МЕНЮ










17 квiтень 2015 - 11:13

Олександр Жовна: герой мого фільму, побачивши виступ Поплавського, не став лаятися – він просто зробив відповідний вираз обличчя


Двадцять років провів у таборах Степан Кожем’яка, покараний радянською владою за любов до України. Повернувшись наприкінці п’ятдесятих на Кіровоградщину, до рідного Новомиргорода, він продовжив свою боротьбу – за українську мову й культуру, за правду. Помер Кожем’яка за два роки до здобуття Україною незалежності. А торік його земляк, відомий український письменник Олександр Жовна, показав йому новітню вітчизну та її героїв, у тому числі співаючого ректора Поплавського. Це стало можливим завдяки кінематографу – ще одній сфері творчих інтересів Жовни.

Мова – про художньо-документальний фільм "Милі мої українці", який Олександр за власним сценарієм поставив і в якому зіграв одного з небагатьох персонажів. Минулого тижня демонстрація цього фільму відбулася у Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Чижевського, точніше – у її відділі мистецтв, очолюваному Світланою Ушаковою, кіноманкою і приятелькою Жовни. У заході брав участь сам творець фільму. Ця обставина, безумовно, сприяла наповненості зали, де проходив показ. Побував там і автор цих рядків. Спершу подивився кіно, потім послухав Олександра Жовну та інших учасників зустрічі.

Якщо ви не були на тій демонстрації, а також пропустили кілька попередніх (у тому числі на фестивалі "Молодість", який проходив торік восени у Києві), спробую трохи просвітити вас і щодо твору, і щодо його головного героя. Фільм починається з озвучених Жовною роздумів Автора – персонажа, якого він же, Жовна, й грає (деякі подробиці фільму дають підстави стверджувати, що Олександр грає не цілком самого себе). Ось фрагмент із цих роздумів: "Степан Кожем’яка. Мало кому відоме ім’я провінційного філософа, архітектора, інженера, будівника мостів, великого оригінала, славного характерника, до безтями закоханого в Україну, до самозабуття, до самозречення, зрештою – до двадцяти років заслання, до каторжанського бараку смертників. Двадцять років молодого життя, свідомо покладеного на олтар любові до України, тихо, без пафосу, без каяття. По суті, ніхто не пам’ятає Степана Кожем’яку молодого, ніби він і не був ним ніколи. Майже всі свої молоді роки він провів на університетських та тюремних лавах і з’явився у рідному Новомиргороді вже на схилі літ. Саме через те всі його звали просто дідом Степаном. Так називав його і я. Після останнього терміну дід повернувся додому і поселився в своїй убогій хатині, яку називав куренем. Коли йшов куди з дому, дверей не зачиняв, підпирав їх палицею – соціалістичним замком. Давно немає дідового куреня. Давно немає його господаря. Проте лишається пам’ять. Не знаю, чи потрібне це комусь, однак моя мрія – зняти справжній фільм про Степана Кожем’яку. Вже вкотре сідаю за сценарій, часом засиджуюсь допізна, і нічого не виходить. Придумав лише назву. (При цьому рука Автора, який сидить за столом, виводить на аркуші: "Милі мої українці". – В.К.) Хочеться ж розповісти якомога більше, надто багатогранною особистістю був дід Степан. Живучи в провінційних хащах, мав дві вищі освіти та колосальні енциклопедичні знання, володів іноземними мовами, читав в оригіналі Шекспіра та Байрона. Але понад усе любив Україну та шанував Тараса. Дід завжди виглядав урочисто святково, таким собі підкресленим національним красенем, з неприхованим викликом тодішній місцевій владі. Носив вишиту сорочку, полотняні штани та білі чоботи, шиті на замовлення в єврейській лавці. Частіше ж ходив просто босоніж…"

Далі Автор поринає у сон, і ось що йому наснилося. Він зустрічається із дідом Степаном на його могилі (роль діда виконує Петро Панчук, артист національного театру імені Івана Франка). Уже з одягу кіношного Кожем’яки (якісь лахи селянина з дев’ятнадцятого століття) видно, що фільм присвячено людині, котра не жила за принципом "як усі".

Як і належить персонажам сновидіння, ні Автор, ні дід Степан не здивувалися своїй зустрічі. Кожем’яка, жуючи ягоди калини, яка росте на його могилі, неспішно розпитує співрозмовника про теперішнє життя в Україні загалом і на їхній малій вітчизні зокрема. Діда, наприклад, цікавить, чи ще стоїть пам’ятник Тарасу у такому-то селі недалеко від Новомиргорода (потім із фільму дізнаємося, що той пам’ятник встановлено в результаті особистої боротьби Кожем’яки з владою за гідне вшанування Шевченка), чи служать людям його мости (після звільнення з таборів та реабілітації Кожем’яка працював інженером-шляховиком, за його проектами побудовано декілька мостів на Кіровоградщині). Звісно ж, не міг не запитати "воскреслий" і про партію, завдяки якій два десятки років провів на каторзі. Почувши у відповідь, що комуністи уже не при владі, дід Степан спершу не може в це повірити і каже Автору: "Ти думай, що мелеш!" (треба зазначити, каже це незлостиво, хоч і розмовляє з ним у дещо зверхньому тоні.) Подібним чином ("А може, брешеш?") старий реагує й на таку от новину: "Україна тепер незалежна". Здається, цим самим бувалий, привчений стримувати емоції дід намагався приховати радість від здобуття батьківщиною незалежності та усунення комуністів від влади. Та як би там не було, з подальшого знайомства з теперішньою Україною старий напевне зрозумів: приводів для радості – дуже мало.

Знайомство те відбулося в музеї на його честь (є такий у реальному Новомиргороді). Екскурсоводом був усе той же Автор, завідувач музею (у реальному житті Жовна працює в іншому місці). Коли десь за кадром герой Жовни-актора розказував "воскреслому" візаві про те, як жилося в Україні за різних президентів, ми, глядачі фільму, спостерігали тих можновладців на екрані у всій їхній красі – від Кравчука до Януковича. Гарячий виступ останнього ("І нехай у праведному устремлінні нам допоможе Господь!") раптово змінився відтворенням відеозапису бійки у Верховній Раді. І це – під пісню "Юний орел"! Ще кілька митей – і на екрані виник сам автор та виконавець невмирущого хіта, вбраний у гламурний костюм, а поряд на сцені – напівоголені танцівниці… Наступними кількома кадрами режисер показав, як ошелешив діда Степана узагальнений образ українського патріота зразка 1990 – 2000 років…

Не буду переказувати, що ще побачив дід Степан в теперішній Україні до того, як повернутися в світ померлих. Дивіться кіно самі. Хоча, якщо його ще не бачили, це вам навряд чи вдасться, принаймні, найближчим часом. Так, коли після демонстрації в бібліотеці імені Чижевського фільму "Милі мої українці" серед присутніх у залі зайшла мова про його прокатну долю, Олександр Жовна нічого певного з цього приводу не сказав. Він погодився із думкою одного із учасників зустрічі, що, мовляв, варто було б з просвітницькою метою показати фільм по ТБ, та висловив сумнів у тому, що це комусь треба. Разом з тим Жовна припускає, що через деякий час його твір з’явиться в інтернеті.

Зате чимало цікавого він розповів про Степана Кожем’яку. Тісно зійшовся з ним Олександр на початку 1980-х, коли, закінчивши інститут, повернувся до Новомиргорода. Ходив до діда Степана в курінь, як той називав свою хату. Допомагав старому записувати спогади. Спілкування молодого чоловіка з неблагонадійним стариком не минуло без уваги кадебістів. За словами Олександра, знайомство з ними могло для нього закінчитися дуже плачевно, якби не політичне потепління в країні (якраз до влади прийшов Горбачов).

"Великим оригіналом дід був! – згадував Жовна. – Коли його Катерина померла, прийшли до нього баби, кажуть, мовляв, музику треба замовити. А він їм: "Це – не весілля, це – похорон". Ті йому: "Обід треба зробити". А дід Степан: "Якщо хто голодний, я йому дам грошей, нехай іде в шинок, поїсть там". І табличку на могилку Катерини з написом: така-то, "вчителька чужих мов", вона німецьку викладала, виготовлено так, як дід розпорядився. Уже не пригадую, чи залишився в фільмі епізод, де видно той напис…"

Ми, глядачі, дружно повідомили Жовні, що звернули увагу не тільки на табличку на могилці Катерини, а й на напис на розташованому поряд скромному пам’ятнику самому Степану Кожем’яці, який гласить, що тут поховано філолога-мостобудівника.

"Цей пам’ятник він собі за життя замовив, – продовжив згадувати Жовна. – Написав заповіт, де наказав загорнути його в червону китайку і т.д., цілий список ритуальних дій склав… А як дід Степан помер! Я тоді саме в Києві був. Повернувся я додому, а мені кажуть, що діда уже нема. Дізнався я, що дідові, який уже нікудишній був, не знайшлося місця в районній лікарні, і відправили його в амбулаторію у Рубаний Міст, це у чорта в зубах. Комуняцька номенклатура боялася діда до останнього його дня! Мені було цікаво, чи при доброму розумі помирав дід. Поїхав я у Рубаний Міст, де зустрівся з фельдшером, він виявився російськомовним. Я уявив собі, як дід терпів його такого. Фельдшер і розповів мені, що дід, помираючи, на запитання медперсоналу "Як ви почуваєтеся?" ставив такі ж зустрічні запитання. Отакий!"

"Дід філософом був по життю, – сказав Олександр Жовна. – Удома в нього стояла скриня велика, повна рукописів. Укладав словник мостобудівних термінів. А книжок мав стільки! На кожній – екслібрис з написом власного прізвища та словами "Борітеся – поборете". Одну з них, Енциклопедію Южакова, подарував мені…"

За словами Олександра, йому не раз доводилося чути таке: мовляв, хто такий той Кожум’яка, що ти про нього кіно робиш? Він, Жовна, відповідав їм, що Кожум’яка – більш вагома у вітчизняному дисидентстві постать, ніж навіть Чорновіл (який, до речі, приїздив до Кожем’яки в гості, і цей факт відображено в фільмі). А що про діда Степана мало хто знає – то через його скромність.

Стосовно процесу створення фільму Олександр Жовна повідомив, що знято його за добу, через брак часу у Петра Панчука та Сергія Колбінєва, оператора. І все ж результатом тієї роботи режисер, здається, задоволений. "На зйомках відчувалося, що дід – поряд і сприяє нам", – сказав він, тим самим зміцнивши позиції деяких дослідників його творчості, які вбачають у ній елементи містики.

Говорили на зустрічі і про музику, яку використав Жовна у своєму фільмі, – "Бахіану" Ейтора Вілла-Лобоса у виконанні Ольги Басистюк ("Вона найкраще її співає, мені років з тридцять тому сподобалася", – сказав Жовна) і симфонію Олега Киви на слова Тараса Шевченка "Серце одпочине" у виконанні Ніни Матвієнко ("Хотів без Матвієнко, але не знайшов такої версії", – зізнався Олександр). Юрій Любович як знавець з цього питання схвалив обидва вибори Жовни-режисера, а Жовну-актора назвав Аленом Делоном.

А коли зайшла мова про кадри з Поплавським, Любович зауважив Жовні, що варто було б вкласти в уста діда Степана брутальне слівце. Режисер відповів, що він розглядав таку можливість (дід мав сказати: "Яка гидота!"), але Панчук у тому епізоді зробив такий красномовний вираз обличчя, що слова були зайві.

Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39348 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua