МЕНЮ










27 листопад 2015 - 11:19

Ода людському неспокою


Такі люди, як Віра Іванівна Махоріна, заслуговують, щоб про них знали. Хоч сьогодні і не модне гасло наших шкільних років: “Беріть приклад з…” І , звісно не з того, хто святкує свої чесно зароблені мільярди... Віра Махоріна – людина зовсім іншого складу. Про таких, як вона, кажуть: “Старого гарту”. В свій досить поважний вік вона “живе вогнями пристрасті”. Двома словами і не скажеш, що входить в коло її життєвих інтересів. А тому спробуємо не двома…

– Віро Іванівно, звідки у вас стільки енергії?

– А я завжди такою була! Скільки себе пам’ятаю – непосидюча, вертка – ураган. Верховодити любила. Дитинство важке, повоєнне. Одні черевики – на двох з братом. Голодно, холодно. Та згадується зовсім не це. Мрії, надії, дружба, запахи чебрецю, яким ми долівку в хаті встеляли, моє рідне село Войнівка… А ще, часто згадую корівку нашу, годувальницю на весь куток, як ми її в череду проводжали і як вечорами зустрічали.

Вірина мама дуже хотіла, щоб у родині був свій медик. На догоду їй дівчина подала документи в медичне училище, хоч душа до медицини ніяк не лежала. А тому поплакала-поплакала, та й забрала їх. Вступила до Олександрійського училища культури, котре й закінчила з відзнакою. І в 1955 році почалася її самовіддана праця на культурній ниві Кіровоградщини, що триває і по сьогоднішній день, хоч вже багато років вона "на заслуженому відпочинку".

– Культпрацівник я із 17 років, – з гордістю каже про себе Віра Іванівна, мрійливо згадуючи своє перше місце роботи в селі Хмельовому, що на той час був райцентром.

Там вона організувала танцювальний гурток, сама була солісткою. І вже за рік колектив став лауреатом огляду народних талантів у Кіровограді. Перший диплом. І любов знайшла у Хмельовому. Сільський кіномеханік Махорін під вінець повів. Правда, кіномеханіком він не залишився, на агронома вивчився. А вона так і залишилась працювати на культурній ниві. Кар’єра була карколомною. У 25 років вона вже очолювала районний відділ культури у Малій Висці. А через п’ять років її забрали в обласний центр.

– Віро Іванівно, – звертаюся я до своєї візаві. – Наскільки мені відомо, ви мали відношення до лялькового театру…

– “Мала відношення”, – аж пирхнула жінка. – Я була його першим директором, коли театр розпочав свою роботу у повоєнний час. Ось як все відбувалося. Викликає мене Євгенія Михайлівна. Чабаненко знаєте?

– Жартуєте? Та хто ж її не знає, нашу легендарну бабу Женю! – сплеснула я у долоні.

– А я на той час у неї референтом працювала. Каже мені: іди в театр. Ой, лишенько: театр! Я?! “Треба, Віро, треба”. Ну, якщо треба…

– …то яке може бути “не хочу”!

– Правильно мислите. Пішла я у театр. Працювала з натхненням. Нове діло, але ж цікаве яке! Першу виставу, яку ми поставили, "Горбоконик", ніколи не забуду. Режисер Борис Лань, творча людина! Успіх окрилював. А перші гастролі у Дніпропетровську! Хороша це була сторінка у моєму житті – обласний театр ляльок. Зараз вони, звісно, ого-го, академіки. Спасибі, не забувають, запрошують на різні свої ювілеї, віншування.

– У вас там внучка працює, здається. Міні-династія?

– Оксана Шарій – моя внучата племінниця. Художник-оформлювач. До речі, виставу "Бука" оформляла, що стала лауреатом кількох фестивалів, здається. А внучка моя – музикант. У консерваторію готується, – похвалилася “вічний культпрацівник” Віра Махоріна.

Тривалий час Віра Іванівна працювала заступником начальника управління культури. І можна сміливо сказати, що всі значні (і менш значні) події в культурному житті області пов’язані з її іменем. І зараз, згадуючи той період, Віра Іванівна стверджує: "Я – щаслива людина, бо все життя робила те, що мені подобається". Робила з душею, додамо. Тому так солодко згадувати бурхливе культурне життя області того періоду: і шевченківські свята, і театральні весни, і "Вересневі самоцвіти", що збирали гостей з усієї великої країни "від моря до моря", та ще й з далекого зарубіжжя…

А потім трапилося так, що на якийсь час Махоріна зникла з горизонту. Принаймні я про неї довго нічого не чула. А одного разу поетеса Антоніна Корінь запросила мене на зустріч з поетами селища Нового. Як згодом з’ясувалося, організувала цю зустріч Віра Махоріна. Тут, в селищі Новому, знайшла своє втілення її активна життєва позиція. Поетична зустріч з членами жіночого клубу в новенській бібліотеці – то лише краплина її творчого неспокою. До речі, не без її участі було видруковано першу поетичну збірку новенських поетів, що називалася “Краплина”. Та й жіночий клуб – її рук справа.

– Ви запитуєте, як я тут опинилася? На віку, як на довгій ниві, чого тільки не трапляється. Чоловіка запросив генеральний директор чавуно-ливарного заводу Шамілів очолити підсобне господарство. Завод у нас був, що я вам буду розказувати! Селище на ньому трималося (Віра Іванівна сумно зітхнула). Звісно, я при чоловіку. Можете мені не вірити, але для мене селище Нове стало тим клаптиком землі, з яким я зріднилася душею і тілом. Скільки тут зроблено своїми руками, виплекано душею. До 60-річчя Великої Перемоги ми посадили алею липок. Мій внук тоді ще пацаном був, а зараз університет закінчує. Липки шумлять шикарні!

Уже давно Махоріна очолює селищну організацію ветеранів Великої Вітчизняної війни. Залишається їх з кожним роком все менше і менше. “Зараз всього 21 ветеран, – розповідає Віра Іванівна – Ми для них влаштовуємо різні свята. Для всіх. І для вдів, і для тих, чиє дитинство обпалене війною. Ось у нас брат і сестра Ганна Михайлівна і Петро Михайлович два роки і вісім місяців перебували в концтаборі. Дехто кривиться, які вони, мовляв учасники війни! Не розумію я таких людей. Чи злі, чи байдужі до чужого болю, що по суті одне й те ж.

Віра Іванівна, котра не може не перейматися чужими проблемами, натура у неї така, не тільки про злих людей згадує. Хороших більше, вважає вона. З великим пієтетом говорить про Віктора Савицького, котрий очолює дитячо-юнацький центр селища Нового і ніколи не відмовляє в допомозі. Його вихованці постійно беруть участь в різних урочистостях і концертах. А ще у Савицького є шкільне лісництво, тобто ДЮЦ дружить з лісництвом, то з озелененням проблем немає. До речі, Віра Іванівна і сама працювала сім років озеленювачем селища. Та й зараз такі квітники тут влаштовує – любо глянути!

– Ой, не люблю я ледачих! – сердито каже співрозмовниця. – А байдужих просто ненавиджу! Я хочу, щоб після мене слід на землі залишився, – і ніби на підтвердження цих слів розповідає, що останнім часом захоплюється теософією, стала членом Теософського центру, що є відділенням міжнародного теософського товариства "Лайя" (президент відділення – Раїса Михайлівна Калашникова). Захоплено говорить про Олену Блаватську, 124 роки з дня смерті якої відзначали її нащадки теософи. А я, перепрошую, тільки очима кліпала.

Така ось вона, Віра Іванівна Махоріна, гарна людина, почесний громадянин селища Нового. Без вагань повторить слова Блока: “Нам спокій тільки сниться”. І хочеться згадати старе забуте гасло: беріть приклад!

Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39299 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua