МЕНЮ










31 сiчень 2020 - 13:04

«Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…»


Ці слова написані на могилі Володимира Шульгина та його друга Володимира Наумовича, учасників бою під Крутами. Поховання дивом збереглось. Відомо, що, потрапивши до лап більшовиків під час відступу, хлопці мужньо прийняли смерть, підтримуючи один одного.

У 30-ті роки ХХ століття труну з прахом В. Шульгина та його друга В. Наумовича таємно перепоховано на Лук’янівському цвинтарі Києва. Оскільки родина Шульгиних була добре знана в Києві, його прізвище не наносили на надгробок, побоюючись репресій з боку влади.

Лише після того, як Україна стала незалежною державою, родичка Шульгина розкрила таємницю поховання відомому краєзнавцеві Людмилі Проценко. 29 січня 1996 року, в день 78-х роковин загибелі юнаків, вона показала могилу громадськості. Згодом на ній було встановлено пам’ятник, проєкт якого розробила студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Наталя Черній.

Про подвиг Володимира Шульгина та його родину написано багато. Одна з вулиць нашого міста носить його ім’я.

Дуже цікавою видається історія інших двох учасників бою під Крутами, наших земляків з Глодос, двоюрідних братів Михайла Михайлика та Семена Могили. Їхнє село відоме затятим спротивом більшовизму.

Михайло Михайлик – член ради Української чорноморської громади та організатор українізації Чорноморського флоту в Криму (1917 – 1918), поручик авіації флоту УНР, ад’ютант куреня Низових запорожців 1-ої Запорізької дивізії армії УНР (1920 – 1921). Учасник бою під Крутами та обох зимових походів, дістав поранення. З 1920 року проживав у Сарнах Рівненської області. На жаль, його здоров’я було підірване військовими випробуваннями, і 1924 року від серцевого нападу він передчасно помер. Залишив дружину і сина 1922 р. н. Михайло Михайлик – один із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.

Його двоюрідний брат Семен Могила, дізнавшись про організацію Центральної Ради та появу перших національних військових формувань, поїхав до Києва і вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де й зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом. Пізніше Михайло, згадуючи про легендарний бій під станцією Крути 29 січня 1918-го, зауважить, що бунчужний Семен Могила, напередодні бою очолював розвідку. Хлопці паротягом вирушили в напрямку червоних військ і навіть захопили кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами Семен Могила попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні, серед них ураженого в ногу Митрофана Швидуна – згодом також відомого українського старшину.

Навесні 1920 року в складі куреня Низових запорожців, сформованого в містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Могила влився до лав армії УНР, яка рейдувала під час Першого зимового походу, у 1920-1921 роках служив у 1-й Запорізькій та 6-й Січовій дивізіях. З травня 1921-го працював у повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника. Влітку був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання. Але коли прибув у рідні краї, дізнався, що органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, переховувався по хатах односельців.

У травні 1922 року Семен Могила повернувся до Польщі, де підготував докладний звіт про свою роботу на Півдні України для розвідувального відділу генерального штабу армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик. Зустріч, звісно, була радісною. Братам було що згадати, мали вони й плани на майбутнє. Десь пів року мешкали разом. Але Семен Могила отримав завдання – мусив знову вирушити в Україну. Цього разу його спіткала невдача: при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на радянський прикордонний загін. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.

У перший день 1923 року Семен Могила отримав завдання перевірити на благонадійність колишнього сотника армії УНР, учасника другого Зимового походу Дащенка. У середині 1922 року той за радянською амністією повернувся до УСРР і офіційно влаштувався викладачем до Харківської школи червоних старшин. Це було досить дивно. У поміч Семенові призначили земляка Дащенка Івана Вишнівського.

Вони затесалися у так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, яку до кордону супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники у містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Вишнівський відразу зізнався, що є агентом польської розвідки. Семен тримався довго, врешті, мусив підтвердити те, про що вже й так розповів про нього на допитах Іван.

Як з’ясувалося, через Дащенка чекісти налагодили оперативну гру з генштабом УНР та розвідвідділом польського генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало про прибуття агентів з Польщі. Більше того, мало намір через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дозволити кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер чекістам важливо було спробувати перевербувати Семена Могилу.

Але Могила не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він.

Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. Намагалися зламати його й за допомогою родичів. Як виявилося, рідний брат арештанта був комуністом і працював у Оренбурзі редактором місцевої газети «Звезда». Він написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити у неї пробачення. Та на незламного старшину армії УНР це теж не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним – страта. Ще понад пів року він провів у камері смертників харківської в’язниці.

Героя Крут Семена Могилу розстріляли в Харкові у ніч із 22 на 23 березня 1924 року.

Йому так і не судилося дізнатися, що Михайло Михайлик написав найповніші спогади про бій під Крутами, де згадує і про його участь у тому нерівному герці.

Світлана ОРЕЛ

Під крутами

Лиш десять днів, як освятились води

могутнього закутого Дніпра.

Святили тризуб – й захмелів свободою

козацький дух на Всесвіту вітрах.

Лиш десять днів, а вже труба – до бою!

Жупани і шлики беріть зі скринь

Дідівську шаблю. Зілля – рани гоїть...

За злото піль! За неба вільну синь

Дідів нема: наклали головою.

!

Батьків забрав війни кривавий шал.

На Київ суне Муравйов ордою,

щоб задушить «хохлів» універсал.

І знов питання: бути, чи не бути? Кого в заслін? Хіба що хлопченят?..

Нам тільки б день... Студенти йдуть під Крути –

Богдана внуки, учні Куреня.

Нам тільки б день єдиний протриматись.

Нам тільки б сталь не випустити з рук!

То не біда, що лиш одна гармата.

Юнацькі сотні стали біля Крут.

...Орда повзла з Московії на Ніжин.

Вже Бахмач впав, до Києва – ще п’ядь.

Тягнулись гострі пазурі залізні

до горла необстріляних хлоп’ят.

Над білим полем гайвороння чорне.

Над білим світом марево заграв.

Ніхто з бійців кохану не пригорне –

снаряд у сотні вирву проорав.

Знялась багряна хуга-завірюха:

то падав сніг, а це – летить земля...

– Іване, як усе скінчиться, слухай,

навчиш мене у яблучко... стріля... –

замовк Сергій. Вбирають очі небо.

Розкинув руки, ніби обіймав.

– Ось я їх в яблучко! Дивись, як треба... –

та синь очей вже випила зима.

Зима така, що наче жар у грудях.

Зрослися пальці зі спускним гачком.

Лиш б’ється думка:

– Буде, точно буде

у нас все добре. Марно щоб так-о... –

Іван очима, ніби Гонта, водить:

– Не буде завтра, як нема тепер.

Ну, харцизяки, йдіть рахунки зводить!

Щоб я так жив, як ти, Сергію, вмер!

Стріля Іван, рахуючи патрони.

Живе цим днем зі скреготом зубів.

...І захлинулися вогнем погони,

зустрівши груди юнаків-дубів.

Медалі груди ці не цілували,

та про геройство й думки не було.

Жили – мов пісню для синів співали.

Безсмертя цілувало їм чоло.

Хай Злотоверхий міць в кулак збирає!

Хай красномовна буде дзвонів мідь!

Коли біда шугає рідним краєм –

хто, як не я, зумів би зупинить?!

Козацьке сонце гасло за димами.

Колючим вітром не сушило сліз.

Не зорі зойкнули, а очі мами,

як вперся в жар грудей багнетний ліс.

В яких книжках про цю любов напишуть

звичайних хлопців, що воскресли тут?

Скупий до болю запис літописця:

«Рік вісімнадцятий. Бій біля Крут».

Антоніна ЦАРУК



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39627 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua