МЕНЮ







заправка картриджей ricoh


27 квiтень 2012 - 11:12
Незабронзовілий Андрухович

Візиту українського письменника й публіциста Юрія Андруховича до Кіровограда вже давно очікували прихильники його творчості. І от – сталося: знаний у світі митець зустрівся з місцевими журналістами, студентами, загалом, усіма охочими до спілкування з ним.
Кіровоград став дев’ятим містом з десяти, в яких побував літератор під час свого туру Україною, присвяченого презентації його нової книги "Лексикон інтимних міст", який організував її видавець – Міжнародний поетичний фестиваль "Meridian Czernowitz" (Чернівці). До нас він завітав у результаті зусиль місцевого "Українського клубу".



Юрій Андрухович – поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську (хоча більшу частину свого життя проводить у різних містах різних країн), віце-президент Асоціації українських письменників. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Минулого тижня зустріч із письменником відбулася в ОУНБ ім. Д. Чижевського, де останнім часом і проходять організовані "УК" "аудієнції" з відомими в Україні митцями. Слід зауважити, що приїхати до нас метр постмодерної української літератури мав намір уже давно, бо тут мешкає його давній студентський товариш – художник Ігор Смичек, з яким він навчався в поліграфічному інституті у Львові. Саме його у своїй книзі "Таємниця" Юрій Андрухович назвав тією людиною, яка вплинула на формування його світогляду, відкрила перед ним як багатий світ українського мелосу, так і обшири світової музичної та образотворчої культури.

Тож зовсім не дивно, що представлення нової книги переплелося з публічними спогадами друзів про студентське минуле, представленням невеличкої виставки картин Ігоря Смичека та його ж грою на саморобному ріжку, який свого часу пробудив в Андруховичі жваве зацікавлення українською автентикою.

Та ближче до книги. Як написано на сайті її видавця, "Лексикон інтимних міст" – найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича. Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди. Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Крім того, кожна "лексиконна" пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів".

На представленні книги неможливо було обійтися без зачитувань уривків з твору: ними стали розділи, присвячені Гвадалахарі, що у Мексиці, Севастополю та Ялті. Вразили як яскраві, соковиті, насичені різноманітними художніми "примочками" тексти, так і вміння автора майстерно їх читати. А ще – тембр голосу читця, який не лише приємно слухати, а і який зачаровує слухачів і веде за собою, як звуки сопілки (на щастя, не в море!). Частину відповідей на запитання Юрію Андруховичу (яких назбиралося від учасників зустрічі з ним цілий міх) подано нижче.

Про місце автора у його творах. Зокрема, й у "Лексиконі…":
– Німецький письменник-романтик Жан Поль (Ріхтер) на запитання з приводу реального й вигаданого у своїх творах відповідав: "Це про мене, але це не я. Це я, але це не про мене". От десь приблизно так і я можу відповісти на це запитання. Письменникові складно назвати у своїй історії те, що він пережив особисто, і те, що є вигадкою…

Про те, чи має бути щасливим кохання в художньому творі:
– Навіщо про щасливу людину писати роман? У неї все добре. У романі ж мають бути перешкоди, які долає літературний герой, випробування, драма. Для художнього твору нещасливе кохання набагато цікавіша річ, аніж щасливе…

Про доцільність уживання в літературному творі нецензурної лексики:
– У літературі не повинно бути заборонених слів. До лексики потрібно ставитися як до матеріалу, з яким працює письменник. Немає хороших і поганих слів, а є слова як матеріал. Завдання письменника – поєднати їх таким чином, аби в нього вийшла художня правда. Якщо ті слова, які прийнято називати нецензурними, вжито в певному аспекті, у певній ситуації, де вони цілком виправдані з погляду художньої правди, то вони мають там бути вжиті, на них не повинно бути цензури. Письменник же, в даному випадку я, не закликає вживати ці слова в буденному житті, у громадських місцях, зокрема в цій бібліотеці. Але доцільно вжиті в художньому творі, вони виконують свою художню місію. І будь-яка цензура в цьому випадку – це погано…

Про співпрацю з польсько-швейцарським музичним гуртом "Карбідо":
– У будь-якому випадку, я не співак. Намагаюся разом з музикантами творити – щось виходить краще, щось – гірше. Дійшов висновку: якщо багато працюватиму, то вони витягнуть мій рівень. І вже хочеться не просто декламувати свої вірші під їхню музику, пробую проспівувати хоча б якісь окремі фрази…

(В одному з інтерв’ю Юрій Андрухович сказав: "На шляху до нашого третього альбому "Абсент" (попередні два – "Самогон" та "Цинамон", які є частиною триптиху "Самогон. Цинамон. Абсент") ми вирішили зіграти кілька концертів, що явили б собою своєрідний "зе бест" із двох попередніх”.

Про самоповтори та ставлення до поезії і прози:
– Щодо самоповторів у різних творах, то це, швидше, повернення до улюблених образів, алюзій, цитат, ремінісценцій. Хоча тим, кому моя творчість не до вподоби, усе це видається списуванням у самого себе…
Ніхто ще не довів, що проза – це не поезія. Не йдеться ж лише про записування слів у римовані рядочки. Загалом, це нелегке запитання…

Про віднесення письменника Юрія Андруховича до сонму класиків:
– Невесело це – бути класиком забронзовілим. Я намагаюся весь час перебувати на певній дистанції від цього процесу, критично ставитися до себе, бути самоіронічним. Класик – це щось закам’яніле. А найцінніша здатність людини – здатність змінюватися. А класики нехай спочивають з Богом…

Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



Погода, Новости, загрузка...
pgt 0.86007 сек. / запитів: 7 / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2011
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua