МЕНЮ










7 лютий 2020 - 09:15

Наша фортеця у міфологічному і лінійному часі


Зустріч у книгарні «Є» з істориком, археологом Миколою Тупчієнком викликала великий інтерес: у маленький зал було не протовпитись, тож довелося скористатися записом трансляції у Фейсбуці.

Інтерес зрозумілий, бо розмова могла стати контраверсійною: пан Микола – відомий адепт царської назви нашого міста. При цьому чудовий спеціаліст, знавець, авторитет у своїй галузі. Отож, щоб не втратити конструктивної серцевини, модератор розмови Андрій Домаранський повсякчас наголошував саме на археологічному аспекті. І картина вималювалась чітка, мимоволі окресливши і світоглядну підвалину.

Слово має археологія

Вперше, як розповів Микола Тупчієнко, археологічні розкопки на території колишньої фортеці святої Єлисавети проводились у 1994 році. Тоді їй якраз виповнювалось 240 років, відбулась тематична конференція. У розкопках брав участь британський вчений Майкл Лестер, вони мали тривати три тижні, але вже за тиждень роботи довелося припинити. Чому? Бо замість археологічних знахідок натрапили на регулярні поховання німецьких солдат. Що робити з останками – на той час було великою проблемою. І все ж тоді вдалося натрапити на великі заглибини у землі, які могли служити пороховими погребами. Такі погреби за рахунок фальшстін, наповнених у тому числі й деревним попелом, залишались абсолютно сухими. Така технологія зустрічалась і при розкопках Ольвії.

Позаминулого року було здійснено шурфування у зв’язку з необхідністю зведення собору Православної церкви України. На тому місці колись стояв будинок коменданта фортеці, у 1787 році він згорів, потім був відбудований. Вдалося знайти частину грубки, цвяхи, скло, штоф, маленький шматочок скіфської кераміки VІ століття до н.е. Провели геомагнітну зйомку, заклали ще дві траншеї, та більше нічого не знайшли. Але Микола Тупчієнко переконаний, що культурний шар, хоч і не потужний, не дуже насичений, там є. Отож, перш ніж будувати кам’яний собор, на його думку, слід провести археологічні розкопки на площі 360 квадратних метрів. А це досить дорого, і коли та як це питання вирішити, невідомо.

Минулого року було проведено ще одне археологічне дослідження уже у рамках міської програми музеєфікації фортеці. Відбулось її геодезичне сканування.

Як можна зберегти залишки фортеці?

Найперше, вважає історик, слід знищити деревний самосій, який не має жодної цінності і заважає бачити вцілілі фрагменти валів. Добре було б прибрати з тієї території усі споруди, які не мають стосунку до фортеці. Наприклад, інфекційну лікарню, на думку Миколи Тупчієнка, варто було б винести за межі міста. Відновити тодішні знищені криниці, позначити, де був острог, шанці, відтворити їх фрагменти, музеєфікувати ті ж самі порохові склади – накрити їх склом чи побудувати над ними зруби. На вільному просторі створити співоче поле, де проводити фольклорні свята, історичні реконструкції. Зокрема, пан Микола згадав останній набіг хана Кирим-Гірея на нашу територію у 1769 році. У ці дні якраз виповнюється рівно 251 рік від часу тих подій.

Хто кого і як захищав?

Російська імперія, як відомо, декларувала метою зведення фортеці, насамперед, захист від набігів татар. Один з них і відбувся у 1769 році. До речі, і єдиний, бо, як висловився той же Микола Тупчієнко, хлібороби перемогли кочівників. Росія до останнього брехала Туреччині, яка була не зацікавлена у зведенні фортеці, що «нас там нєт»: мовляв, ми ні при чому, то невідомо хто щось там робить… Методи, як бачимо, не змінюються.

Тож хан Кирим-Гірей нібито мав на меті знищити фортецю і, ясна річ, грабувати околиці, брати у полон людей. Фортецю захищали Чорний і Жовтий гусарські полки і Пікінерський полк, яким командував Биков. У гусарських мали б воювати серби, але, як відомо, генерал Хорват, привласнивши казенні гроші, переселив замість 20 тисяч сербів заледве сім, тож у полках служили місцеві, здебільшого українці.

Та битва оспівувалась у російській історії як переможна. А ось що пише у своїй статті «До історії першої Новоросійської губернії (1764 – 1774)» відомий історик Наталя Полонська-Василенко: «Фактично за весь період, що тут розглядається, був тільки один татарський напад, 1769 року, але татари зайшли в глибину Єлисаветинської провінції, попалили понад 50 слобід, людей та худобу взяли з собою. Враження цього нападу було таке велике, що сотні люду, навіть військовиків, повтікали у світ за очі, і протягом кількох років розшукували їх то в Воронезькій губернії, то в Чернігівській. Внаслідок цього походу серйозно обговорювалося в Державній Раді (Государственном Совете) питання про виселення всього населення з Єлисаветинської провінції і перетворення її на “мертве море”: буфер між Російською імперією та татарами».

Доблесні ж захисники просто сховалися у фортеці, залишивши навколишні поселення на розтерзан- ня зайд. А ті пограбували, спалили i потопили у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве, Гончарську слободу, вiдiйшли у Польську Україну, де продовжили безчинства.

Історик же Микола Тупчієнко, підкреслюючи героїзм захисників фортеці, наводить, на його думку, красномовні цифри: з Єлисаветградської провінції татари вивели півтори тисячі бранців, а з польської України – 15 тисяч. Але він – і наковець, і українець, як сам себе називає, – хіба не розуміє, що то все були втрати рідної нації, наших людей?

Миколі Петровичу ставили запитання: а де ж у його розповіді Україна, Запорозька Січ? На що він ясно й чітко відповідає: а тоді такої держави не було. Існувала Гетьманщина у складі Російської імперії. Так, навіть Катерина Друга визнавала, що ці землі належать козакам, але ж вони у своїх домаганнях посилались на жалувану грамоту Стефана Баторія, а вона, мовляв, сьогодні вважається фальсифікатом.

Та для Росії саме існування України вважається фальсифікатом! І хіба відстоювання гідності й інтересів свого народу має обмежуватись тільки державним імперативом? Тим більше, для історика, який, очевидно, до тонкощів знає жахливі підступні вирви минулого.

Для кого час один?

Микола Тупчієнко розповів про два способи сприйняття часу – міфологічний і лінійний. Міфологічний час – коли якась подія, що сталась багато років тому, у свідомості людей ніби реально повторюється з певною періодичністю, наприклад, народження і воскресіння Христа. Лінійний же час – це коли події розгортаються у хронологічному порядку і де кожен період неповторний. Це до того, що, мовляв, треба жити в реальному часі: коли будувалася фортеця, усе було інше, Росія – інша, Польща – інша, Туреччина – інша, наш край – інший, інтереси у всіх – геть інші! У цьому логічному ланцюжку напрошується не менш логічний висновок: незмінним тільки залишилось сприйняття Росією нас, українців, і нашої землі як свого ресурсу, своєї власності.

З болем говорив Микола Петрович про низький рівень культури суспільства у ставленні до пам’яток минулого. Рим, мовляв, теж свого часу здійснював геноцид щодо галлів, але у Парижі давні пам’ятки ретельно бережуть. Але ж Париж не був 350 років під жорстоким ідеологічним колоніальним пресом! Хіби ж дивина, що у масовій свідомості нашого народу все, що створювалось чужою, по суті ворожою, державою, не набуває належної цінності? І подолати це розуміння, яке болить науковцеві Тупчієнку, можна акцентуацією української правди минулого, а не цементуванням чужинських державних інтересів, топонімів, пріоритетів.

Це важко долати, бо у всі часи, аж до здобуття незалежності Україною, історичні інституції, особливо історичні факультети вищих навчальних закладів, були під щільним ковпаком московської ідеології. Туди направляли кращі інтелектуальні кадри, звісно, виключно проросійськи зорієнтовані, які так само виховували найздібніших у імперському світоглядному руслі. А навчання у юності – як відомо, різьблення по каменю. І це різьблення відчувається й досі. Але є ще й серце. Хіба воно мовчить?

Світлана ОРЕЛ



8 лютий 2020 - 15:39
ВІКТОР (вст)

у цій статті Світлана Орел не заперечує того факту, що 1769 року був татарський набіг і що фортеця воювала проти татар (хоч і слабенько). Кілька місяців тому Світлана Орел писала в цій же газеті, посилаючись на геніальних істориків Митрофаненка та Сінченка: "Фортеця, зведена з указу цариці Єлизавети, жодного разу так і не виконала свою пряму функцію. І це, беззаперечно, свідчить: метою її зведення був не захист мешканців від татар, а колонізація краю, сучасною термінологією – окупація".

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.42285 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua