МЕНЮ










26 грудень 2014 - 15:40

Охоронці неба і землі


Кіровоградців Юрія Сташенка та Івана Зеленька поєднує те, що обох їх мобілізовано до підрозділів протиповітряної оборони, які нині оберігають Україну на її південному краї, та що обоє служать командирами…

Найкраще в армійському житті, на мій суб’єктивний погляд, – це відпустка (у далекі вже вісімдесяті роки минулого століття я побував у двотижневому звільненні під час проходження строкової служби, тож можу оцінити його принадність). Саме під час відпустки молодшого лейтенанта Юрія та прапорщика Івана, які після багатомісячного перебування в зоні проведення антитерористичної операції на сході країни та на адміністративному кордоні з Кримом приїхали додому на відпочинок, автор написаного й зустрівся з ними в Кіровограді.

Молодшому офіцерові, який військову спеціальність здобув на військовій кафедрі Київського політехнічного інституту, під час відпустки виповнилося тридцять років. Із ювілеєм його привітали колеги з міської ради, де він працює головним спеціалістом одного з її секторів, та секретар Кіровоградської міської ради Іван Марковський. Разом з багатьма іншими подарунками іменинникові його колеги презентували прапор України зі своїми найкращими побажаннями.

– Надзвичайно душевні привітання від співробітників стали для мене приємною несподіванкою, – розповів Юрій. – Однак не лише це схвилювало, а й мирне спокійне життя навколо. Декілька днів не міг опанувати себе, адже вже звик до суворого військового побуту, постійного очікування ворожого вторгнення та нелегкої повсякденної служби. Після підготовки в навчальному центрі наш підрозділ забезпечував підвезення усього необхідного бійцям у зону АТО, а потім зайняв позиції на південному напрямку. Там ми відпрацьовуємо бойові вміння, чергуємо на позиціях, переміщуємося з одного місця на інше. Разом зі мною служать люди різного віку – і двадцятирічні, і сорокарічні. Є серед нас і ті, що брали участь у бойових діях на сході країни. Стосунки між людьми складаються по-різному, але всіх єднає почуття братерства. Ми дуже звикли один до одного. Я от навіть зараз у відпустці в Кіровограді, а думки мої – про свій підрозділ. На півдні ми, кіровоградці, почали цінувати нашу дніпровську воду, на яку вдома звикли нарікати. Вода поблизу моря із солоним присмаком, тому їздимо набирати її для пиття з колонок, зі свердловин. Отак і починаєш розуміти, що не все є таким буденним і доступним, як звик вважати. Це стосується і вимог до комфорту, адже вдома звикаєш до нього – і вже ніби й не помічаєш. А в армії нам довелося пожити і в наметах, які буря позакидала в море, і в неопалюваних будиночках, і у вологих бліндажах. Та потроху обживаємося всюди, бо потрібно ж якось пристосовуватися до польових умов служби. На жаль, волонтерів з Кіровоградщини ми бачимо нечасто, зате до нас приїздять частіше з різним крамом добродії із заходу країни – Чернівецької, Волинської, Івано-Франківської областей. Буває, що ми обмінюємося амуніцією та іншими речами з іншими підрозділами української армії. Трапляється, що в когось є те, чого ми потребуємо, а у нас – дефіцитні для них речі. А загалом, готуємося до заміни в зоні проведення антитерористичної операції своїх колег-зенітників, які зараз там стримують сепаратистів і росіян…

Значно старшим виявився мій другий співрозмовник – Іван. Він, певно, один з найстарших мобілізованих у нашій армії. Чоловікові – шістдесят років, і потрапив він до військового навчального центру аж через декілька місяців відвідування військкомату – після листа в Міністерство оборони України з проханням мобілізувати його. І така наполегливість зрозуміла: шістдесятирічний прапорщик має за плечима двадцять п’ять років військової служби, яку завершував у 9-й окремій бригаді спеціального призначення.

Підрозділ Івана Зеленька вже побував на фронті, де прикривав вихід свого батальйону з-під обстрілу, захищаючи його вогнем зеніток по техніці й живій силі сепаратистів і російських агресорів. На нових південних позиціях він також уже відзначився, збивши три ворожих безпілотники.

– Мені від волонтерів дістався чудовий туристичний килимок, – розповідає чоловік, – на зворотному боці якого написано: "Повертайся живим!" Тож я зобов’язаний виконувати це побажання. Ми з хлопцями отримуємо багато листів від дітей зі щирими такими текстами, що коли читаєш їх, то наче й побачив багато чого в житті, але від них сльози на очі навертаються. Так само розчулюють і різноманітні саморобні браслети, вишивки, які ми отримуємо від малечі.

Наш побут військове відомство добре забезпечує. Раніше було гірше, але тоді нам на допомогу прийшли волонтери. І тоді, і зараз відчуваємо велику підтримку від людей. Привозять і теплий одяг, і харчі, і навіть прилади нічного бачення. Волонтери роблять дуже потрібну справу. До нас приїздять молоді люди з Івано-Франківська, із центру України. Буває, що як вони, так і учасники місцевої самодіяльності, а то й професійні артисти, влаштовують нам невеличкі концерти. Ці виступи дуже піднімають бойовий дух солдатів.

Шостого грудня, у День Збройних сил України, я зі своїми хлопцями провів урок мужності в селі, що поряд з нашими позиціями. Діти з тамтешньої школи назносили для нас торти, пиріжки, інші смаколики, яких наробили їхні мами, сестри, тітки й бабусі. Були там також і котлети, і олів’є… Та чого тільки не було! Український народ не кидає своїх захисників напризволяще. Я знав, що так буде, але це все ж вражає, що люди так згуртувалися. Армію можна здолати, кожна окрема баталія може завершитися перемогою однієї чи іншої сторони. Але народ подолати не можна, якщо він готовий до опору й підтримки свого війська. А це значить, що перемога буде за нами, бо ми за правду і з нами Бог.

Однак не все так добре у війську, нашим мобілізованим бійцям потрібно багато ще чого навчитися, бо половина наших втрат – від необережності, через недбальство. Хтось на надів бронежилет, а хтось дозволив собі випити алкоголю (це нині стає великою проблемою). Менше було б розхлябаності, то меншими були б і втрати. На війні не можна нехтувати найдрібнішими вимогами щодо безпеки.

Зі своїх позицій у біноклі ми дивимося на росіян, а вони – на нас. Упевнений, що не пустимо їх з півострова на, як тепер кажуть, континентальну Україну. На одній з наших вантажівок написано "Кобзар". На обох дверцятах її кабіни – портрети Тараса Шевченка. Це один з наших водіїв, старший сержант з Голованівська Микола Канайкін, який надзвичайно шанує нашого геніального поета, знає багато його поезій напам’ять і декламує їх перед нами, – так прикрасив свою машину із зеніткою в кузові. І наші вороги хочуть таких людей перемогти! Не вийде, не вилито у них ще таких куль, які б здолали нас…

Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.50981 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua