МЕНЮ










8 лютий 2019 - 08:59

Олекса Різників: «Велика честь бути лауреатом премії імені Євгена Маланюка»


Нинішнього року в номінації «Поезія» лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка став одесит Олекса Різників – поет, прозаїк, просвітянин, правозахисник. Сьогодні він – гість нашого видання.

– Олексо Сергійовичу, цитуватиму насамперед Ваші пророчі рядки, без яких просто не обійтись у нашій розмові: «Як тебе звати, місто? Кропивницьк? Карпенко-Карівськ? Мов, Кіровограде! Упавши ниць, з найглибшої з криниць Ковток води приймаю в душу радо». Цей вірш був написаний у готелі вночі восени 1980 року. Того дня я, випускник столичного університету, журналіст газети «Молодий комунар», знайомився з Вами на хуторі Надія. Ви тоді ще не мали жодної книги, окрім хіба добірки «Поезія з-за колючих дротів» у бандерівському журналі «Шлях перемоги», що виходив у Мюнхені (зберігся бодай примірник?), але за плечима вже було сім років радянських концтаборів. А ще через двадцять літ на VII зборі політв’язнів і репресованих (9.06.2001), що відбувався на березі Чорного моря, підпишете мені книгу прози «З людей» автографом: «Пам’ятай про Одесу, як я не забуду м.Кропивницьк». Пророчі слова. Вас вони, безперечно, хвилюють. А я їх згадую для того, щоб деякі прихильники так званої історичної, а насправді імперської назви міста знали: справжні українці і в найскрутніші часи своєї неволі мріяли й вірили – дух великих синів землі не зник, він воскресне й запанує.

– Так, пророчі слова... Там далі у вірші «Хутір Надія» було:

У тій криниці – сльози молодиць

і піт, і кров, що цибеніли градом

з козацьких жил, із парубочих лиць –

всіх, що несли Вкраїну, ніби ладо

на голім серці між торги і зради,

між перекинчиків, між тисячі пивниць,

між хліб і сіль навколишніх столиць,

куди – не знати. Тільки би не втратить!

З твоїх зіниць нам світить блиск зірниць,

Садовсько-Саксагансько-Каро-граде!

Але ж ми і в 70-ті роки, коли я вчився в університеті, не забували про це прекрасне місто, столицю українського професійного театру. Бо ж мене після закінчення театрального училища в Одесі направили працювати до вашого-нашого театру імені Кропивницького, і я там ходив по сцені, освяченій Тобілевичами, Старицьким, Заньковецькою, брав участь як електроосвітлювач сцени у постановках чудових спектаклів, де грали чудові артисти, як Костянтин Параконьєв..... Тому й не дивно, що мріялося нам, щоб місто звалося Кропивницьким. А мюнхенська книга «Поезія з-за колючих дротів» є у мене. Там надруковано шість віршів моїх, вивезених з концтабору №36 Ар’є Вудкою у пам’яті! Він по дорозі в Ізраїль відвідав українців у Мюнхені і продиктував мої вірші. З’їзд репресованих у 2001 році був велелюдним, Одеса гарно прийняла гостей. Зараз, через 19 років, уже багатьох нема, відійшли у кращі світи.

– Що для Вас значить іменуватись лауреатом літературної премії імені Євгена Маланюка?

– О, це для мене велика честь бути лауреатом премії імені такого великого чудового поета і неперевершеного публіциста! Маю премії імені П.Тичини, Т.Осьмачки, Б.Грінченка та інші; ця ж – якась ваговитіша, рідніша, бо ж моя мати з Вільшанського району, бо ж ми земляки з Маланюком, ходили по одній землі, дихали одним степовим повітрям, купалися в одній Синюсі. Але все одно – він десь у високості, недосяжний своєю величчю!

– Хочу відіслати читачів до Вашої повісті «Тиждень укирмови», в якій події розгортаються «…в один із червневих вечорів 1958 року на вулиці К.Маркса в центрі міста Кіровограда, колишнього Єлисаветграда, колишнього Зинов’євська, майбутнього Кропивницька, як ми жартома називали між собою цю столицю українського театру» (стор.174). Той тиждень коштував Вам півтора року неволі. Заінтригував читача? А тепер запитання до Вас: підтримуєте дотепер якісь стосунки з героями тієї повісті?

– Так, з героїнею, костромичанкою, яка мала таке поетичне ім’я Муза і з якою я спілкувався українською мовою, бо ж ми з Грицем Черемушевим уклали угоду цілий тиждень розмовляти з усіма лише нашою мовою! І вона, як пам’ятаєш, не суперечила. Ми з нею пізніше, уже після мого звільнення, листувалися, обмінювалися світлинами – і все. Далі не пішло, бо я не уявляв собі, як це можна жити з неукраїнкою. А ось із Григорієм Черемушевим, який згодом став заслуженим артистом України у Миколаєві, який був чи не найкращим виконавцем ролі Стецька, ми бачилися не раз і з пієтетом згадували той «тиждень укИрмови», який нам допоміг не забувати свою мову, на яку я повністю перейшов у камері КДБ, коли був арештований 1 жовтня 1959 року. Отака дововижа, як бачиш – у камері став свідомим українцем! У камері!

– Яке місто дорожче Вашому серцю: Єнакієве, де народились, чи Первомайськ, де минули дитинство і юність?

– Звичайно ж, дорогі вони обидвоє, але у Первомайську є третя частина міста, яка називається Богопіль, це такий трикутник між Богом і Синюхою при їх злитті. Ото мені дорога земля, бо там ми прожили з 1948 року до 1995-го, мали хатинку, батьки збудували, а самі вони там упокоїлися навічно. Річка Бог є прабатьківщиною наших праукраїнців, про що сама назва говорить – Бог! Ну, а Синюха – то ж найкрасивіша річка і для мене, і для Маланюка. До речі, третю книгу поезій я назвав «Наодинці з Богом», маючи на увазі і річку, і Того, що на небі...

– І ще одне Ваше пророцтво: вірш «Вулкан» – це передбачення Майдану, Революції Гідності. («Не стережись, а стережіться вже: Не встигнете пробачення просити. Коли в нутрі полосоне ножем І вибухну скажено на півсвіту! “І потече сторіками…”»). Написаний напередодні Вашого другого арешту в 1971 році.

– Друже Василю! То ж не пророцтво, то крик душі! Я того літа 1971 року ходив без квартири, без нормальної роботи (то вантажником, то страхагентом, то секретарем вечірньої школи) – без прописки, без ніякої перспективи, бо ж мав судимість за оту листівку, поширену в Кіровограді і в Одесі (моїм посправником Володимиром Барсуківським). А йде шалена русифікація, а брехні про наближення комунізму! А брехні про розквіт! У душі бриніли слова Тичини 1919 року: «Не може ж так буть, о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю...» – вулкане, вибухни! І ото вийшов отой «Погаслий вулкан?» із знаком запитання:

Погаслий вулкан?

Ви кажете – загоїлось, зрослось.

Погаслим називаєте вулканом,

І унизу причаєне село

Затягуєте зашморгом-арканом.

Ви кажете: я сам себе скував,

Ввібравшись в шкаралущу із граніту –

Та паросток зелений пробива

Броню горіха на початку літа.

Ви вірите й не вірите мені,

моєму сну, спокою і терпінню,

Моєму вже замшілому камінню

І крові, що спеклася у граніт.

Пасіть овець, кохайтесь на мені,

Видовбуйте зразки мойого тіла –

я зовні сплю! Нутро ж моє в огні,

Калата серце променисто-біле!

Не стережіть, а стережіться вже:

Не встигнете пробачення просити,

Коли в нутрі полосоне ножем

і вибухну скажено на півсвіту!

«І потече сторіками…»

– Більшу частину свого життя Ви мешкаєте в Одесі. Це українське місто? І чи буде воно коли українським – як Кропивницький, наприклад, чи Полтава, я вже не кажу про Вінницю чи Луцьк?..

– 22 січня мені давали орден «За заслуги» 1-го ступеня. Президент підписав указ 7 грудня. Так ось я тобі наведу текст свого виступу коротенького:

«Дорогі друзі! Я дуже радий що цей орден, якого наш Президент дав мені до 150-річчя «Просвіти» імені Т.Шевченка, я отримав із рук голови Одеської обласної державної адміністрації Максима Степанова саме нині, на соту річницю Дня злуки усієї України в Єдину Соборну Державу! Я є живим прикладом єдності України: мій батько – родом з Донбасу, я народився у Єнакієвому, мама – родом з Кропивницької області, сестра живе на Черкащині, а діти наші і я в Одесі!

Тут я закінчив університет, тут мене двічі судили: вперше – за антирадянщину і вдруге – за те, що я Українець. Звідси мене двічі возили у російські концентраційні табори.

Учора я зустрів у інтернеті слова нашого Михайла Жванецького. Він запитує «Чому у Росії не знайдеться людини, яка б вирвала Росію із концтабору?» І відповідає: «Тому що його повішають на воротях і вернуться назад у барак на нари!»

Наша Україна вирвалася із концтабору Росії, наша Одеса вирвалася із концтабору! Тому що Одеса з самого початку була Козацькою, бо ж Дерибас писав, що її будували під звуки козацького гопака і була вона Європейською! Тому я люблю її і прочитаю Славень на честь Одеси Козацької і Європейської:

Козацькій Одесі…

Дерибасівська – це Европа,

Рішельєвська – це теж вона!

Твої вулиці, ніби стропи,

До Европи припнули нас.

По Марсельській собі гуляю,

На Французькім ковтну винця,

Душу гордістю наповняє

Європейськість твоя оця.

З волі Божої так відбулось,

Що й з ліхтариком не знайдеш

Магаданських, сибірських вулиць,

І рязанських бульварів – теж!

Україна в Європу лине...

Ти ж, Одесо, – Європа є!

Хай прислужиться Україні

Європейське єство твоє!!

Слава Одесі! Слава Україні! Слава героям!»

Як бачиш, я сприймаю це місто як козацьке, як не російське, як європейське! А воно народило такі потужні постаті, як Іван та Юрій Липи, Михайло Комаров, Сергій Шелухін, Андрій Ніковський, Іван Луценко, академік Михайло Слабченко, лікар Володимир Філатов, як Святослав Караванський, мій наставник і співкурсник на філфаці університету, Ніна Строката-Караванська, моя посправниця, Василь Фащенко, Андрій Недзвідський, Григорій В’язовський, письменники Анатолій Колісниченко, Григорій Зленко, Галина Могильницька, дисиденти Ганна Михайленко, Василь Барладяну та інші.

– Василь Петрович Вацюк (село Розсошенці Благовіщенського району: 2.04.1919 – 20.11.1998) – це ще одна стаття в наш «Історичний календар Кіровоградщини». Чи знають про нього земляки? Це – Ваш вчитель, якому Ви написали віршовану епітафію. Розкажіть трохи більше про цю людину.

– Василь Петрович був нашим улюбленим учителем рідної мови і літератури. Він працював у школі №17 на отому Богополі, навчав і Миколу Вінграновського, і Андрія Антонюка (обоє мають премію Тараса Шевченка), і Віталія Колодія, і Станіслава Павловського – на жаль, усі вже покійні... Я ж ходив до цієї школи саме той тиждень, коли крига зривала міст через Синюху, і я не міг дістатися на лівий бік річки... Він був учасником бойових дій, як зараз кажуть, тому мав більше сміливості говорити нам такі речі, яких інші вчителі уникали чи боялися. А у нашій історії було багато чого, що влада імперська приховувала чи забороняла згадувати. Василь Петрович зумів засіяти в наші душі потрібні зерна. Що видно по його учнях.

Василю, сину Петра Вацюка в день поховання

О земле, це один з твоїх синів,

Які блукають, блудять, бурлакують,

Шукавши істини, хай навіть і в вині.

А ледь знайшовши – нехтують, ганчують.

О скільки істин різних – золотих,

Привабливих, божественних, облудних!

І скільки в хату не вернулось тих

Синів заблуканих, загублених і блудних!

Василь вернувся. Земле, зустрічай!

Він був твоїм по духу і по крові.

Отак вливається до озера ручай,

Так пада Сонце в хмари вечорові…

Козацька кров не переграла ще

У нас, в таких. А в ньому – вже застигла.

Він проросте шипшиновим кущем,

бо був колючим, ніжним.

І не скиглив.

– Поема «Окупація» – дописана? Така простора, багатопланова… Там у розділі 77-му, який написався у 1986 році, є «роздум про одноманітність фашистів і рашистів»: Ви вже тоді могли порівнювати ці режими? І термін «рашисти», який у нашу свідомість прийшов років п’ять тому, ще тоді використовували?

– Ні, друже Василю! То вже при друкуванні додалося. А тоді слово рашисти не звучало. А от ОКУПАЦІЮ я весь час написання поеми стосував і до російської окупації. Писав про листівки, а мав на увазі і нашу, поширену в Кіровограді та Одесі:

Страшніше куль для людолова,

страшніше мін оці листки,

бо це – огонь на крилах слова,

бо це – думки.
Коли примусять говорити

не те, що мислиш – навпаки,

листівка висловить відкрито

найсокровенніші думки.

Коли немає чим вразити,

листівка – ніж, картеч і меч,

спроможна зброю замінити,

що так дошкулює бандиту,

як ніби голова із плеч!

Коли заброда і насильник

зухвало хвалить сам себе, –

листок з мереживом чорнильним

його до тями приведе!

Листівки німість дужча крику,

вона сама язик і рот.

Це привселюдний ляпас в пику

для протверезення заброд!

– І взагалі, в останній Вашій книзі багато уривків з поем («Мовчиш, Стрибоже?», 1967; містерія «Бран», 2003) – чому Ви їх не подописуєте? Охололи чи яка причина?

– Та ні, пане-брате! Уривки – це не значить «не дописані». «Мовчиш, Стрибоже?» надрукована у книзі «Наодинці з Богом» 1998 року, «Бран» надруковано 2006-го.

– Окремі вірші («Стогін хохла-вола», «Екскурсія по музею просто неба», «Сам п’ю, сам гуляю») справді неможливо читати без стогону.

– Ось вірш «Екскурсія по музею просто неба»: тоді ж, у 1990-і роки, було таке, що українці вже ставали музейною рідкістю. Шалена русифікація наближала нас до білоруського стану. «Глузують із друзів їх, немов з історичної рідкості», – писав тоді Микола Холодний. Ось і вийшов цей майже страшний вірш:

Екскурсія по музею просто неба

Ось екземпляр гігантського звіринця –

Ви бачите, панове, українця.

Ставний, міцний, як звикло, вуса ма…

О, ні, не вкусить! – Лагідність сама…

Усе уміє, руки золоті,

предобрий і зручний у спожитті.

Сам їжу здобува. Не сам з’їда –

Вам – десятьом! – іще перепада.

Здобувши ж мало – уника гріха:

Все вам віддасть, сам з голоду здиха.

А ось іще бідовий екземпляр –

До мови їхньої ма особливий дар,

Складає вірші. А говорить як!

Ну викапаний, вилитий Спартак!

Таких осібно треба берегти.

Тому до них приставлено пости.

До речі, – мова. О! Яка краса!

Багатство суфіксів буквально потряса!

Дзвінка, співуча, лагідна, м’яка…

Аж просто жаль, що мова їх – зника.

Нум, попросімо цього, – пару фраз

Нехай промовить екземпляр для нас.

Поаплодуймо… Чуєш, ти? Скажи,

Чи добре вам на Україні жить?

Чого мовчиш?! То, може, заспівай!

(Пісні в них – клас! Та і життя в них – рай!)

Співай: “Реве та стогне…” Ну, сміліш!

Хм, так ревів і так стогнав раніш.

А може “Ще не вмерла…” затягни.

Не хоч співать? То гопака утни!

Ну все…не шкірся…все…працюй, працюй…

(І що це з ним? Ну хоч не експонуй!)

Я вам магнітофончика включу –

він безвідмовний. Та й далеко чуть…

18.01.1991

Сам п’ю, сам гуляю

Я запідозрив сам себе

У схизмі, в антиособизмі –

Я підключив своє СБ

І сам злякавсь свого есбізму.

Я підглядав, контролював

Свій кожен крок і кожне слово,

Я єзуїтськи полював

На думку позалаштункову,

Ловив на наклепах, брехні,

Статті підгонив кримінальні,

Арештував себе в мені

І тілотрус зробив шмональний.

Я борюкався, я боров

Себе самого, не здавався,

Тортурував, пускавши кров,

Своєю кров’ю упивався,

Брехав на допитах собі,

І вибивав свої признання,

Обвинувачено сопів

І визвірявсь обвинувально,

Голодував з водою й без,

І годувався примусово,

Обвинувачував себе –

Сам захисну казав промову.

Конвоював на Соловки,

Зробившись зеком одночасно,

І кулю з власної руки

Пускав собі у спину власну.

Отак я жив, отак вмирав

У самоїдстві, самогубстві,

Забрав у себе стільки прав

При колосальнім волелюбстві!

Співавтор зла свого й добра,

Взірець мерзот, чеснот мірило,

Я, безпорадний серед рад,

Люд українский,

Вже безкрилий…

СБ (вимовляється: ес-бе) – Служба безпеки

Стогін хохла-вола

Животію собі хохлом:

Був метал – став металолом.

Був зальотник і задерій,

Забіяка, джигун, моргун!

Та потрапив у перекрій –

Став бовток, став плазун, каплун.

Пам’ятаю, стрибав бичком,

До теличок тесавсь бочком,

І уже починав грішить –

Та мене привели в райком

Вже оскіплені товариші,

Погрозилися п’ястуком

Гострим ножичком, тесаком…

І, оскіплений у душі,

Вийшов звідти я вже волом.

Я соромлюся слова бик,

Я шаріюсь, вчувши бугай.

Я ніколи не зроблю брик!

Мій господар-господь – нагай.

Ремигаю собі, лежу…

Але іноді сниться гріх:

Я – бугай, на кориду біжу,

Матадора беру на ріг!

І у буйстві, буянні я

Чую в собі щось з бугая.

Та… очутять мене хохли,

Доброокі мої воли –

Ремигаєм свої пісні,

Будяки споживаєм пісні.

Був колись я биком,
козаком…

А тепер став волом, хохлом.

Му-у-у-у-у!

24.03.2001

– «Причаруй, чарівна чарівнице, чарівним чаруванням чаринь» (1961)… І так весь некороткий вірш. Це чарівне штукарство. На кого взорувалися із світової класики, коли таке творили? Чи це Вам наснилось? Сьогодні штукарів у поезії в рази більше, ніж сповідальників, філософів, мислителів… Ребуси, абсурди, паліндроми…

– О, то вірш мав стати ілюстрацією багатства нашої мови – увесь вірш на одному словокорені побудований. А ще я люблю отаку ненавмисну гру словом, як у цьому вірші:

Мамо Кодимо, де ти ділась?

Тіло ділося де твоє?

Береги трепетять, мов крила...

Крила суть. А тебе – не є.

Скільки крові стекло у воду

людом виплаканої ріки

з обезкровлюваного народу,

обезвладнюваного віки!

Як ти гірко колись трудилась,

знак рубіжний, трамплін атак!

Годувала, поїла, мила.

Що ж ти, мила, зміліла так?!

Є долина, де ти мов глина.

Крила суть, але не несуть

в очужіле небо Вкраїни

випаровувану красу.

Як поменшало твого діла!

Ділом – тіло твоє було.

Де ж ти, Кодимо, тіло діла?

Замулилося, заросло.

Під землею течеш? Підпільно?

Може, й справді ти, мамо, там

заховалась від зеньок пильних,

від насильства і від кнута?

Так і ми – прикидаємось підло,

що зміліли, пригасли мов,

що – яскраві колись – поблідли

і не роз-іскримося знов.

Прикидаємось, ходим потай

по віднятій своїй землі,

набираєм води у рота,

буцім тихі ми й замалі...

Мамо Кодимо, як прорватись

окайданеному до небес?

Розірвати усі загати,

геть кайдани! І в небо – без!

Я б віддав без жалю усе би

за поради твої потайні:

знаєш – як, бо виходиш з себе

знавісніло ти щовесни!

Це з поеми «Окупація».

– Ви вичерпно відповіли на запитання: чим українська мова багатша за інші?

– Знаєте, Василю, видав оце Володимир Шовкошитний «Спадщину тисячоліть. Чим наша мова багатша за інші?», там 33 багатинки, та й думав, що все, не знайду більше... Але з часом щось відкопуєш, як ото в археології. Будемо бачити... До речі, один професор-мовознавець пропонує мені писати нову книгу «Спадщина тисячоліть. Чим наша мова давніша від інших?» То оце я й думаю: чи справді взятися? Ось, наприклад, наша мова має унікальну багатинку – середній рід імен і прикметників. Московити катастрофічно втрачають його: усі дитинчата у них стали чоловічого роду: щенок, ягненок, котенок і т.д. Уся Європа втратила його за останніх 600-500 років. Якщо латина, навіть класична, почала його втрачати ще до Різдва Христового, то чим пояснити, що наша мова цей середній рід зберігає в недоторканності? А це ж – спадщина тисячоліть! Усі стародавні мови мали середній рід. Я переконаний, що наша мова споконвіків існує на цій землі, на річках Бог і Синюха, між Доном-Дніпром і Дністром-Дунаєм. Оцей спільний корінь дана свідчить про те, що анти, венети тут мали коріння своє спрадавен. Тому наша мова має оті знайдені мною 33 багатинки, які збереглися у нас, тому вона є якоюсь незнищенною, непохитною. Про це я спробував писати отак:

Хай ворога хопить судома –

ся істина знана кругом:

Ми – Русь, що лишилася вдома

над Богом, Дністром і Дніпром.

Ми – Русь від Гатила і Діра,

Волинська і Київська Русь.

ми – Русь королівська Данила,

що з Левом уклала союз.

Від русів – і стреси, і струси

в хозарських, болгарських світах.

Не роси, не пруси – а руси

В Царграді прибили щита.

То руські князівни навчали

своїх європейських мужів

не хрестики – підписи ставить

і книги читати чужі!

Ми – Русь, ми Країна, спрадавен

відома у світі усім.

Наш рід благороден і славен.

Се честь – буть належним Русі!

Недарма ж мордвини і фіни

під руську пішли опанчу,

пишались тоді, та ще й нині –

«Ми – руські є!» – гордо речуть.

Так, Русь ми, ота, що удома

і хто лізе в хату до нас –

то злодій, бандюга із ломом –

чекає його помордас!

3.05.-23.05.2014

Розпитував Василь БОНДАР

Фото Ігоря ДЕМЧУКА




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.42597 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua