чітко бачу його на щоквартальних письменницьких зборах. Здається, за дев’ять років перебування у спілці він жодного разу не пропустив їх. Який би не був зайнятий (на відміну від деяких забронзовілих). І не просто брав участь, а – ініціював, підтримував, заперечував, розставляв акценти… Його слова чекали, його міркування запам’ятовувались: чи говорив він болісно про демографічні проблеми в Галичині, повернувшись із шевченківських вшанувань на Івано-Франківщині, чи картав усіх нас (починаючи із себе) за байдужість один до одного, коли на видані цьогоріч книги не з’являлося й рядка відгуку в періодиці, чи обстоював концепцію журналу “Вежа”… Його судження превалювали, бо були виважені, об’єктивні, толерантні; він ніколи не тягнув, як кажуть, ковдру на себе, не терпів найменшого честолюбства, жертвував особистим заради загального (він так і не видав жодної книги за бюджетні гроші, поступаючись іншим).

Окрім офіційних зборів, “круглих столів”, конференцій, ми бачилися з ним регулярно у приміщенні обласної письменницької організації. Він міг зайти просто по дорозі від педуніверситету додому (по місту переважно ходив пішки) в післяобідній час. “Як справи, пане професоре?” “Лучше всех!” Леонід Васильович завжди випромінював упевненість у собі, оптимізм, позитивні емоції. Я ніколи не чув від нього скарг на побутові негаразди, невисокі заробітки, безпросвітне майбуття, якими так перейнята більшість із нас. Знаю, як було непросто й нелегко часом йому, особливо в останні роки: несподівана смерть брата, хворі батьки, догляд за якими ліг на його плечі – але ніколи він не скаржився, не нив. “Як життя?” “Грандіозно!” А ще – колосально! чудесно! термоядерно! краще не придумаєш! Так і не інакше. Він присідав на краю стільця, клав професорську папку на коліна, щось розповідав чи слухав (і те і те він умів робити), допоки відчував себе бажаним, не надокучливим (ці відчуття він мав безпомильні), нерідко витягав свого щоденного, формату стандартної книжки записника, смикав за тасьму, розкриваючи в потрібному місці і, рішуче викреслюючи вчорашні чи позавчорашні записи-плани, міг уголос безпосередньо-дитинним тоном, наче сам із собою радиться, казати: плівку проявив, фотографії замовив, книжку в Гриня забрав, Тарасові телефонував, з “Веселкою” переговорив, з вами побачився, а ще, а ще… Потім ховав записника, підводився різко, міцно тиснув правицю й прощався: “Честь!” І так же проворно зникав, як і появлявся.

Навіть коли сильно був перейнятий службовими чи домашніми клопотами, тримав, як мовиться, руку на пульсі часу. До політики не був байдужим в усі роки незалежності. Може, навіть точніше сказати – до громадського життя, бо які йому лиш не пропонували очолювати політичні організації – він відмовлявся, але ніколи не відмовлявся допомагати і завжди виконував обіцяне. У товаристві “Просвіта”, в Народному русі, в Конгресі інтелігенції, в Організації українських націоналістів – його виступи на зборах, конференціях, урочистостях були чіткими й конкретними. Він ніколи не рвався за трибуну, але запрошували до слова його часто, й те слово було точним і вагомим. За політичними подіями в країні стежив завше (за газетами, за передачами радіо – бо телевізора не любив і не дивився) і часом дуже болісно на них реагував. Пригадую, як обурювався в кінці 1999 року маніпуляціями канівської четвірки, особливо наявністю в ній Ткаченка з його формулою “суверенітет України ми зможемо втримати тільки у союзі з Росією й Білорусією”. Тоді Кучму, якому Куценко дав прізвисько Чубчик за найвище його досягнення в роки правління – відрощення чупера на лисині, було переобрано на другий строк президентства, закручувались гайки вільнодумства в нашій області також, і Куценко не міг не ввійти до комітету порятунку демократії на відміну від деяких колишніх рухівців, які боялись поставити свій підпис під антикучмівським зверненням. Знаю, що ця відвага могла коштувати йому й роботи, такі тоді були падлючі часи, але не уявляю собі, аби Куценко відмовився. Тому й мав вистраждане право сказати про університетського колегу, який здрейфив у подібній ситуації: “А N наклав у штани”.

Пригадую його виступи. На відзначенні 120-річчя Симона Петлюри в актовій залі кібернетичного коледжу: це було перше (й поки що останнє) після смерті українського вождя публічне його вшанування в нашому місті на восьмому році відновлення нашої незалежності, коли ще Петлюра для багатьох залишався пугалом. На 100-річчі Юрія Липи в переповненому театрі за участі останнього президента України в екзилі, голови ОУН Миколи Плав’юка – піднесеність, пафос, героїка замовчуваних постатей української історії. А ще виступ влітку 2003-го у кінотеатрі “Зоряний”, коли напередодні виборчої кампанії в місто приїжджав Віктор Ющенко – тоді Куценко один з небагатьох чітко і ясно сказав майбутньому президенту про червиве його оточення: мав він на увазі одного нашого кіровоградського пристосуванця, який уже ошивався у вищих ешелонах влади, а виявилось перегодом, що застереження Леоніда Васильовича стали пророчими назагал.

…У лютому 2006-го в залі педуніверситету також напередодні виборів, парламентських, до студентів прийшов Дмитро Павличко, поет, твори якого у багатьох на устах: не було не те що де сісти – у проходах було тісно стояти. Улюблений поет читав вірші, і йому палко аплодували студенти, проте далі замість того, щоб агітувати за блок Костенка і Плюща, він, запалений боротьбою за електорат, не придумав нічого ліпшого, як ганити Юлю. Студенти затихли й напружились, потім стали ворушитись і шуміти, але перебивати класика ніхто не наважувався. І тоді з переднього ряду підвівся Куценко й що називається “срєзал” (є таке оповідання у Шукшина): “Дмитре Васильовичу, чи Ви не знаєте, у яку область приїхали? Скільки, Ви думаєте, своєю промовою зібрали прихильників у цьому залі? Може, п’ять, максимум – десять! – відповів сам на своє запитання, й зал так струсонуло аплодисментами, що, здавалось, стеля обвалиться. – Ці студенти, – продовжував Куценко, – усі стояли рік тому на помаранчевих майданах і разом з Вами, разом зі мною підтримували Ющенка і Юлю. Нащо Ви сьогодні топчетесь по її команді?” Павличко розгубився і вже не міг оговтатись до кінця зустрічі, не міг погасити збурення й ректор, який представляв гостя-поета-трибуна. Сам я особисто під магією Павличкового авторитету не міг одразу схвально оцінити вчинку Леоніда Васильовича, але коли Павличко, повертаючись із зустрічі з гнівом міркував уголос: “Не треба було нам іти в цей вуз. І де він узявся, як його? Куценко? Це – шкідник!” – тут я не міг уже змовчати: “Куценко – професор, націоналіст, автор десятка книг про Маланюка, врешті, улюбленець студентів…” – “Я це відчув, – сумно погодився поет. І по паузі додав: – Тим більше.”

…“Народу самосійні діти…” – назва, за рядком Маланюкової поезії, однієї з його книг про станову й духовну аристократію степової України. Самосійною дитиною свого народу був і сам Куценко. Він, уродженець села, син вчительської родини, все життя формував, вигранював себе свідомо на українського аристократа.

Василь БОНДАР



23 лютий 2020 - 17:04
Віктор (вст)

Чудовий спогад!

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38648 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua