МЕНЮ










22 травень 2020 - 09:57

Ольга Сірченко: «Я тільки зараз зрозуміла: яка красива наша країна!»


У Ольги Сірченко – екслюзивна, рідкісна професія. Вона – технолог із виготовлення цукерок. Не кондитер, не кухар, а саме – цукерочниця. І, схоже, саме цей вибір, який вона зробила юною старшокласницею, коли у їхню школу у Луганську прийшла майстер сусіднього профтехучилища запрошувати майбутніх студентів, і допоміг їй вистояти, зберегти себе, віру в світ, коли на її місто і життя звалилась біда російсько-української війни.

У її родині трагічні події випадають на долю уже третього покоління. Бабуся – мамина мама – Текля Порфенівна залишилась вдовою із п’ятьма дітьми: чоловік у 41-му пропав безвісти. Як не було важко, жінка виростила дітей гідними людьми, а потім уже й Оля із сестричками Валею і Нелею щоліта гостювали у неї у селі Хворостинівці Старобільського району. Цей куточок Луганщини був і залишається найбільш україномовним, у родинах і тоді, й тепер говорять, швидше, не російською – суржиком.

Батько, Володимир Безпалько, родом із села Тального, що на Черкащині, виховувався у дитбудинку. Вони із мамою Ольги Анастасією були будівельниками. У мирний час родину спіткало тяжке горе: у 1980 році, напередодні московської Олімпіади, коли під Києвом будували Олімпійське містечко, стався трагічний випадок, і батько загинув. Мама залишилась сама із трьома дітьми.

Старші сестри вже навчались, а Оля – наймолодша, тож і вирішила піти в училище, аби якомога швидше здобути професію, бо ж мамі, щоб утримувати родину, доводилось братися за будь-яку важку роботу, і донечці дуже хотілося допомогти, щоб мама могла хоч трохи більше відпочивати.

Навчатися їй було легко й цікаво. Сама назва професії, яка її так привабила, звучала якось казково. І вже перша практика на Луганській кондитерській фабриці, показала, що тут вона затримається надовго. Так і сталось. 29 років роботи. Шлях від звичайної робітниці до головного технолога величезного цеху фірми “АВК” (ця торгова марка стала символом Луганської кондитерської фабрики).

Цех був великий – працювало близько 600 чоловік. Виготовляли тут славнозвісні цукерки «Курочка-ряба», «Асорті», різні подарункові набори. Та найбільшою популярністю користувався торт «Шахтарський», Це був фірмовий виріб Луганської кондитерської фабрики, його рецепт розробили тут ще у 60-х роках минулого століття, і він абсолютно оригінальний: проліне, щоколад, горіхи. Фактично це кілограмова шоколадна цукерка вишуканої форми. Пані Оля виготовляла такі торти. Уже тут, у Кропивницькому, зробила такий подарунок-торт і своїм друзям. Правда, без відповідного обладнання точно дотриматись технології було непросто. Але вона – професіонал, знайшла відповідний замінник, і теж вийшло дуже смачно.

Коли пані Оля розповідає про свій цех, колектив, дуже дружний, ініціативний (тоді вона з часом здобула і вищу освіту), про торти, які виготовляли її дівчата – карети, замки, Попелюшки, принци, Діди Морози й Снігурочки, ріг достатку, звірята, весільні композиції, – у її голосі зникає напруга, що накопичилась за роки нелегкої долі переселенки.

…З нею тієї весни трапилося нещастя – зламала ногу і була на лікарняному. А тут підступила ще страшніша біда – війна. Фабрику закрили. Та найбільшою її тривогою, як свого часу у бабусі і мами (з чоловіком розлучилась давно), були діти. Син Дмитро уже дорослий, жив в іншому місті. А донечка Оленка – ще підліток, школярка. Їй же треба вчитися, вступати в доросле життя, а тут – таке…

У кінці червня 14-го року виїхали в Дніпро – до сестри Нелі, яка там мешкала після закінчення університету. Донька пішла до школи, Ольга теж знайшла роботу за спеціальністю – там діяв філіал фірми «АВК».

Та ось донечці виповнилося 16, треба отримувати паспорт, а для цього необхідні документи з місця постійного проживання. Повернулись в Луганськ, там отримали тимчасове посвідчення. Але з ним виїхати було неможливо. З горем пополам у Лисичанську вдалося одержати паспорт Оленці. Цього разу дорога пролягла до Кіровограда, який незабаром став Кропивницьким.

І тут знову пані Олю виручала її професія. У нашому краї немає навчальних закладів з підготовки таких спеціалістів. Тож її освіта, досвід і навички знаходять застосування: працювала на фірмі «Тристар», потім – «Технополь» (торгова марка «Шалена білка»), зараз – «Східні ласощі».

Донька виросла, живе у столиці. З дітьми у пані Олі чудові, теплі стосунки, вона гордиться ними. Здається, можна щасливо жити. Але найбільша її проблема, як і у більшості переселенців, – житло. Мешкає на квартирі у віддаленому мікрорайоні міста. І поки що найближчих перспектив з отримання власного житла не видно.

І все ж Ольга Сірченко не нарікає на долю: у Кропивницькому вона зустріла безліч доброзичливих, співчутливих людей. Більше того, уже у листі, надсилаючи мені електронною поштою фото, пані Оля написала таке:

«Я вам не сказала найголовнішого! Я дуже люблю подорожувати по Україні! За п’ять років життя в Кропивницькому я побувала у Каневі, Умані, Києві, проїхала по шевченківських місцях, а також була в Чигирині, в Холодному Яру, в Боковеньках, в Софіївці, в Моринцях, на річці Південний Буг. Кілька разів – на Хуторі Надія, мені там директорка Валентина Тобілевич подарувала свою книгу з дарчим написом. Я за все життя не бачила такої краси! І тільки зараз зрозуміла: яка красива наша країна!»

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.36345 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua