МЕНЮ










28 лютий 2014 - 17:53

Перед відлигою


5 березня 1953 року помер Сталін. Більшість радянських людей, звісно, не здогадувалася, що попереду – викриття культу особи померлого вождя та звільнення сотень тисяч в’язнів, що взагалі почнеться нова епоха в історії країни. Та все ж багато хто зітхнув з полегшенням вже від самої звістки про смерть генсека.

Принаймні так запам’ятався той час Залмену Філеру, професору Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка.

Сталіна ще й не поховали були, а пам’ятник йому хтось обезглавив

– У 53-му мені ішов двадцятий рік, – згадує Залмен Філер. – Мешкав я в Макіївці Сталінської, тепер – Донецької, області. Трудився на шахті підземним слюсарем. До речі, працював я там з 14 літ з річною перервою, коли вчився у технікумі (я його сам покинув).

Якось на початку березня я працював у нічну зміну. Хоча в шахті однаково – що день, що ніч. Перед закінченням роботи я доповів диспетчеру, що виходитиму на поверхню, – такі правила. Диспетчер запитав, чи я партійний. Я: "Так". (У 52-му я став кандидатом у члени ВКП(б).) Диспетчер: "Як вийдеш, одразу – в партком". "Хоча б помитися перед тим можна?" – спитав я дозволу. А у відповідь: "Ні, одразу в партком". Прийшов я туди. А там усі теж – тільки з роботи. Парторг і каже, що Йосип Вісаріонович дуже захворів, що треба нам пильними бути, щоб ніяких заворушень не сталося. І порадив парторг заходити до нього в разі чого. Вийшли ми надвір. Один із нас – фронтовик. Ще двоє – уже похилого віку робітники. Вони розмовляють, а я, наймолодший, слухаю. Один каже: "От Йосип Вісаріонович похворіє деякий час, а потім, мабуть, помре. Хто ж буде замість нього?" Називали Маленкова, Берію. Хрущова ніхто не вгадав…

Після того минуло кілька днів, й офіційно сповістили про смерть Сталіна. Наступного ранку по всій країні мали відбутися траурні мітинги. А в ніч перед цим у нашій Макіївці відбили голову пам’ятнику Сталіну. Її на землі виявив хтось із робітників, йдучи уранці на зміну. Того ж ранку голову встановили на місце з допомогою цементу, та шов був помітний. Щоб приховати його, на шию Сталіну одягли вінок…

І от – траурний мітинг. Серед присутніх, мабуть, були й такі, що раділи смерті Сталіна. Та цього, ясна річ, не виказував ніхто. Дехто пустив сльозу. Я не плакав, бо на той час уже пожив трохи на світі і розумів, що й до чого.

– А хтось тужив на тому мітингу: мовляв, що з нами буде без дорогого вождя? – запитав у Залмена Юхимовича автор цих рядків, начуваний про такі випадки.

– У нас таких не було. А коли я вже служив на флоті у Кронштадті, то дізнався від одного з матросів про такий випадок: як він, тодішній десятикласник, побачивши, що хтось засміявся на траурному мітингу з приводу смерті Сталіна, підійшов і ударив його...

А дитиною я свято вірив дорогому учителю, пісні співав про нього. Пригадую, коли навчався у технікумі, то займався співом у хорі, мені це подобалося. Була в нашому репертуарі й "Кантата о Сталине". До цих пір пам’ятаю її : "От края до края, по горным вершинам, Где вольный орел совершает полет, О Сталине мудром, родном и любимом, Прекрасную песню слагает народ…"

"Поки батько ходив на допити у відділ НКВС, мене відлучили від дитсадка"

Відповідаючи на запитання, чи постраждали його родина, інші близькі люди від сталінських репресій, Залмен Філер пригадав кілька історій. Перша – про Марка, вітчима своєї матері.

– Марко не дожив до мого народження, – розповів Залмен Філер, – я знаю про нього від матері та бабусі. Родом Марко був з Бердичева. В юності він поїхав у Відень, де здобув освіту філософа. Там, у Відні, він і пережив Першу світову війну. А у 1918 році повернувся в Бердичев, де й одружився з моєю бабусею, яка уже мала дочку від першого чоловіка – мого діда, котрий помер у громадянську. А де в Бердичеві можна було застосувати свої знання філософу? Отож, Марко викладав історію у школі. Потім переїхав із сім’єю (моя бабуся народила йому трьох синів) до Києва. Пізніше – у Москву, де влаштувався в Інституті червоної професури. Переїжджаючи з одного місця на інше, Марко возив із собою дисертацію німецькою мовою, яку написав у Відні. Її тема – філософія Маркса. Наскільки я розумію, то була об’єктивна праця, а не панегірик Марксу. І коли Марко помер, то вдова, моя бабуся, спалила ту дисертацію. Вона казала, що чоловік вчасно помер, бо впевнена була: у роки сталінських репресій він не уник би арешту. Його могли б звинуватити і в перекручуванні марксистського вчення, і в наклепі на партію…

Наступна історія, яку розповів Залмен Юхимович, – про його батька:

– Він був журналістом. У 1937 році його відправили на піврічні редакторські курси у Харків. І скучив він за дружиною, за мною, малим, відпросився на кілька днів, приїхав додому. Мати йому й повідомила, що арештували таких-то людей з нашого містечка... Батько їй: "Та ти що, це ж кришталево чисті люди!" Мати: "Не віриш, то зайди до секретаря райкому". Секретар райкому мешкав поряд. Батько пішов до нього і дізнався, що й сам потрапив у список тих, хто підлягав арешту найближчим часом. Адже секретар райкому входив у трійку, яка розглядала такі справи. Він і порадив батькові тікати. Звичайно, застеріг його, щоб нікому не розказував ні про це попередження, ні про зустріч. Тато поїхав у Харків, де, за порадою все того ж секретаря райкому, став просити зняти його з партобліку у зв’язку із необхідністю переїзду до Москви. Батько мотивував цю потребу складним становищем, в якому опинилася його теща, жителька столиці. Мовляв, залишилася без годувальника з трьома дітьми, важко їй. Відпустили батька, приїхав він у Москву, влаштувався робітником на будівництві метрополітену, ліжко отримав у гуртожитку. А до нас приїжджати боявся. І от прибула бабуся, щоб забрати нас. Пригадую, я, чотирирічний, ще дивувався: чому бабуся, а не тато приїхав? Перебралися ми в Москву, пожили трохи в бабусі. Потім батько знайшов нову роботу, в Люберцях, на машинобудівному заводі. Отримав там житло, забрав туди й нас із матір’ю. Через якийсь час він припинив ходити на роботу. А мене припинили водити в дитсадок. Коли я став дорослим, то дізнався причини цього. Виявляється, батька викликали в НКВС і звинувачували в шпигунстві на користь Польщі. При цьому було використано той факт з батькової біографії, що до 1924 року він жив у Польщі. До речі, батько з юності був прихильником соціалізму, у 1921 році брав участь у підпільному установчому з’їзді комсомолу Польщі. За це він був покараний польською владою – рік відсидів у тюрмі. Потім батька передали на поруки тамтешній єврейській общині, але на роботу його ніхто не брав. Він деякий час мандрував Польщею в пошуках роботи, та й вирішив податися на радянську територію. Батько пройшов через фільтраційний табір, де його ретельно перевірили, чи не засланий... І от через багато років факт проживання його в Польщі став підставою для звинувачення в шпигунстві, відлучення від роботи, а мене, його дитини, – від дитсадка. Та батько подумав собі, що під лежачий камінь вода не тече, і поїхав у Москву, в обком партії, де поскаржився на несправедливе звинувачення. Через кілька днів батька викликали у відділ НКВС. Там йому сказали, щоб повертався до роботи. Ще й обіцянку взяли, що нікому не розповідатиме про допити. Батько поцікавився, де ж той слідчий, який його допитував. Йому відповіли так: "Він виявився ворогом народу".

Батько дожив до 1978 року. Сталіністом він не був і не плакав за Сталіним, коли той помер. Він уникав розмов про Сталіна. Але в партію вірив. А бабуся моя раділа від того, що пережила Сталіна, що дочекалася його смерті. Вона звинувачувала Сталіна у загибелі на війні двох її синів. Про це бабуся відверто казала у сімейному колі.

Продовжуючи цю ж тему, професор Філер розповів про свого тестя, який провів рік у в’язниці за надуманим обвинуваченням:

– Це було ще до мого одруження з Валею. Її батько працював завмагом, і його звинуватили в організації банди. Він мені розказував, як допитувався у слідчого, що ж то за банда та чим вона займалася, і як почув у відповідь, що він як завмаг морив голодом свиней у розташованому в містечку відгодовувальному пункті. Це при тому, що тесть завідував магазином промтоварів. "Костюмів я не давав свиням, чи що?" – обурювався тесть.

Згадав Залмен Юхимович і про арешт товариша по роботі:

– Це було у 51-у чи 52-у році. Перед тим, як спуститися в шахту, сидимо з товаришами на сонечку. І хтось каже: ми зараз у дірку під землю поліземо, а вони – на природі, з дівчатками. "Вони" – це про державних керівників. Андрій Назаров, він недалеко від мене жив, почувши це, сказав: "Ну, Сталін уже старий, щоб з дівчатами..." Словом, прізвище Сталіна прозвучало у непристойному контексті. Наступного дня Андрій не прийшов на роботу. Потім ми дізналися, що його забрали. Більше ми його не бачили.

Доручили засудити "лікарів-шкідників"

А ось що розповів професор про свою еволюцію від юного сталінця до людини з критичним ставленням до постаті "батька народів":

– У школі я був кращим учнем, але, закінчивши її у 1951 році, медалі не отримав. Потім я дізнався про постанову 51-го року, відповідно до якої євреїв у вузи не можна було брати. А оскільки медаль давала право вступу до вузу без екзаменів, то школи перестали давати євреям медалі.

Та я, не здогадуючись про це, після закінчення школи поїхав у Харків, вступати до університету. Склав екзамени непогано, отримав чотири четвірки і чотири п’ятірки. Тим часом наближався День шахтаря, я хотів відзначити його удома і зайшов у приймальну комісію, щоб відпроситися на кілька діб. "У вас все нормально, маєте запасних три-чотири бали", – сказали там мені… Коли ж повернувся з Макіївки, то не виявив себе в списках зарахованих. А хлопці, які склали екзамени гірше за мене, значилися в тих списках. Я намагався з’ясувати, в чому справа, а у відповідь чув таке: "Ви не вірите рішенню приймальної комісії?" Говорилося це таким тоном, ніби я засумнівався у радянській владі. Я допитувався: "Можливо, трапилася технічна помилка?" Урешті-решт, мені дали довідку про те, що екзамени я склав, але не пройшов за конкурсом. Я поцікавився, кому можна поскаржитися. "Ректору", – сказали мені. Пішов я у ректорську приймальню. Секретарка каже: "Я запишу вас на прийом, але вже багато людей записано, потрапите не раніше ніж через тиждень". А я ж – у чужому місті, що мені там тиждень робити було? Занепав я духом, іду університетським коридором і бачу вивіску: "Заочне відділення". Я – туди, показав довідку про складені екзамени. І мене зарахували в студенти. У постанові, про яку я казав, мабуть, була заборона брати євреїв лише на стаціонар вузів.

Наражався я й на інші прояви антисемітизму. В січні 1953 року, коли вже був членом партії, отримав партдоручення провести бесіду з робітниками про "справу лікарів". (Мається на увазі кримінальна справа стосовно групи високопоставлених радянських лікарів, обвинувачених у зв’язках із міжнародною єврейською організацією "Джойнт" і вбивстві ряду радянських лідерів. Витоки кампанії відносяться до року, коли лікарка Тимашук звернула увагу компетентних органів на відхилення в лікуванні Жданова, що призвели до смерті пацієнта. Кампанія закінчилася одразу після смерті Сталіна. – Авт.) Мені не хотілося виконувати це доручення, і я просто прочитав публікацію про це у "Правде". Потім, після смерті Сталіна, була офіційна заява, що "справа лікарів" – це помилка…

Ситуацій, які змушували юного Залмена Філера засумніватися у правильності сталінської політики, за його визнанням, виникало чимало.

– Наприклад, – продовжує професор, – якось я довідався, що батько сусідської дівчини – а я на неї задивлявся – репресований. Зайшов я якось до неї, узяв з етажерки книжку, а звідти листівка випала. Негарно чужі листи читати, та я, піднімаючи листівку з підлоги, пробіг поглядом по кількох рядках. Листівка була від батька, який працював на будівництві Дніпрогесу. Він у листівці хвалився своїй рідні спорудженням якогось значного об’єкта. Словом, радісний лист був. І я подумав, що не може ворожа людина так радіти успіхам країни… А на другому курсі університету мені, заочнику, випало писати курсову роботу з основ марксизму-ленінізму, і я вибрав тему: "Марксизм-ленінізм про війну, мир і революцію". Досліджуючи ці питання, самотужки вивчив першоджерела, дуже старався. Нарешті відіслав курсову в університет. Через якийсь час отримав рецензію, а там: "Слабко відображена роль Йосипа Вісаріоновича Сталіна". А я ще коли писав ту роботу, то картав себе за те, що творю панегірика Сталіну. Мені незручно було, що в курсовій забагато Сталіна. А вийшло, що, навпаки, – замало.

"Товарищ Сталин, вы – большой ученый?"

Автор цих рядків попросив Залмена Філера згадати події й 1956 року, коли Хрущов на закритому засіданні XX з’їзду КПРС зачитав знамениту доповідь "Про культ особи і його наслідки", в якій викривався культ особи Сталіна (цей документ називають просто секретною доповіддю ЦК або закритим листом ЦК).

– Я тоді служив на флоті, уже був членом партії, – розповів Філер. – Брав участь у чотирьох засіданнях, на яких зачитувався той секретний лист. Майже напам’ять його вивчив. Слухали усі мовчки, емоцій не виказували. Тільки один капітан третього рангу, фронтовик, не витримав – вийшов наперед, порвав партквиток і, виматюкавшись, сказав: "Я ж вам, гади, вірив!.." Ще запам’ятався такий випадок, що трапився того ж 56-го року. Ми, матроси, ішли з лазні і побачили, як машини їдуть, навантажені пам’ятниками Сталіну. Навіть брезентом не були прикриті ті пам’ятники. Мені тоді подумалося, що не треба так чинити, що це – вандалізм…

Запитав автор цих рядків у професора Філера і про його думку на те, ким був Сталін – повним неуком чи інтелектуалом високої проби (серед дослідників сталінізму є прихильники обох точок зору).

– Сталін був освіченою людиною, – відповів Залмен Юхимович. – Адже мав духовну освіту, чудово знав релігійні тексти. До того ж, він наполегливо займався самоосвітою. Багато читав. За тридцять років управління державою Сталін неабияк виріс в освітньому плані. Промови собі сам писав. Пам’ять прекрасну мав. Усіх командирів дивізій знав, провідних конструкторів. Йому локшину на вуха боялися вішати… Щоправда, про Сталіна до смерті Леніна мало хто знав у народі. А Троцького, наприклад, знали всі. Мама жартувала, що в Бердичеві, де було багато євреїв (як і в Єлисаветграді), на мітингах лунали вигуки: "Хай живе Карл Маркс і Лейба Троцький!"

Спілкуючись із Філером, автор поцікавився у нього і природою такого поширеного у 1970 – 1980 роки явища, як вивішування автовласниками портретів Сталіна на скло своїх машин. Професор пояснив це так:

– Гадаю, народ демонстративно хотів дати зрозуміти владі, що йому відомо про її корумпованість. Мовляв, Сталіна на вас нема.

– Отак, мабуть, і виникає неосталінізм? – запитав у мудрого співрозмовника автор.

– І так – теж.

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40137 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua