МЕНЮ










13 вересень 2016 - 15:10

Останній круїз “Адмирала Нахимова”


31 серпня минуло тридцять років з дня загибелі найбільшого пасажирського круїзного корабля Чорноморського флоту “Адмирал Нахимов”. Ця трагедія, що сталася у 1986 році неподалік Новоросійська (до берега було всього чотири кілометри), приголомшила тоді весь світ. За офіційною версією, загинули 423 людини (насправді, вочевидь, набагато більше), для 65-ти з них корабель став навіки братською могилою.
Горезвісний людський фактор
...У ніч з 31 серпня на 1 вересня 86-го року пароплав “Адмирал Нахимов” вийшов з Новоросійська, прямуючи в Сочі. На його борту було 1234 чоловік (888 пасажирів і 346 членів екіпажу). О 23.12 на виході з Цемеської бухти він зіткнувся із суховантажем “Петр Васев”, який входив у порт. Удар “Васева” припав на правий борт “Адмирала Нахимова”, внаслідок чого утворилася пробоїна заввишки десять і довжиною вісім метрів, куди ринули потоки води. Через якихось сім – вісім хвилин лайнер пішов у безодню, затягуючи за собою безліч людей, які не встигли відплисти якнайдалі, а ті, хто не зміг вибратися з лабіринту численних проходів, трапів, дверей, були приречені.
Першим на місце катастрофи через двадцять хвилин прийшов лоцманський катер, який зустрічав “Петра Васева” для супроводу його в порт. Катер прийняв на борт 118 осіб. Потім прибули буксири, прикордонні катери, “Комети”. “Васев” теж намагався допомогти потопаючим людям – із суховантажа скинули троси, але тільки дуже сильні чоловіки могли по них вибратися на судно. Більшість же потерпілих, які не загинули відразу, перемазаних фарбою і мастилом, що вилилися з “Адмирала”, безпорадно бовталися у воді, оскільки шлюпки спустити на воду просто не встигли, а рятувальні житлети були далеко не у всіх пасажирів, та й користуватися ними толком вони не вміли. От чому, за словами очевидців, на місці трагедії рятувальники виловили немало трупів, які плавали... ногами догори. Люди одягли рятувальні жилети так, що ті виштовхували на поверхню нижню частину тіла і замість того, щоб рятувати, топили.
Пошуки тіл загиблих тривали до 19 вересня. Під час них загинули двоє водолазів, які працювали всередині затонулого лайнера. Один з них застряг в уламках, а іншого привалило зруйнованими конструкціями корабля. Після цього роботи було вирішено припинити, і 65 людей залишились на борту “Адмирала” назавжди.
Спеціальна комісія дійшла висновку, що причиною трагедії став людський фактор – грубі помилки екіпажів обох суден. У висновку комісії говориться, що капітан “Петра Васева” Ткаченко “допустив надмірно небезпечне зближення суден, знехтував даними візуальних спостережень вахти на містку... проявив невиправдану самовпевненість і халатність у керуванні судном”. Капітана “Адмирала” Маркова (він мав звання “Найкращий капітан Чорноморського флоту”) звинуватили в тому, що він залишив місток при виході судна з порту, не проконтролював дії вахтового щодо попередження зіткнення та “проявив самозаспокоєність і байдужість до подій на містку”. Визнано винним і другого помічника капітана Чудновського, який безпосередньо керував “Нахимовым” в момент катастрофи. Він, до речі, загинув смертю, гідною справжнього мореплавця, – через дві хвилини після зіткнення спустився в свою каюту, кажуть члени екіпажу, які врятувалися, замкнув двері і пішов на дно разом з пароплавом.
У березні 1987 року в Одесі відбувся суд над капітанами. Різні джерела кажуть про різні строки, на які було їх засуджено. Одні стверджують, що обом “дали” по 15 років. Інші – що Марков отримав чотири роки позбавлення волі, а Ткаченко – десять. Але всі твердять, що у 1996-у обох амністували. Марков ще довго працював у Чорноморському пароплавстві і помер у 2007 році. Ткаченко змінив прізвище й емігрував в Ізраїль та загинув у 2003 році – його яхта затонула біля берегів Ньюфаунленда. Після корабельної аварії всім членам екіпажу “Нахимова”, які вижили, дали дозволи на роботу в закордонних рейсах. У кінці вісімдесятих років було відправлено у відставку міністра морського флоту СРСР, звільнено начальника Чорнорморського пароплавства, виключено з партії та звільнено провідних чиновників пароплавства і партійних керівників Одеси й області.
Існували різні версії причин катастрофи. Дехто казав, що судно було приречене, оскільки це був останній його рейс, 5 вересня теплохід мали списати і порізати на металолом. За іншою версією, причина трагедії – назва корабля: всі судна, які так називалися, потонули. Ще за однією версією, судно загинуло через генерала КДБ, котрого за чиїмось наказом мали прибрати, бо він знав нібито якісь партійні таємниці і планував їх оприлюднити. І за останньою легендою, на борту “Нахимова”, коли він ще був німецьким кораблем (як відомо, він СРСР дістався після Другої світової війни в рахунок репарацій), під час його першої катастрофи німецькі водолази шукали якийсь кортик із шифром, що вказував на скарби рейху. Тоді його не знайшли. На останньому рейсі “Нахимова” в одного високопоставленого пасажира нібито був той самий кортик, який після загибелі лайнера таємниче зник...
На початку 1986 року “Адмирал Нахимов” визнали таким, що не може експлуатуватися, але з рейсів не зняли. Корабель ще з 1957 року був круїзним лайнером. В 1977 році екіпаж відзначив 20-ліття безаварійного плавання. Однак насправді, кажуть спеціалісти, судно не відповідало вимогам Конвенції з безпеки мореплавання, тому його експлуатація обмежувалася круїзами так званою кримсько-кавказькою лінією між Одесою, Ялтою, Новоросійськом, Сочі, Батумі, Сухумі. Реєстрові документи судна на придатність до плавання продовжувались з року в рік. Так було і влітку 1986-го, коли керівництво Чорноморського пароплавства, як завжди, випустило його в рейс більш як з тисячею людей на борту. Цей круїз виявився для пароплава останнім, як і для багатьох його пасажирів та членів команди. Він вийшов 29 серпня з Одеси, повернутися назад йому вже не судилося...
Корабель мрій
Рівно за рік до катастрофи, у 1985-у, автор цих рядків побувала у плаванні на “Адмирале Нахимове”. Батьки купили мені путівку на круїз саме з 29 серпня по 5 вересня. Квиток був не дуже дорогим, тому разом з іще двома дівчатами жила в каюті другого класу. Правда, були каюти й третього класу – на найнижчій палубі.
Минуло тридцять років, а я добре пам’ятаю, яке незабутнє враження на мене та моїх подруг справив лайнер. Ми були вперше на такому величезному судні. Це був корабель мрій, що дарував радість і блаженство, у всякому разі, таким він нам здався, коли ми ступили на його борт. Він сяяв начищеною бронзою, кидалися в очі килими, картини на стінах, екзотичні для нас пальми в горщиках. Це було справжнє плавуче місто з великим басейном, трьома ресторанами, двома барами, кінотеатром, бібліотекою...
Як я вже казала, жили ми в каюті другого класу, котра знаходилась на одній з нижніх палуб, і ні разу (!) ми не втрапили в неї, повертаючись з обіду чи ексурсії, самі, не скориставшись допомогою стюартів або прибиральниць. На кораблі були такі лабіринти, що знаходити місце свого тимчасового помешкання за десять днів круїзу ми так і не навчились: бродили коридорами, натикались на стіни, підіймалися сходами нагору, знову спускались і – безрезультатно. Тоді в нас це викликало веселощі й сміх. А через рік, дізнавшись, про страшну трагедію, я чітко уявила, як у непроглядній темряві, в паніці мечуться нажахані люди, намагаючись знайти вихід на горішню палубу, і мені стало моторошно. Коли дивилася репортажі про катастрофу, переживала так, наче це відбулося зі мною. Розуміла, що, якби вона сталася на рік раніше, точно не вижила б, бо зовсім не вміла на той час плавати.
Коли ми заселилися з дівчатами в каюту, звісно, перш за все, оглянули її, бо, повторюсь, були вперше на кораблі. Столик, ліжка, стільці, шафа – все було прикручено до підлоги. У шафі ми виявили оранжевий рятувальний жилет. Один. А нас було троє. Покрутили його в руках, та й засунули назад на нижню полицю. Ніхто з нас уявлення не мав, як його одягати на випадок чогось. За десять днів круїзу нам НІ РАЗУ НІХТО не розповів, як користуватися жилетами чи рятувальними кругами, що робити, куди бігти, якщо раптом стануться, наприклад, пожежа чи шторм. Зате регулярно по радіо оголошували, що в бари й ресторан в купальниках і шортах заходити заборонено, не можна за борт кидати недопалки... Звичайно, це правильно, але чому по тому ж радіо було не розповісти, як поводитися на випадок нештатної ситуації? Чи провести якісь навчання-тренування, поки корабель пливе до наступного порту?
Щовечора на “Нахимове” для нас на верхній палубі проводили розважальні програми, концерти, танці до пізна. Вдень тут стояли лежаки, на яких ми загоряли, скупавшись у басейні, А під час концертів їх зсували і використовували як лавки. Бачили ми там і накриті брезентом рятувальні шлюпки вздовж бортів, куди залазили діти погратися. Їх, до речі, було дуже багато серед пасажирів, навіть немовлята. Здивування це не викликало. Здавалося, що наш корабель – абсолютно безпечне місце. Під час плавання ми весь час бачили берег, до нього, думали ми, рукою подати, можна вплав дістатися: он же видно виноградники, поля, корів, які пасутьтся вздовж них, сади, села, міста, машини, а ввечері – вогні населених пунктів, які відбивалися у морі... Вдень часто лайнер супроводжували дельфіни, які весело вистрибували з води, блискаючи мокрими боками на сонці. Усе це так заколисувало, розслабляло, як, власне, і має бути на відпочинку.
Хіба могли всі ми навіть думку допустити, що безпечність, у якій були переконані, – лише міраж? Що зовнішній шикарний блиск лайнера приховує його зношені нутрощі, які вже давно вичерпали свій термін придатності? Що трагедія може статися будь-якої хвлини?
Додому – тільки не морем!
Серед тих, хто вижив після загибелі “Адмирала Нахимова”, – кропивничанин Олег Тиченко (зараз він завідує навчальними лабораторіями на одній з кафедр Кіровоградського національного технічного університету). Він погодився поділитися спогадами про пережите тридцять років тому.
– У 1986 році я закінчив школу, і батьки зробили мені подарунок – купили путівку на круїз на “Адмирале Нахимове”, – почав Олег розповідь. – З Кіровограда до Одеси наша група добиралася поїздом. А ввечері 29 серпня були вже на борту судна. В каюті зі мною жили кіровоградець Олександр, працівник “Друкмашу”, та військовий із сином. 30 серпня наш лайнер зайшов у Ялту, ми гуляли до вечора містом, а потім “Нахимов” вирушив у Новоросійськ. Прибув він туди о чотирнадцятій годині 31 серпня. До вечора ми відпочивали в місті, після чого повернулися на пароплав. А о двадцять другій він відчалив.
Пригадую, я стояв на верхній палубі, поряд з Володею і Толею, молодими чоловіками з Онуфріївки нашої області, одружених на сестрах. З цими хлопцями я познайомився і заприятелював під час подорожі. Море було тихе. Якась частина пасажирів розважалася на танцмайданчику, якась – дивилися фільм у кінозалі, ще якась – уже відпочивала у каютах. О двадцять третій по корабельному радіо (яке було чутно і через гучномовці, встановлені на палубі) було наказано забрати дітей до кают спати. Через хвилин десять після того ми відчули сильний удар, заскреготав метал. Я підбіг до борту, з боку якого пролунав звук, і побачив, що від нас віддаляється якесь судно. На палуби “Нахимова” висипали пасажири. І раптом усе поринуло в пітьму. Це вимкнулося освітлення. Але невдовзі світло з‘явилося знову (потім ми дізналися, що то корабельний електрик увімкнув резервне живлення). Коли лайнер почав стрімко хилитися на бік, зрозуміли, що він тоне. Люди запанікували, стрибали (дехто падав, бо корабель був сильно нахилений) у воду. А я вже просто зійшов у воду, коли судно лягло на бік, і відчув, що зачепився сорочкою за якусь залізяку на судні. Ледве відчепився і тримався над водою прямо над кораблем. А він занурювався все глибше. Мені чомусь запам‘яталося, що “Нахимов” пішов під воду начебто з увімкненим світлом. Якимсь дивом поряд зі мною опинився надувний човен, і я заліз у нього. Бачив ще один такий човен, а в ньому помітив чоловіка, з яким подружився на кораблі, – Володимира з Онуфріївки. Він був дуже схвильований, бо десь подівся свояк, хоча у воду вони стрибали разом...
Потім нас підібрав катер прикордонників і відвіз до причалу на морському вокзалі. А там – крики, плач! Люди, яких туди доставили раніше, кинулися до нас, вдивлялися нам в обличчя – намагалися знайти серед нас своїх рідних, але щастило далеко не всім. На причалі я побачив, як зустрілися мої знайомі з Онуфріївки. Військовий і його син, мої сусіди по каюті, також вижили. А Сашко з “Друкмашу”, як я потім дізнався, – ні. Хоча був першорозрядником з плавання – він мені сам розповідав...
Нас поселили в готелі і вранці порадили повідомити родичам, що живі. Я “ударив” телеграму батькам: “У мене все в порядку. Не хвилюйтеся. Скоро буду”. Мама й тато спочатку не дуже й звернули на неї увагу, бо тоді ще не знали про катастрофу. А коли дізналися, то перелякалися дуже і заходилися детально розглядати її і додивилися, що вона відправлена вже після трагедії, і зрозуміли – я живий.
У Новоросійську з нами, тими, хто врятувався, зустрічався Гейдар Алієв – перший заступник глави уряду СРСР. Він очолював комісію, яка розбиралася в причинах катастрофи. Він запропонував нам повернутися додому на пароплаві, але всі були категорично проти. Ми хотіли тільки сушею. Їхав я додому поїздом аж з Новоросійська.
А вдома до мене прийшла сусідка по будинку: хотіла дізнатися хоч би щось про свою доньку, яка, виявляється, теж була на “Нахимове” в тому ж рейсі, що і я, але не повернулася. Та нічим не міг зарадити, бо я її не знав і якщо й бачив на кораблі, то не звернув уваги. А сусідка ще не раз заходила, просила згадати, чи не бачив її дитини...
“Мені сказали: Летиш з родичами пасажирів упізнавати тіла”
Станіслав Янчуков у 1986 році був секретарем ради Федерації профспілок Кіровоградської області з гуманітарних питань. І саме йому довелося виконати морально дуже важку місію – він разом з родичами загиблих пасажирів “Нахимова” їздив у Новоросійськ на упізнання і відправку додому тіл. Ось що розповів Станіслав Миколайович про події тридцятирічної давнини:
– Про те, що затонув круїзний лайнер “Адмирал Нахимов”, у Кіровограді дізналися 1 вересня. І в обком партії, в профспілки пішли люди із запитаннями про своїх рідних. Я попросив Миколу Канцедала, який тоді очолював телеком, дізнатися телефон штабу порятунку потерпілих у Новоросійську. І відразу ж туди зателефонував. А мені звідти й кажуть: що ви дзвоните? Беріть родичів загиблих і приїжджайте сюди, нехай упізнають тіла своїх близьких. Про те, що такий штаб уже створено, я дізнався по радіо, коли повідомляли про трагедію. Тоді я звернувся до другого секретаря обкому партії Леоніда Кібця. А він питає: що думаєш робити? Кажу: посилатиму туди Мірошніченка, голову облради по туризму й ексурсіях “Кіровоградтуриста”. Кібець же рішуче розпорядився: “Поїдеш сам, полетиш разом з родичами пасажирів”. І наступного дня літаком Кіровоградського льотного училища цивільної авіації ми вилетіли в Анапу, а звідти дісталися Новоросійська.
Прийшли в штаб, який розгорнули в приміщенні міськради, в конференц-залі на першому поверсі. Там уже сиділи родичі затонулих, які приїхали першими з різних куточків Радянського Союзу. Пам‘ятаю, он там у кутку сидять люди з Тернополя, там – з Колими, там – з Леніграда... Більше сорока делегацій з усього Союзу прибуло згодом. Ми були одними з перших. Звісно, найбільше було пасажирів з України, тож і загиблих українців – теж найбільше. Поселили нас в гуртожитках, готелях, на приватних квартирах... Жити ж там довелося довго – аж до 19 вересня.
Люди перебували в страшенній напрузі. Чекали, що їхніх доньку, сина, чоловіка знайдуть живими. Але це траплялося дуже рідко. З кожним днем шанси побачити родичів живими в людей танули. Отак поживуть родичі в Новоросійську, упізнають у трупі когось свого – і додому, хоронити.
Якось вранці приходимо в штаб, а там якийсь галас незрозумілий, плач. Виявляється, видають родичам загиблих свідоцтва про смерть, а них в графі “Причина смерті” зазначено: “утопление в воде”. Всі обурюються, бо хто ж оплатить страховку з таким записом? Виходило, що людина втопилася через свою необережність.
Згодом прилетів у Новоросійськ Гейдар Алієв, заступник голови Ради Міністрів СРСР, який і очолив цей штаб. А з ним прибув заступник завідуючого промислово-транспортним відділом ЦК КПРС, чоловік, який відразу зумів дати лад сотням родичів, сотням трупів, десяткам водолазів з різних міст... Коли приїхали ці “вожді”, то потягнулися й “вожді” дрібніші – з областей. З нашої приїхали заступник голови облвиконкому Всеволод Пустовий, голова міськвиконкому Василь Мухін (бо кіровоградців було найбільше серед загиблих з області. Всього з Кіровоградщини вирушили в круїз тридцятеро, а вижили лише одинадцятеро) і Григорій Узункікаянц, який очолював обласну судмедекспертизу. Такого спеціаліста, як він, жодна делегація не мала. Його й інші області “терзали”, аби допоміг в упізнанні трупів. Упізнавати ж доводилося важко: тіла по кілька діб, тижнів пролежали на дні, їх пооб’їдали краби, риба... Це було жахливо. І він ходив з убитими горем родичами і допомагав. Про аналіз ДНК ми тоді навіть не чули. Пустовий займався відправленням тіл на Кіровоградщину, розміщенням родичів, які тільки прибували, бо не всі відразу змогли приїхати. А ми – Мухін, Узункікаянц і я – постійно були з рідними загиблих на причалі №15, де стояв ряд рефрижераторів з тілами потопельників: то треба було негайно викликати комусь лікаря, то просто поспівчувати, потримати за руку. Пам’ятаю, потонули дві сестри Котовщук. Приїхав їхній батько. Такий приязний, приємний чоловік. Незважаючи на величезне горе, поводився достойно, з розумінням ставився, що не відразу вирішуються певні проблеми. Хоча видно було – він просто убитий горем. Серед загиблих, також пам’ятаю, були батько й син, здається, з Онуфріївського району...
Коли трупи перестали діставати, а загинули водолази, пошукові роботи припинили. І запросили людей, які недочекалися своїх рідних ні живими, ні мертвими, на невеликий корабель й відвезли на місце, де лежав “Нахимов”, і спустили на воду величезну гірлянду та пом’янули загиблих.
Я тоді пропустив увесь біль цих людей, які втратили дітей, інших родичів, через свої серце й душу. Й досі не можу спокійно про ті події згадувати.
* * *
І сьогодні ті, хто вижив у катастрофі, щороку повертаються на місце страшної трагедії: біля монумента на мисі Дооб проходить панахида за загиблими, а над тим місцем, де покоїться “Адмирал Нахимов”, на воду лягають вінки з квітів...
Світлана НАДУТЕНКО



13 вересень 2016 - 16:49
Михайло Cинін (вст)

sty13

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38214 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua