МЕНЮ










30 червень 2016 - 18:10

Нові вулиці міста над Інгулом


Декомунізація суттєво змінила топонімічне обличчя нашого міста (та й саме воно в очікуванні нового імені). Навіть бувалі краєзнавці не одразу орієнтуються в перейменованих вулицях і провулках, а звичайні містяни й гості обласного центру – і поготів.
"ВГ" розпочинає історико-географічний "лікнеп", що заповнить певні білі плями у наших знаннях та дасть змогу з гордістю розповідати гостям, чиїми іменами названо вулиці нашого рідного міста.

Вулиця Павла Рябкова – колишня
вулиця Артема
Рябков Павло Захарович (29 червня, 1848, Херсон – 1927, Зінов’євськ) – єлисаветградський землемір, історик, археолог і громадський діяч. Написав чимало книг, довідок з історії, етнографії Херсонського краю. Займався створенням Єлисаветградського краєзнавчого музею.
Павло Рябков народився в сім’ї херсонського вчителя. "Я рано перейнявся духом різного роду протесту, – згадував пізніше Рябков. – Зачитувався вільнодумними книжками, переписував заборонені вірші із записника діда". З молодих років пов‘язав свою долю із народницьким рухом. Та розгорнути свою діяльність народники не встигли – почалися арешти. У вересні 1874 року Павла Рябкова заарештували і направили до Херсонської в’язниці, де він просидів півроку і був звільнений під гласний нагляд.
За участь у підготовці до замаху на київського генерал-губернатора Черткова його знову арештували і після "Процесу 193-х" відправили у заслання, спочатку до Красноярська, а згодом на острів Ведмежий. На засланні Павло Захарович з друзями готували втечу через Північний Льодовитий океан до Америки, але спроба виявилася невдалою, втікачам додали термін ув’язнення та перевели у Верхоянськ. У тих далеких краях Рябков познайомився з відомою народницею Вірою Фігнер, пізніше у Томську – з письменником В. Г. Короленком. Лише через десять років, після амністії, Павлові Захаровичу Рябкову було дозволено повернутися на батьківщину. У Херсоні його запросили на службу землеміром у земство. У цей час він складав карти Херсонської губернії.
У 1892 році переїздить у Єлисаветград. Тут він отримав посаду земського землеміра і вступив до місцевого Товариства поширення грамоти і ремесел, займався просвітницькою діяльністю. На сторінках місцевих газет прихильник освіти простого народу Рябков порушував клопотання про відкриття в місті громадської бібліотеки. Цей заклад, писав Павло Захарович, звертаючись до міської Думи, покликаний "розширити позашкільний розумовий розвиток міського населення". Бібліотека в майбутньому перетвориться на цілком пристойне книгосховище, без якого жодне місто обійтися не в змозі. Ентузіаст, зрештою, досяг свого. Дума виділила місце для будівництва бібліотеки на розі вулиць Петровської та Інгульської (нині – Шевченка і Декабристів). Фінансували будівництво закладу переважно П. З. Рябков, лікар П. І. Михалевич та інші представники прогресивної інтелігенції міста.
Працюючи в земстві, Павло Захарович захопився історією та етнографією України. Саме у цій царині він зблизився зі всесвітньо відомим у майбутньому вченим, професором М. Ф. Вовком.
Через допомогу селянам, що голодували, Павла Рябкова звільнили з роботи. Він виїздить за кордон для навчання в заснованій М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук у Парижі. Там він пробув до 1905 року. Влітку 1904 року відбулося особисте знайомство двох палких борців за національну культуру, просвітителів і громадських діячів – Івана Франка та Павла Рябкова. За дорученням Наукового товариства імені Т. Шевченка було організовано експедицію в Галичину і Буковину для вивчення етнографії та антропології місцевого населення. Зі Львова туди поїхав Іван Франко, з Парижа – Павло Рябков. Співпраця з Ф. Вовком, людиною, яка започаткувала українську етнологію як науку, спонукає Павла Рябкова до проведення самостійних досліджень матеріальної культури українського населення, зокрема чумацтва.
Після жовтневого перевороту 1917 року П. Рябкова обирають до Єлисаветградської Ради робітничих та солдатських депутатів, де він очолив комісію з об’єднання міста із селом. Він брав участь у повітовій конференції вчителів, працював у радянських органах. Ще одним актом високої громадянської активності була його ініціатива відкриття в місті музею Революції (тепер – обласний краєзнавчий музей), картинної галереї. І лише у 1925 році, у віці 77 літ, невтомний трудівник на ниві просвітництва залишив службу. Через два роки П. З. Рябков відійшов у вічність.
У фондах Кіровоградського обласного державного архіву зберігається особистий фонд П. З. Рябкова. Він нараховує понад шістсот одиниць, переважна частина яких є унікальними першоджерелами для вивчення історії нашого краю та України загалом.
Вулиця
Євгена Сверстюка,
провулок
Євгена Сверстюка – колишні вулиця
і провулок Баумана (мікрорайон
Арнаутове)
Сверстюк Євген Олександрович – український письменник, мислитель, філософ, гоголезнавець, громадський діяч. Засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети "Наша віра", президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Політв‘язень радянського режиму.
Освіта – Львівський державний університет, відділення "логіка і психологія" філологічного факультету (1947–1952), потім – аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972-му (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках Євгена Сверстюка звільняли з роботи із політичних мотивів. Переслідували протягом років за участь у "самвидаві" і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року заарештували і в березні 1973 року засудили за статтею 62 ч. I КК УРСР (виготовлення і розповсюдження документів "самвидаву") до семи років таборів.
Улітку 1987 року він із Сергієм Набокою (голова ради), Олесем Шевченком, Ольгою Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український культурологічний клуб (УКК).
Після проголошення незалежності України Євген Сверстюк був активним ідеологом дерадянизації країни. Широко відомими є його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті. Його нагороджено орденом Свободи "…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…" згідно з Указом Президента України "Про нагородження Є. Сверстюка орденом Свободи" від 25 листопада 2008 р. № 1075/2008.
Він – один з учасників ініціативної групи "Першого грудня" — створеного у 2011 році об‘єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. Помер Євген Сверстюк 1 грудня 2014 року на 86-му році життя, залишивши великий спадок: книги, численні статті з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезії, переклади з німецької, англійської, російської мов на українську. Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка об‘єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Окремою книгою вийшов його есей "Собор у риштованні" (1970) – про роман "Собор" Олеся Гончара. Він – лауреат державної премії України імені Тараса Шевченка (1995) за книгу "Блудні сини України", премії "Світло справедливості" (2010).
Підготував до друку
Сергій ЗАПОРОЖАН



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.42027 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua