МЕНЮ










10 сiчень 2015 - 14:52

Олег Поляруш, професор: В освіті немає столиць і периферій


Відверто скажу, готуючись до бесіди з професором Полярушем із приводу його сімдесятип’ятиліття, я планував розпитувати Олега Євгеновича винятково про ректорський період його життя. Оскільки той період тривав не багато не мало 25 років (від розвиненого соціалізму, або брежнєвського застою, до розбудови незалежної України, або, за іншою версією, перетворення її на країну олігархів і бідняків), розмова з професором уявлялася мені цікавою і без порушення таких тем, як його дитинство і юність. Та, завівши розмову з ним, я уже через кілька хвилин зрозумів, що тих питань не обійти.

– Питаєш, у скільки років я став ректором Кіровоградського педінституту? – почав згадувати професор Поляруш (у минулому, де речі, – викладач автора цих рядків). – У тридцять вісім. Це було у 1978-му. Чи не замолодим я вважався тоді як для ректора? Ні, тоді цьому не надавалося великого значення, вчені не схильні упереджено ставитися до молоді. Хоча у ті часи багатьма вузами керували люди у віці під сімдесят, а протягом перших трьох років свого ректорства я був наймолодшим серед очільників вищих навчальних закладів Міністерства освіти УРСР. Де я набрався досвіду керівника? Я ж чотири роки пропрацював проректором нашого вузу. А до того я очолював комсомольську організацію на філологічному факультеті Київського держуніверсите- ту. Вступив я туди, на українське відділення філфаку, у 1959 році. Тоді на це відділення набирали п’ятдесят осіб, це були абітурієнти з усієї України. До речі, мати мене відраджувала від того, щоб я вступав у такий престижний вуз.

– Як я зрозумів, ви – із родини простих людей. А з яких ви, цікаво, країв?

– З Березівки тодішнього Хмелівського району, тепер – Маловисківського. Батьки працювали в колгоспі. Батько, зокрема, – трактористом. І він, і мати вирушали на роботу удосвіта, а поверталися, коли вже темно було. Грошей тоді в колгоспах не платили, люди працювали за трудодні. Та кращого вони не бачили і вважали, що таке життя – нормальне. І я працював у колгоспі після школи. Аж два роки. Спочатку – у будівельній бригаді, потім – у тракторній, обіймав посаду (Поляруш усміхається. – Авт.) причіплювача.

– І що до чого ви чіпляли?

– Плуги, інший реманент до трактора. Та не тільки цим я займався. Фактично був помічником механізатора. Працюючи в колгоспі, я готувався до вступу в університет, бо 1957 року вийшла урядова постанова, яка вимагала від абітурієнтів двох років трудового стажу. За отих два роки в колгоспі я набрався життєвого досвіду і в університет вступив цілком дорослим чоловіком. Таким мене сприймали і викладачі. У мене з ними чудові стосунки були, як і зі студентами. Через якийсь час я очолив комсомольську організацію факультету.

– А чому саме філфак обрали? Мабуть, ще школярем відчули потяг до красного слова?

– Так. І пробудили в мені його чудові вчителі, насамперед Олександр Моторний, який викладав літературу. Олександр Давидович був членом Спілки письменників, особисто знав не одного відомого літератора, у тому числі Рильського, і розповідав нам про письменників як про живих людей, а не про персонажів підручників.

– Ви навчалися в університеті у роки, які увійшли в новітню історію України як легендарні шістдесяті.

– То були часи, коли ганяли дисидентів. І нас, студентів, залучали до боротьби з, як тоді казали, антирадянщиною. На християнські свята нам доводилося чергувати біля Володимирського собору, щоб часом туди не зайшов хтось із комсомольців. Крамольною датою вважалося 23 травня – день перепоховання Шевченка. Та поети все ж збиралися цього дня біля пам’ятника Тарасові, що у сквері біля червоного корпусу університету, вибиралися на п’єдестал, читали вірші.

– Ви також бували на таких заходах?

– Звісно, бував. Тим більше, що виступали там хлопці, яких я добре знав. Це – й Іван Драч, й Микола Холодний, з якими я мешкав в одному гуртожитку, і Віталій Коротич та Микола Вінграновський, які, хоч і навчалися в інших вузах, часто приходили до свого товариша Драча. Потім їх назвали шістдесятниками. Я не входив до їхнього кола, але відчував симпатію до них. Після таких несанкціонованих зібрань, як біля пам’ятника Шевченку в день його перепоховання, у їх активних учасників виникали проблеми, доходило до виключення з університету. Наприклад, виключили Холодного. Досі пам’ятаю, як він читав свої вірші в коридорі гуртожитку. Пам’ятаю глибокий шрам на його щоці – можливо, то був слід від вибуху гранати, у війну та після неї багато дітей покалічилося від таких речей. Проводилися в університеті й вечори поезії за участі уже визнаних на той час поетів – Рильського, Сосюри… Після читання віршів – дискусії. Цікаво було!

Після університету нас із Тамарою Іванівною (Тамара Поляруш – дружина професора Поляруша, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету. – Авт.) направили у Глухівський педінститут, це Сумська область. Чотири роки ми працювали там викладачами. Тим часом вступили до аспірантури.

– У літературознавчих колах, та й серед студентів і колег-викладачів ви відомий як дослідник творчості Довженка. Напевно, і кандидатська ваша стосувалася Довженка.

– І називалася вона так: "Народно-поетична основа творчості Довженка". Коли я вибирав тему для кандидатської дисертації, то зустрівся зі знайомими співробітниками столичного інституту літератури. Вони чухали потилиці, пропонували варіанти, та вони з різних причин мені не підходили. Аж бачимо: йде Дей, директор Інституту мистецтвознавства і фольклору, розташованого в тому ж будинку. Хлопці – до нього: "Олексію Івановичу, підкажіть тему товаришеві!" "Де працюєте?" – звернувся до мене той. Я сказав, що у Глухові. Він: "Ага. Там Довженко вчився. Бери собі тему: "Довженко і фольклор"… Про навчання в аспірантурі у мене – тільки приємні спомини. Атмосфера така добра була там! А з якими колосальними людьми довелося спілкуватися. Зокрема, з професорами Волинським, Хропком, Орликом. Їх усі називали так: три Петри.

– Олеже Євгеновичу! Я чув, що ви особисто знали Солнцеву, вдову Довженка.

– Познайомився я з нею, працюючи над кандидатською. Поїхав у Москву, у Центральний архів літератури і мистецтва. А там дозволяють дивитися не усі матеріали, що стосуються Довженка. Кажуть, тільки Юлія Солнцева може дати дозвіл на більш глибоке ознайомлення з джерелами. (Я пізніше довідався, чому вона заборонила доступ усіх бажаючих до тих матеріалів. Виявляється, Солнцева свого часу дуже довіряла Сергію Плачинді, який уже опублікував був "Щоденники" Довженка і готував для серії "ЖЗЛ" біографічну книгу про нього. Узявши у Солнцевої дозвіл на роботу із усім довженківським архівом, Плачинда тижні переписував не відомі широкій публіці сторінки щоденників письменника. Коли ж повернувся в Київ, то першим ділом пішов у будинок Спілки письменників і розповів знайомим, як Довженко відгукувався про деяких відомих радянських класиків. До вечора про це стало відомо Солнцевій. Наступного дня вона приїхала в Київ, відібрала у Плачинди його виписки з довженківського архіву і попросила його надалі до неї не звертатися. І для "ЖЗЛ" книгу про Довженка написав не Сергій Плачинда, а Олександр Мар’ямов.) Отже, мені потрібен був дозвіл Солнцевої. Зателефонувавши Юлії Іполитівні з архіву (там мені дали її номер) і домовившись про зустріч, прийшов наступного дня до неї додому. Виглядала Солнцева років на п’ятдесят, хоча їй під сімдесят було. Одягнена – в елегантні брюки, а такий одяг на жінці тоді як виклик суспільству трактувався! Вручив я їй перелік питань, що мене цікавили. "Это – нет, это – тоже нет", – почала Солнцева коментувати той список. Я спробував довести їй, що мені не потрібні якісь секрети, що мене цікавить тільки місце народної пісні в житті та творчості її покійного чоловіка. Тоді Юлія Іполитівна сіла за машинку, надрукувала список джерел та завізувала його від руки: "Разрешаю ознакомиться". Потім я ще двічі зустрівся із Солнцевою – вже у Києві. Пригадую, як на урочистостях з нагоди ювілею Довженка вона упізнала мене, поцікавилася: "Как вы?" Пропагуючи Довженка, Солнцева самостверджувалася й сама. Важко навіть сказати, які мотиви в цій її діяльності переважали. Ставила Солнцева й фільми за довженківськими повістями. Її фільмам, звісно, – далеко до творів Довженка.

– У Кіровоградському педінституті ви – з…

– …початку сімдесятих. Згодом мене обрали деканом філфаку. Мені подобалося працювати деканом, це ж передусім – робота зі студентами. 1974 року мені запропонували посаду проректора з наукової роботи. Я трохи повагався, адже в обов’язки проректора входить робота із завідувачами кафедр, а серед них були і досвідченіші за мене науковці. Та мені сказали: "Треба", і я погодився. У 1978 році я очолив інститут, замінивши на ректорському посту Федора Івановича Овчаренка, який саме вийшов на пенсію.

– Що це таке – працювати у радянські часи ректором педагогічного вузу, розташованого в невеликому обласному центрі?

– Дозволь ще раз згадати свої студентські роки. На четвертому курсі я став заступником секретаря комітету комсомолу університету. Двічі на рік я і мій комсомольський шеф ходили на прийом до ректора Івана Швеця – так тоді було заведено. Перед тим, як переступити поріг кабінету Івана Трохимовича, ми повідомляли його помічниці Марії Іванівні, з яких питань турбуватимемо поважного ректора. Помічниця усе це записувала. Потрапивши на прийом, ми чули від Івана Трохимовича: "Що ще?", але не наважувалися відкрити рота, щоб доповнити перелік питань, викладених ректорській помічниці. Тоді Іван Трохимович казав, що не хоче забирати у нас час, і направляв нас до тієї ж Марії Іванівни – вона, мовляв, усе вирішить. Швець працював у такому стилі тому, що міг собі це дозволити, адже належав до партійно-радянської номенклатури республіки, чимало часу проводив у закордонних відрядженнях в складі офіційних делегацій. У такому статусі ректор мав можливість й докторську писати. А я такого статусу не мав, тому довелося самому вирішувати різноманітні питання.

– Передусім які?

– Кадрові. Потім – фінансові, господарські. Що стосується кадрів, до мого приходу на пост ректора в інституті практикувалося залучати до навчального процесу докторів наук з інших вузів, тому що у власних штатах науковців з такими ступенями не було. А на факультетах фізичного виховання і музично-педагогічному тривалий час не було навіть кандидатів наук. Подібна ситуація склалася тоді й у багатьох інших не столичних вузах.

– І ви, ставши ректором, вирішили виправити становище.

– Ми, ректорат, зосереджувалися на підготовці власних кадрів із науковими ступенями і вченими званнями. І наша молодь почала активніше займатися наукою – складала кандидатські мінімуми, вступала в аспірантури. На певному етапі навіть виникла така проблема: наші викладачі вимагали направити їх на навчання в аспірантуру, а місць там бракувало. Це ж були так звані цільові місця!

– Ви, посадовець, як мовиться, зі зв’язками, сприяли тому, щоб молоді колеги йшли в науку?

– Так. Але тоді, на відміну від теперішніх часів, вирішальне значення мали хист та знання тих, хто обрав цей шлях…

– Коли робота з кадрами почала давати серйозні результати?

– У 1982-му колектив нашого інституту було визнано переможцем соціалістичного змагання серед вищих педагогічних закладів СРСР. Фактично це була відзнака за перетворення провінційного вузу на науково-педагогічний осередок регіону. Вважаю, вісімдесяті роки стали зоряним часом нашого вузу.

– У когось може скластися враження, нібито в радянські часи в силу планової економіки керівникові вузу не потрібно було ламати голову над господарськими, фінансовими проблемами.

– Таке уявлення не відповідало б дійсності. Проблеми були й тоді. Наприклад, вирішили ми відремонтувати приміщення, грошей же на це міністерство ще не виділило. А відкладати ремонт – не можна! У таких ситуаціях нас виручав тодішній керівник кіровоградського РБУ-2 Олександр Давидов, його уже немає серед живих. Маючи гарні зв’язки, зокрема із постачальниками будматеріалів, він міг отримувати ці матеріали без попередньої оплати, під чесне слово, і так само, без попередньої оплати, виконати роботи…

– Найновіший корпус вузу побудовано теж, мабуть, не без використання зв’язків?

– Щоб закласти це будівництво, довелося піти на деякі хитрощі. Насамперед "вибили" в Раді Міністрів п’ять тисяч карбованців на проектну документацію. Дуже допомогла нам у цьому Євгенія Чабаненко, тодішній заступник голови облвиконкому, яка використала особисті зв’язки в уряді. Потім уже будувалися.

– А якісь нереальні накази від партійних, радянських органів доводилося виконувати?

– Був період, коли Кіровоградщині насаджували вівчарство. І нашому вузу поставили таке завдання – виростити півтисячі овець. Це була велика дурниця, адже педінститут не мав ні підсобного господарства, ні земель. Намагаючись вийти із цього становища, я зустрічався із головою колгоспу в Соколівському, що під Кіровоградом, пропонував йому допомогу у збиранні, наприклад, овочів, аби документально оформити це як участь інституту у вирощуванні овець. Та той колгосп у наших послугах не мав потреби узагалі, бо не мав чим розраховуватися із сторонньою робочою силою. На щастя, ідею з вівцями через недовгий час було забуто, і до її втілення в життя в нашому вузі не дійшло.

– У педінституті на філфаці тривалий час навчалися узбеки. У зв’язку із цим виникали якісь проблеми?

– Якщо й виникали, то інтимно-любовного характеру, на грунті хлопчачої конкуренції. Хоча, звісно, узбеки – інші, ніж українці, за темпераментом, і традиції в них не такі, як у нас. Та яких-небудь привілеїв студентам із Узбекистану не надавалося, направляли їх і в колгоспи – допомагати боротися за врожаї. Приїхав я якось у Бобринецький район, щоб перевірити, як трудяться наші студенти з Узбекистану, а голова ледь не плаче: "Заберіть їх, працювати не хочуть, селян дратують!" Поїхав я в інший колгосп, де також були узбеки, а тамтешній голова не нахвалиться ними. Та, як я з’ясував у нього, перших кілька днів вони сачкували. А коли голова поцікавився: "Хлопці, що треба?", то почув у відповідь, що вони хочуть мати поле, де грали б у футбол, і "барашка по субботам" ("Готовить будем сами!" – зобов’язалися студенти). Голова пристав на ці умови, і узбеки перевиконували доведені їм норми. Як метеори літали, збираючи картоплю після комбайна!

– У дев’яності роки працівникам вузів, здається, навіть перестали були якийсь час платити зарплату. Як ви, тодішній ректор, викручувалися?

– Дійсно, якось нашому інституту заборгували зарплату за півроку. А щоб ми з голоду не померли, дозволили проводити взаємозаліки. Наприклад, інститут шукав організації, які завинили за опалення, розраховувався безготівково за них, а вони з інститутом – наявними в них товарами. Пригадую, як інститут у результаті такої операції розрахувався із співробітниками холодильниками. Дехто узяв по два. А якось ми в такий же спосіб отримали від заводу "Червона зірка" культиватор. Залишалося продати його або обміняти. Знайшли й колгосп, який узяв ту машину, його очолювала колишня наша студентка. Вона пообіцяла розрахуватися грішми найближчим часом. Та минули три місяці, а грошей не було. А одного ранку я дізнався, що колгосп підкинув той культиватор на завод. Довелося домовлятися із заводським керівництвом, щоб воно прийняло ту машину документально.

– Доводилося чути, що наприкінці вісімдесятих партійні ортодокси поставили вам у провину зв’язки з рухівцями і за це хотіли зняти вас з посади.

– Було таке. Спершу мені дорікали за Панченка, пропонували звільнити його. Я не погоджувався, мотивуючи свою позицію тим, що Володимир Євгенович – прекрасний викладач і науковець, що до його роботи немає жодних претензій, а політикою він займається поза інститутом. Тоді взялися за мене – мовляв, я й сам – з рухівцями. Та секретар інститутського парткому Анатолій Ніцой, треба віддати йому належне, виявив принциповість, заявивши своєму партійному начальству, що не схвалюватиме звільнення Панченка. Тоді від нас відчепилися.

– У дев’яностих роках Україна взяла курс на інтеграцію вітчизняної системи вищої освіти у світову. Відповідно до цього курсу, очолюваний вами педінститут перетворено на педуніверситет. Це було складно зробити?

– Складно. Спершу столичні чиновники визначили були тільки п’ять педвузів для перетворення їх на університети, і наш заклад в це коло не входив, його передбачалося залишити в статусі інституту. І це при нашому потужному на той час кадровому потенціалі! Ми спробували поборотися за статус університету і домоглися цього.

– Не знаю як зараз, а раніше гордістю нашого педвузу були колективи художньої самодіяльності – театр "Резонанс", хорова капела, танцювальний ансамбль "Юність"...

– Дійсно, ми сприяли розвитку художньої самодіяльності. Маючи такі традиції, ми пішли далі – наприкінці вісімдесятих відкрили на педфаці спеціалізацію "Хореографія". Зробили ми це першими серед педвузів усього Союзу. Щоправда, отримати відповідний дозвіл було нелегко, документи, які ми подавали в союзне міністерство освіти, рік пролежали там без руху. Мені особисто доводилося чути від чиновників: "Що таке Кіровоград?" А коли у нас усе вийшло, до нас телефонували і з Білорусії, і з Середньої Азії, просили поділитися з ними навчальним планом. Згодом в нашому вузі утворено самостійну кафедру хореографічних дисциплін, її очолив Анатолій Коротков – народний артист України, професор, якому, власне, й належала ідея відкрити спеціалізацію "Хореографія". А хореографічне відділення віднесли до мистецького факультету.

– Ще доводилося чути, що у вас були непорозуміння з Куценком.

– Непорозумінь, які вплинули б на наші стосунки, не було. Ми Льоню, як його з любов‘ю називали, залишили після інституту викладачем, він студентом заявив про себе як серйозний хлопець. Направили його в аспірантуру. А через рік він заявив, що хоче покинути аспірантуру. Я йому: "Льоню, так не роблять!" Ми Куценка навіть заслуховували з цього приводу на засіданні кафедри. І Куценко таки захистився. Потім призначили його деканом.

– Кажуть, Леоніду Васильовичу добре давалася адміністративна робота.

– Леонід Куценко дуже гарним деканом був. Та він займався ще й наукою. Узявшись досліджувати творчість Євгена Маланюка, він так захопився нею, що через якийсь час попросив мене: "Не буду деканом, відпустіть". Я йому: "Леоніде Васильовичу, а хто ж буде? Крім тебе, нікому!" Та за якимось разом він мене таки умовив. "Пиши заяву", – погодився я на те, щоб Куценко склав деканські повноваження.

– Тепер Куценко вважається найавторитетнішим дослідником творчості Маланюка й празької літературної школи.

– Так. Досліджуючи цю тематику, Леонід Васильович побував у США, Канаді, Чехії, Польщі, накопіював там валізи архівних документів, частина їх лягла в основу його книжки про Маланюка. Пригадую, пізньої осені чи на початку грудня 2006 року – не більш як за місяць до загибелі Куценка – ми з ним розмовляли. І Льоня мені сказав приблизно таке: "Якби мені ще сто років жити, то я весь цей час витратив би на дослідження творчості Маланюка, у мене такий архів шикарний є!" Він був на сьомому небі від усвідомлення того, що є над чим працювати!

– Олеже Євгеновичу, ви казали, що у вісімдесятих роках минулого століття Кіровоградський педінститут перестав бути провінційним вузом. Дозвольте на закінчення нашої розмови уточнити: невже місцезнаходження вузу немає ніякого значення?

– Немає. В освіті не існує столиць і периферій. Коли у нас на кафедрі літератури було чотири доктори наук і два доктори – на кафедрі мови, завкафедрою столичного педінституту Петро Панасович Хропко казав, що заздрить нам. Тобто можна навчатися в Києві і не здобути тих знань, що дають тут, у невеликому обласному центрі.

Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.37389 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua