МЕНЮ










17 травень 2019 - 11:30

Олена Смотренко: «Це місто буквально вшите в мене…»


Історія нашого міста – то історія її родини, адже Олена Смотренко – кропивничанка (єлисаветградка, кіровоградка) у п’ятому поколінні. Її прапрадід Терентій Захарович Смотренко тримав біля поселення Голти (нині Первомайськ) водяний млин. Але згодом його бізнес занепав. Він продав млин і переїхав до Єлисаветграда. Його син Олексій Терентійович мав коптильню на Кущівці, а в центрі міста – ковбасний магазинчик. Дід Олени закінчив кавалерійське училище і саджав дерева у Ковалівському парку. Це місто, за словами Олени, буквально вшите в неї, а вона – в нього. Вона – частинка цілісної міської мозаїки. Каже, що, коли йде бруківкою старовинного тротуару вздовж палацового комплексу біля Ковалівського парку, уявляє, як цією дорогою ходила її бабуся. Тепер ходять її батько, вона, її донька.

Олена Смотренко безмежно любить своє місто. І цим зумовлене її непересічне захоплення: вона не просто досліджує пам’ятки архітектури старого міста, а й вишукує родзинки цих споруд, які самі по собі стали витворами мистецтва – неповторні двері, ворота, віконні рами, виготовлені місцевими умільцями, які, переживши всі лихоліття, дожили до нашого часу. Подекуди ці елементи архітектурного обличчя міста потребують реставрації. Час і люди були до них безжальними, тому їх потрібно рятувати. Але для початку – сфотографувати, щоб увічнити кожен такий, без перебільшення, шедевр.

Олена – дочка відомого у Кропивницькому викладача, краєзнавця Вадима Смотренка, якого знає і шанує чимало випускників педагогічного університету, дослідників, науковців. Захоплення історією рідного краю, міста зокрема, він зумів передати доньці.

– Усі свої знання про історію рідного міста тато передав мені. І я хочу ділитись цими знаннями з іншими, щоб люди пишались містом, любили його. Тато завжди мені казав: «Ти – Смотренко. Ти повинна не просто дивитися (смотреть – рос.), а й бачити». Ще коли ми жили разом із батьками на колишній вулиці Тимірязєва (тепер – Тараса Карпи), часто гуляли прилеглими вулицями. Можна сказати, що я виросла серед цього каміння. Пам’ятаю, як у 90-ті роки минулого століття, коли почалося тотальне зубожіння людей і вони виживали як могли, часто-густо тягли все, що погано лежить, розбирали на брухт паркани, ворота, решітки. Так мій тато зупиняв цих людей і вимінював у них ці елементи старого оздоблення, рятуючи від знищення. Потім він мені розповідав, що вдалося врятувати, з якого будинку були зняті віконні решітки, як називалися їх елементи. Коли ми гуляли містом, то він завжди звертав мою увагу: “Подивися, які двері, вікна, решітки, яка кладка цього будинку!” І ці всі деталі я всотувала в себе. Тепер так же вчиняю із своєю донькою: завжди звертаю її увагу на архітектурні особливості тієї чи іншої споруди, унікальні деталі тощо.

– Тато часто робив малюнки з тих решіток, які вдалося зберегти, систематизував їх, щоб потім використовувати у своїх дослідженнях, книгах, – продовжує Олена. – А я допомагала. Тобто, як зараз кажуть, завжди була в темі. Так вийшла книга батька «Маленький Париж». Потім була інша – «Металеві візерунки міста Святої Єлизавети», за яку він отримав обласну краєзнавчу премію імені В.Ястребова. На жаль, цю книгу до цього часу не видано через брак коштів. А потім, коли я зареєструвалася у соціальних мережах, то наткнулась на такі сторінки, як «Двері Вільнюса», «Двері Риги», «Двері Парижа» – тобто такі проекти вже були, користувалися популярністю, там виставлялись світлини різноманітних зовнішніх дверей – справжньої окраси старовинних міст. Я подумала, що потрібно і самій зробити таку сторінку «Двері Єлисаветграда», викладати туди фото старих дверей, які самі вже стали історією. Спочатку я думала, що обмежусь лише світлинами дверей, потім зрозуміла, що потрібно розповісти і про сам будинок, його колишніх господарів, історію його побудови. Коли з’явились підписники, почала писати і про історію міста. У нас багато чого гарного збереглось у місті, я хочу, щоб люди його любили. Я багато подорожую Україною, мені є з чим порівнювати. Тому скажу, що наше місто – попереду деяких інших міст і за наявністю, і за збереженням архітектурних шедеврів. Наприклад, Миколаїв – чудове старе місто, але пам’ятки архітектури, в основному, одноповерхові. У нас же велике архітектурне різноманіття.

Олена ділиться:

– Тепер я часто влаштовую собі у вихідні дні своєрідний релакс: йду гуляти містом з фотокамерою, фотографую багато унікальних деталей визначних архітектурних пам’яток, готую їх опис та викладаю у мережу. Дію за принципом: подобається – не подобається. І навіть, якщо, наприклад, двері доволі старенькі, місцями фарба облупилась тощо, то в цьому також вбачаю певний шарм. Якщо ти налаштований бачити красу, то ти її обов’язково помітиш. Нещодавно на вулиці В’ячеслава Чорновола трапилась пожежа в дворі будинку Вайсенберга, де зараз розташоване обласне управління охорони здоров’я. Там я помітила, що знято унікальні ворота, виготовлені майстрами-ковалями братами Володимирськими. У свій час вони були досить відомими у Єлисаветграді, збереглося чимало їхніх робіт. Я навіть знайома з онукою одного з братів. Тоді я побачила, що ворота зняті і в будь-який момент їх можуть десь подіти. Недовго думаючи, я звернулась до відділу охорони культурної спадщини управління містобудування та архітектури міської ради. Повідомила, що знято ворота у будинку Вайсенберга. Там поставились із розумінням. Вжили термінових заходів, і таким чином вдалося врятувати ворота, щоб вони й надалі радували око містян та гостей обласного центру.

– Дехто з місцевих дослідників архітектурної спадщини Єлисаветграда стверджує, що всі пам’ятки сконцентровані на вулицях Дворцовій та Великій Перспективній. Я не згодна, – каже жінка. – Є чудовий ансамбль модернових будинків на вулиці В’ячеслава Чорновола. Сюди входить той же будинок Вайсенберга, приміщення колишнього міського ЗАГСу. Також дуже люблю вулицю Гоголя (колишня Безпоповська – до Великої Перспективної, а за Перспективною – вона називалась Московська). Там збереглось чимало одноповерхових особнячків. У тому числі з автентичними оригінальними дверима, гарною ліпниною. Як на мене, то я б туди водила екскурсії, а не лише по Дворцовій – є що подивитися.

За професією Олена Смотренко - музикант. Відчуття прекрасного в неї розвинене завдяки класичній музиці. Вона стверджує, професія передбачає не просто виконання музичних творів, а повне злиття з глядацькою аудиторією. Доводиться віддавати чимало внутрішньої енергії, викладатися на повну на концертах. Але настає час, коли потрібно знайти той, так би мовити, зарядний пристрій, який би постійно підзаряджав «батарейки». І ось таку «підзарядку» вона знайшла у спілкуванні з природою, подорожах, зокрема, дуже любить Одесу, куди постійно навідується, щоб відпочити душею, а вдома – у дослідженні архітектурних перлин старого Єлисаветграда. Вона не просто гуляє містом, а вдивляється у старовинні будинки, вишукує родзинки в їх оздобленні. Ті ж таки двері старих будівель для неї стали предметом її історичних розвідок. А дослідження архітектурних шедеврів – джерелом натхнення.

– Якось на вулиці Чигиринській, побачила унікальні двері з німецьким дорнокером, – розповідає Олена. – Зацікавилась цим елементом: що воно таке і як практично застосовувалось. Довелось звернутись до спеціалізованої літератури, архівних матеріалів. Дорнокер використовувався замість дзвінка – це металевий пристрій, яким стукали у двері. Дізналась, що поряд колись розташовувалась німецька кірха, яка не збереглась до наших днів. Значить, думаю, цей будинок мав належати лютеранському священикові, бо саме цей дорнокер вказував на це. Або будинок на вулиці Декабристів, 5. Тут я вже звернула увагу на унікальне архітектурне оздоблення. Там є маскарони з левами, які тримають у своїх пащах портрети дівчат. Я довго роздивлялась цей будинок. Цікавило, чому леви – однакові, а дівчата – різні. І нарешті мене осяяла здогадка, що дівчата – то пори року. Одна з них – у вінку з колосків, у іншої – вінок з ялинкових шишок, у третьої – з виноградної лози, а весна – вся у травневих трояндах. Зараз я цей будинок про себе називаю «Пори року», а раніше – «Будинок з левами».

– Доводиться переглядати і штудіювати чимало літератури, старих газет, – продовжує дослідниця. – Але найцікавіші факти завжди отримую від батька. Ось, наприклад, двері будинку лікарні Гольденберга на вулиці Архітектора Паученка, де зараз розташоване одне з відділень центральної міської лікарні, виготовив різьбяр по дереву Олексій Іванович Ситник. Цей майстер був хрещеним батьком моєї бабусі. А моя бабуся, татова мама, йому розповіла, що її хрещений батько зробив ці двері. Тато розповів мені. Але хто, окрім мене, про це знає? Є чимало дверей, які збереглися, але їх потрібно відреставрувати, привести у належний стан. І вони засяють своїми неповторними гранями. Я маю багато друзів у різних містах України. Вони також є підписниками моїх сторінок у соціальних мережах. То вони захоплюються нашим містом: “Ми навіть не могли уявити, що у вашому місті збереглись такі унікальні архітектурні шедеври!” Звичайно, не знали, бо для них Кропивницький – це просто транзитна станція між Києвом і Одесою. Раніше мало хто з них був у нашому місті. Але я зуміла зацікавити їх, вони тут побували, залишили чимало захопливих відгуків. Тому зараз, коли ми взяли напрямок – розвивати туристичну привабливість нашого міста, треба взяти на озброєння його архітектурні принади. Це дуже захоплює туристів, поціновувачів культурної спадщини. Повірте на слово, не в кожному місті є такі архітектурні пам’ятки. Київ, Львів, Чернівці, Одеса, і серед цих міст з гордістю можу назвати Кропивницький. Я переконана, що ми входимо у п’ятірку міст з найкращими архітектурними шедеврами, які дійшли до наших днів. Я радію з того, що кропивничани мені пишуть у відгуках, що після перегляду моїх світлин виникло бажання піти й подивитися на певний будинок, на його оздоблення, помилуватися цією красою. А мешканці інших міст загорілися бажанням відвідати наше невеличке затишне місто, відкрити для себе ще одну сторінку історії України. Приїздили великі автобуси з туристами з Києва, Миколаєва, Одеси. Ми з батьком влаштовували для них екскурсії. Люди раділи з того, що відкрили для себе наш Кропивницький, дивувались його охайності, чистоті, чим великі міста зараз похвалитися не можуть. А я пишаюся, що живу в такому тихому провінційному місті, яке зуміло зберегти свої особливу ауру, неповторність і привабливість.

– Мене дуже надихає приклад Івано-Франківська, – захоплюється Олена. – Там теж діє відповідний проект, що стосується пошуку та реставрації унікальних дверей. Але відмінність кропивничан від івано-франківців в тому, що ми сидимо і чекаємо, що хтось дасть грошей на відновлення унікальних шедеврів або їх виділять з міського бюджету, хтось знайде майстрів, а там люди самостійно організовують збір коштів. Потім вишукують майстрів, які здатні відреставрувати двері. Словом, з міського бюджету кошти не беруть. Знайшли якийсь німецький благодійний фонд. Реставрація одних дверей коштує 50 тисяч гривень. То хіба це великі гроші? А красу буде збережено. Мене це настільки надихнуло, що я буквально загорілась такою ідеєю. Буду шукати кошти, фірми, які займаються реставрацією, щоб зберегти історичну пам’ять міста. Хто хоче, приєднуйтесь до мене!

Записала Оксана ВЕРСТЮК
Фото зі сторінки Олени Смотренко в Facebook



17 травень 2019 - 13:45
Гуля (вст)

отличная статья!

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.44241 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua