МЕНЮ










16 серпень 2019 - 09:11

Перетинаючись з любов’ю…


З лікарем-терапевтом Оленою Барановою я знайома давно. Наші шляхи в основному перетинались по журналістській роботі. Олена Євгенівна тривалий час була головним міським позаштатним терапевтом, тож до неї доводилось постійно звертатись за коментарями з медичних питань. А потім дізналась, що вона ще й реалізує себе у літературному амплуа: пише прозу, видає книжки, бере участь у літературних конкурсах. Пише під псевдонімом Елеонора Бельська в жанрі малої прози. А на початку нинішнього року стала членом Національної спілки письменників України.

У 2012 році вийшла її перша книга «Се ля ви, или Сколько стоит фунт счастья», а потім, з інтервалом в три роки – «Год кошки, или Вот такая любовь», «Прокатай мене на мотоциклі».

Її твори – це роздуми про сенс життя, про кохання і зневіру, про зраду і вірність. Сюжети її творів поєднані душевним і співчутливим ставленням до людей, вмінням у повсякденних речах побачити красу щирих людських стосунків, розповісти свої історії так, що читач стає немов би учасником подій і разом із героями новел сміється і плаче, любить і страждає, розчаровується та знаходить віру, відкриваючи для себе деякі аспекти життя заново.

Отак і я відкрила для себе лікаря-терапевта, завідувача амбулаторії загальної практики сімейної медицини Олену Баранову заново. Наша розмова тривала досить довго. Говорили не лише про літературу. Дізналась багато цікавого про цю людину.

ПРО ДИТИНСТВО, БАТЬКА І ВІЙНУ

Писати прозу вона почала на початку 2000-х. Така потреба виникла не спонтанно, а до цього була довга дорога. У школі вона була серед кращих юнкорів, писала вірші, в місцевій редакції її хвалили і всіляко наполягали на тому, щоб вона не полишала і розвивала свій літературний талант. Коли у старшій школі постало питання про обрання майбутньої професії, то коливалась між медициною і журналістикою. Воно і не дивно – батько був лікарем, а дідусь – пройшов з блокнотом та фотоапаратом всю війну, був воєнним кореспондентом, розписався на Рейхстазі у день Перемоги, а згодом після війни певний час редагував «Луганську правду». Він вважав, що бути письменником чи журналістом – це щодня працювати над собою, в своїй творчості значною мірою залежати від чужої думки і ще багато всього іншого, що робило цей шлях досить тернистим. По батьківській же лінії у родині всі були лікарями, пишалися своєю професією і вважалось, що діти повинні продовжувати лікарську династію. Тому зійшлися на спільній думці, що поступати дівчинці потрібно у медичний виш і Олена обрала медицину.

Олена Баранова народилась у місті Старобільську Луганської області. Її виховувала бабуся, бо батьки були на той час студентами, навчались у Луганську. А коли закінчили інститут, батька направили на роботу у Первомайськ Луганської області працювати хірургом. Через два роки у новозбудованій лікарні він очолив хірургічне відділення, де і пропрацював п’ятдесят років, до самого початку буремних подій 2014 року. Мама померла в молодому віці.

У перші дні бойових дій під час обстрілу снаряд потрапив у лікарню, саме в операційну. Вбило медичну сестру. Але операційна бригада працювала весь час, допоки не наложили останній шов і вивезли пацієнта в палату...

Надалі у зруйнованій лікарні працювати не було змоги, батько поїхав жити на дачу в село Катеринівку, яка розташовувалась між Первомайськом та Попасною. У першу, найважчу зиму 2014 – 2015 років він з дружиною виїхав до Дніпра, де живе онука, навіть збирався влаштуватися на роботу у лікарню ім. Мечнікова хірургом, але не склалося. Та він не звик сидіти без діла. Тягнуло додому, тому й повернувся у рідні місця. Жили досить важко: у підвалі будинку облаштували собі кімнатку, де ховались під час обстрілів, коли наступало перемир’я – займався хозяйством, розводив бджіл, рибалив, лікував мешканців Катеринівки.

Коли батько захворів у минулому році, Олена поїхала навідати його. Їхала до Бахмута (колишній Артемівськ), бо є пряме транспортне сполучення з Кропивницьким, а потім рушила попутками до Попасної. Про свої враження про подорож до прифронтової зони вона розповіла так:

– Коли їхала, то побачила зовсім інший Донбас. Я у Первомайську прожила з семи років до сімнадцяти і знаю там все: людей, їхній менталітет, все чим жив цей край. Тепер же Первомайськ на окупованій території, що у мене ніяк не вкладається в голові. Мені не довелося там побувати. Я була шокована тими змінами, які відбулись у рідному для мене краю. Все настільки неправдоподібно зруйновано, що я навіть не могла уявити собі, що так може бути. Я пам’ятаю квітучий, могутній, промисловий Донбас...

Тоді була рання осінь – природа буяла різноманітними фарбами, а навколо зруйновані будинки, вибиті шибки у вікнах, груди брухту, сміття, вкриті бур’янами лани! Все мені нагадувало закинуте кладовище.

Але найбільше мене вразили люди – безвиразні обличчя, потуплений погляд, у рухах невпевненість, втомленість, пригніченість. Їдуть тихо, розмов не ведуть, наче остерігаються сказати зайве слово. А я ж пам’ятаю Донбас голосним, емоційним, бурхливим. Можливо, сучасні реалії, важке життя, сповнене щоденного ризику, наклало на поведінку людей свій відбиток. Основна маса населення – шахтарі – люди щирі, відверті, швидкі на з’ясування стосунків, на гостре слівце... А тут смирні, тихі, пригнічені...

В Попасній мене зустріла мама моєї колеги Тетяни Іванової. До мого приїзду ми не були знайомі, але зустріла мене Людмила Іванівна , наче рідну. Є такі люди в Донбасі. За дві доби мого гостювання я наче відігрілася душею.

Але ж багато було і сумного. Вона без прикрас розповіла про нинішнє їхнє життя, показала, в яких умовах доводиться виживати. Ми спустилися у підвал, де вони пересиджували перші обстріли і в які, час від часу, спускаються і тепер. Під багатоповерхівками підвали досить великі, цілі лабіринти. Зараз вони повністю пристосовані до життя. Там встановлені груби, є столи, стільці, є настили, де можна лежати . Кожна родина облаштувала собі куток з «меблями», зі зручностями, з різноманітним домашнім начинням. Словом, все зроблено так, щоб можна було безпечно знаходитися там досить тривалий час. Мені навіть показали місце, де народжували жінки. Мені ці підвали дуже нагадали Одеські катакомби. Загальна біда об’єднала людей. Основна цінність – життя, взаємодопомога, все інше – другорядне.

Інша сторона нинішнього їхнього буття: основна маса мешканців ніде не працює, живуть на гуманітарку. Громадський транспорт працює чітко, місцевий автобус ходить раз на годину. До приходу автобуса збирається великий натовп. Багато хто їздить на велосипедах, дехто – на скутерах.

Колись у Попасній був гарний будинок культури. Тепер там пункт отримання гуманітарки. По обіді збирається великий натовп місцевих для отримання допомоги. Хвалять Ахметова: молодець, піклується про нас! Кульки отримали і розбрелися по домівках до наступного разу, щоб знову зайняти чергу і отримати свій черговий пакунок.

Людські городи впритул впираються у колючий дріт, за яким починається зона бойових дій, туди цивільним йти не можна. Стрілянина триває постійно. Це ж була осінь – час збору врожаю. То місцеві навіть навчились визначати, коли почнуть стріляти, а іноді і домовлятися з військовими, щоб встигнути зібрати городину. Ось така вона, гібридна війна. Тут тобі мирні збирають картоплю, а тут вже розпочався обстріл, і треба бігти ховатися у підвал.

Багато покинутого житла, квартир. Воно давно пограбоване, все більш менш цінне та корисне в домашньому ужитку вже знайшло собі нових господарів.

Лікарня у Попасній хороша, обладнана і забезпечена всім необхідним. Головним лікарем там працює давній батьків учень Олександр Ковальчук – тепер дуже поважна і впливова людина. Я ж пам’ятаю його ще інтерном. Він доклав немало зусиль, щоб допомогти батькові. І я йому дуже вдячна за це.

Батько зараз живе у Катеринівці, не полишає лікарське ремесло – допомагає всім, хоча раз на місяць до Катеринівки приїздять лікарі з Попасної. Тобто медицина там є. Люди пристосовуються до нових умов життя.

Враження від поїздки у мене складне: народ дуже змінився, його свідомість деформувалася від всіх цих подій. Я навіть думаю, що, коли станеться те, про що ми всі зараз мріємоє. – закінчиться протистояння, відбудеться повернення окупованих територій, то найважчим буде примиренням між людьми. Не виключаю можливість міжусобиць між мешканцями територій, які не знали війни, і тими, хто там весь цей час жив. Дехто на Донбасі вважає, що ми тут у центрі і на заході живемо мирним життям, їмо-п’ємо вдосталь, радіємо, відпочиваємо на морях, а вони – заручники ситуації. Багато хто страждає, що все так вийшло. Але патріотично настроєних людей там мені довелось побачити небагато. І це дуже прикро. Раніше я туди їздила щороку у відпустку і ніколи не відчувала протистояння між регіонами. Навіть таких думок чи розмов ніколи не чула. Я не знала і не вірила, що може бути таке, що мої земляки захочуть в Росію. В моїй родині та серед сімейного оточення таких не було. Батько завжди дотримувався, як тепер кажуть, проукраїнської позиції. І йому зараз мабуть найважче усвідомлювати все те, що відбувається. Бо звик нести відповідальність за все, що відбувається. Донбас – шахтарський край: постійний травматизм серед робітників, професійні хвороби, побутові травми. Кожну хвилину треба бути готовим увійти в операційну... І вдень, і вночі. Багато років батько займав керівну посаду, але завжди продовжував оперувати і був добрим наставником та вчителем для багатьох співробітників. Він користувався неабияким авторитетом як серед медиків, так і серед мешканців Первомайська. Мені здається, що у місті не було сім’ї, де б його прізвище не згадували з вдячністю. Первомайськ – місто невелике.

Те, що він з 25 років керував хірургічним відділенням, звик брати на себе відповідальність, наклало відбиток на його характер, вчинки. І я зараз дивуюсь, як він зумів пристосуватись, змиритися, якось зніяковіти, щоб вижити у таких непростих умовах.

Коли починалась війна, у Первомайськ зайшли «казаки» з Ростова, встановили свої блокпости, запровадили комендантську годину і все таке інше. Тоді батько ще працював у лікарні. Я йому телефонувала, просила звільнитися. А він розповів про те, як йшов ву перший день захоплення міста на роботу: «Я сильно обурений! Йду сьогодні на роботу (а він завжди ходив на роботу і з роботи пішки), дивлюсь стоїть один на перехресті в папасі, з портупеєю, зупинив мене і каже: «Покажіть документ!» А я говорю: «А чого це я тобі буду показувати документ?» Він: «Я перевіряю». Я: «Немає мені чого показувати документ. Мене тут всі знають. Я більше п’ятдесяти років пропрацював тут лікарем, стільки життів врятував. Мені нікому не потрібно показувати документ. А от ти - покажи мені документ! Звідки ти тут взявся? Що ти тут робиш? А ти тут стоїш на посту? А я тобі говорю – йди працюй. Я йду на роботу, хворих лікувати, і ти йди працюй! І нічого тут стояти. Роками обходилися без тебе!»

Я з переляку кричу в трубку: «Тату, і він тебе нікуди не забрав? Він же міг тебе полосонути шашкою! Не можна ж так ризикувати!» «Ні, нікуди не забрав, – відповідає. – Сказав, щоб ішов собі… хворих лікувати».

Ось такий у мене тато! І тепер він розповідає, як ховаються у підвалі. Для мене дивно, що до цього він ставиться спокійно. Така приреченість його мене навіть лякає.

Їхати до Олени у Кропивницький батько категорично відмовився. Сказав: «Я народився під час війни, то й помирати, мабуть, доведеться також під час бойових дій».

ДРУГЕ ПОКЛИКАННЯ

Якось батько запитав у неї: «А чи не виниш мене в тому, що послухалась мене, а не діда, і стала лікарем? Можливо, як би ти зайнялась літературою, то більше самовиразилась?» А вона не знала, що відповісти. Зараз може стверджувати однозначно, що література – це її друге покликання. І її все більше тягне саме до письменництва. Двадцять років вона була головним міським терапевтом. Повністю знайшла себе у професії медика. Ще коли навчалась у медичному інституті, то зрозуміла, що лікарська справа – то її. Медицина – це її життя, її самореалізація. Має багато пацієнтів, що стали її друзями, багато тих, хто б хотів у неї лікуватись, словом, дуже затребуваний лікар. Сама отримує велике задоволення від того, що ставить на ноги хворих. Їй подобається лікувати, і, здається, саме це дає їй сили щодня, вже більше тридцяти років займатись саме лікарською справою. Але інколи закрадається думка: «Хто його знає, можливо, якби я з самого початку фахово займалась літературою, то вже зараз була відомою письменницею». І ще на один момент звертає увагу Олена Євгенівна: коли перед нею стояв вибір професійного майбутнього, чому батько був проти того, щоб вона зайнялася журналістикою? Тоді тривала війна в Афганістані. З огляду на характер дівчини, можна було б передбачити, що вона обв’язково опиниться там, пишучи репортажі з гарячих точок. Її чоловік так і сказав колись: подякуй своєму батькові за те, що він наполіг на твоєму вступі до медичного вишу, інакше ти б лізла у саме пекло за гарячими репортажами, і ми б тоді ніколи не зустрілись, не одружилися б і на другому курсі ти б не народила мені донечку.

Звичайно, батьки здебільшого визначають професію свого чада. Тому вона переконана, що в її житті все склалось гармонійно. Вона повністю реалізувала себе як лікар, а тепер, як друге дихання, у неї відкрилась тяга до письменництва. І здається, в цьому своєму покликанні вона – не безталанна.

Свої книжки вона видає під псевдонімом Елеонора Бельська. Стверджує, що Олена Баранова і Елеонора Бельська – це дві різні особистості. Коли вона у творчому процесі, то зовсім інша людина, ніж на роботі. У лікарні вона достатньо строгий керівник і організована людина. Але коли сідає за комп’ютер, все змінюється, і вона – богемна письменниця. Проживає життя кожного свого героя. Сюжети бере з життя. Деякі оповідання і повісті у неї дещо автобіографічні. Читаючи їх, в деяких героях можна навіть впізнати знайомих тобі людей. Наприклад, оповідання «Неслучайная встреча», де головним героєм є відомий у Кропивницькому лікар Олександр Артюх. Його історія дійсно достойна літературного опису: юнацькі роки, переплетіння доль різних людей, його участь у розвитку дещо романтичних і драматичних подій. І це всеохоплююче почуття любові, яке завжди керує діями і вчинками людини. Все це якось зовсім не поєднувалось з тим образом людини, яку знаєш, поверхово як журналіст, коли неодноразово спілкувалася із керівником центральної міської лікарні депутатом міської ради Олександром Артюхом, але після прочитання повісті стає зрозуміло, яка це багатогранна, щедра на людські, щирі вчинки людина.

Піддавати літературному аналізу твори Елеонори Бельської не буду. Просто зазначу, що вже вийшли друком три збірники її оповідань і повістей – «Се ля ви, или Сколько стоит фунт счастья», «Год кошки, или Вот такая любовь» і «Прокати меня на мотоцикле».

– Моя перша книга вийшла у 2012 році, – розповідає Олена Баранова. – Тож за сім років у мене вийшли три книги. Написала ж її за рік. Починається вона з новели «Подснежники». Це була реальна історія. А починалась вона так. На Восьме березня мені подарувати листівку, на якій був зображений весняний пейзаж і проліски. А мені згадалась історія з мого дитинства. Напередодні Восьмого березня прийшов мій однокласник, весь брудний, як тоді сказала бабуся: «Ним, мабуть, мили вулицю». Приніс букетик цих перших весняних квітів. Сказав, що вітає мене зі святом, а я його висміяла, мабуть, тому, що знітилась від уваги до мене. Квіти він віддав бабусі і пішов. Значення тому випадку я особливо не надала, дитиною ж була. А от для нього, як вже з’ясувалося потім, через багато років, коли ми побачилися на зустрічі однокласників, цей випадок став мало не визначальним у житті.

Я написала про це оповідання. Прочитала його друзям, і мене здивувала реакція присутніх. Одна з подруг навіть розплакалась, зазначивши, що історія ця дійсно досить щемлива, щира, зворушлива, торкає душу і змушує замислитись над нашими вчинками, подивитись іншими очима на людей, які нас оточують. Вердикт друзів був однозначний: треба писати, мовляв, у тебе добре виходить. І процес пішов: я поринула у світ красного слова. Тягнуло до столу, до комп’ютера. Спочатку це було просто захоплення, бо ж перше моє захоплення – це товариство мандрівників. Ми з друзями відвідуємо цікаві куточки Кіровоградщини, виїздимо далі – в інші області, відпочиваємо на природі. Саме від таких мандрівок, спілкування з природою я отримую величезне задоволення, надихаюсь для своїх нових літературних знахідок. А потім вже після роботи, приходжу додому, і мене наче тягне до комп’ютера. Пишу без зупину, рядки лягають легко, думки світлі, відчуваю певне піднесення. Писати себе не змушую, не ставлю собі жодних зобов’язань, не визначаю планів. Просто отримую задоволення від процесу написання чергового оповідання чи повісті. Дякую Господу за свій особливий стан, мою Нірвану. Музу свою я ніколи не бачила, не знаю, яка вона. Думаю, легка, світла, прекрасна! Її я не викликаю і приходу не очікую. Все приходить само собою, у будь-який час доби. Але особливо добре мені пишеться вранці. Якщо я прокидаюсь десь о третій годині ночі, коли мозок свердлить якась думка, в голові виникають готові сюжети, зав’язуються діалоги героїв, то можу попрацювати зі словом досить натхненно. Якби я не ходила щодня на роботу на восьму ранку, то написала б набагато більше.

Я пишу про себе в ту хвилину, коли пишу. А не про людей взагалі. Я в цьому живу. В той час я перетворююсь на усіх своїх героїв і я майже цілком володію ситуацією. Майже цілком... Але герої досить часто диктують свої умови. Той, хто пише, той знайомий з цією магією.

У мене мало негативних героїв. Взагалі, немає однопланових персонажів. Мої твори психологічні. Я намагаюся розкрити психологію вчинку, показати різноплановість душі людини. В кожній людині багато чого намішано. На моє самовираження впливає те, що з пройдисвітами і покидьками у своєму житті я не зустрічалась. Я не знаю які вони насправді. Звичайно, що чула про таких, читала, але Бог милував. Мої герої – люди звичайні та не звичайні. Вони вчителі, лікарі, ті, з якими я стикаюсь кожного дня. Якими я захоплююсь, вчинки і життя яких торкають мою душу.

От, наприклад, є у мене повість «Алые паруса» – історія про студентів-медиків, про їхнє життєве дорослішання, любов. Про те, що дива відбуваються там, де в них вірять. Я сама вірю в дива, і вони зі мною постійно відбуваються.

Інша повість «Besame mucho» досить трагічна історія. Лікар Наталія Сергіївна тільки почала працювати анестезіологом. Пам’ятаєте, на початку двотисячних років був спалах свинячого грипу і люди помирали від геморагічної пневмонії? Тоді уряд закупив велику партію наркозного обладнання та апаратів штучного дихання. Ці апарати були на зразок комп’ютерів, треба було вміти на них працювати. Обладнання надійшло до всіх районних лікарень, а працювати на місцях на них не вміли. Тому на рівні міністерства зібрали бригаду молодих фахівців і аспірантів, які мали вже на місцях обучити лікарів-анестезіологів необхідним професійним навичкам стосовно роботи на новому обладнанні.

Ось так Наталія Сергіївна потрапила на своє нове місце роботи. До їхньої лікарні з усього району везли хворих на свинячий грип. Вона надивилась різних жахливих випадків із пневмонією, коли легені пацієнта буквально за чотири-п’ять годин перетворюються на шматок вугілля. Так, одного вечора до лікарні потрапила дівчина Катруся – молоденька, гарненька, доглянута. На нігтях манікюр – розквітла сакура. Цей малюнок був, як дисонанс смерті, яка вже чекала на дівчину, бо що не робили лікарі, за три дні дівчина «згоріла». Наталія Сергіївна довго не могла забути цю свою хвору, вона вкарбувалась в її пам’ять. Особливо той манікюр – на блакитному білохмарному небі розкрила ніжні рожеві пелюстки японська сакура...

Ніхто не може втручатися у фатальні розрахунки ЇЇ ВЕЛИЧНОСТІ СМЕРТІ, крім БОГА. Тож, не треба втрачати часу, відведеного на життя. Про це оповідання «Besame mucho”.

Донедавна я писала лише російською мовою і не вважала, що це може якось вплинути на чиюсь національну гордість. Я завжди вважала себе українкою, і мені це не заважало. Донбас – багатонаціональний край, але усі розмовляли російською. Після закінчення школи я навчалась у Дніпрі, де також питання української мови гостро не стояло. Коли приїхала працювати у Кіровоград, теж ніхто не вимагав від мене розмовляти українською, хоча всю медичну документацію я вела українською.

Надихнув мене почати писати українською мій літературний редактор з «Центрально-Українського видавництва», який нещодавно пішов у вічність, Станіслав Янчуков. Щоб бути, як кажуть у літературному струмені, я почала читати сучасну українську літературу, критичні статті, наприклад, деякі монографії Григорія Клочека багато років є моїми настільними книгами. Це дало свої плоди. Я пишу двома мовами – російською та українською. В мою останню книжку увійшли три оповідання та повість, написані українською мовою. Є й інші твори, які були перекладені з російської на українську. Моїми перекладачами стали Василь Бондар, Ольга Денисенко, Антоніна та Валерій Корені, Світлана Ніколаєвська.

ЛІТЕРАТУРНІ КОНКУРСИ І ВИЗНАННЯ

Першим був конкурс російськомовної прози імені Максиміліана Кірієнка– Волошина під патронатом Національної спілки письменників України. Для участі в ньому вона направила книгу «Год кошки, или Вот такая любовь». На свій подив, стала дипломантом цього конкурсу, посіла друге місце, що і спонукало на нові звершення.

– Треба зазначити, що літературний конкурс ім. Максиміліана Кірієнка– Волошина нині, коли Батьківщина перебуває у стані, так званої, гібридної війни з Росією, – це єдиний конкурс для українських письменників, що пишуть російською мовою, – переконана письменниця. – Враховуючи те, що дехто з впливових літераторів нашого міста досить зневажливо ставиться до російськомовних текстів, не враховуючи їх літературну цінність, для мене були дуже цікавими промови, в яких відомі українські письменники та видавці розмірковували над тим, чи можна вважати російськомовні тексти такими, що написані «мовою агресора», чи має право на життя російськомовна література в Україні? Безумовними були твердження, що змістовна, високоякісна література, якою мовою вона не була б написана, завжди користувалась та буде користуватися попитом у читача. Також неодноразово пролунали думки, що в сучасному українському літературному просторі спостерігається таке нове явище, як російськомовна українська література – це твори українських письменників, що пишуть російською мовою. Така література набула у нашій державі притаманних українській мові особливостей та колориту і значно відрізняється від «русского языка» авторів держави-агресора.

Окрилена визнанням, вирішила взяти участь у Міжнародному літературному конкурсі «Крилатий Лев», про який прочитала в «Українській літературній газеті». Відібрала свої україномовні твори і відіслала. Цей конкурс спрямований на відкриття нових імен в українській літературі. Так, нова збірка оповідань письменниці Елеонори Бельської під назвою «Прокатай мене на мотоциклі», отримала диплом Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози на кращу книжку року «Крилатий Лев» за 2018 рік та спеціальну відзнаку інтернет-видання «РІЧ».

–Мені шістдесят років, – без тіні збентеження говорить пані Олена. – І я – нове ім’я. Якось дивно все це було. Але надіслала і чекала відповіді. І ось мені телефонує голова журі цього конкурсу, член Національної спілки письменників України Олесь Дяк зі Львова і передає мені найщиріші вітання: я увійшла у четвірку призерів міжнародного конкурсу. Запропонував мені видання моєї книжки у Львівському видавництві. Ілюстрації зробила наша землячка, член Національної спілки художників України Наталія Пухінда. Її полотна неодноразово виставлялись у найвідоміших галереях та музеях світу, було де – кілько персональних виставок і у нашому обласному художньому музеї. Потім Олесь Дяк разом із Наталкою Пухіндою у жовтні минулого року приїхали до Кропивницького презентувати цю книгу та мене, як автора. Відбулось дві презентації – в обласній бібліотеці імені Д. Чижевського та обласній бібліотеці для юнацтва імені Є. Маланюка. Чимало добрих, зворушливих слів прозвучало тоді на мою адресу. І я дуже вдячна всім, хто оцінив мою творчість.

А потім був Львів. Церемонія вручення нагород проходила в обласному історичному музеї, в трапезній королівської родини Яна Собеського, з притаманними цій події урочистостями. У присутності членів журі, представників Львівської обласної державної адміністрації, видавців та гостей очолив зібрання Олесь Дяк. Під час вручення нагород із вуст голови журі та відомих українських письменників пролунало багато теплих, зворушливих слів на ім’я призерів та яскравих промов про стан сучасної літератури та її значення у суспільному житті. Основною думкою було те, що українська література бере курс на відкриття молодих талантів з усіх регіонів України та створенню умов до їх найглибшого розкриття.

Три доби, проведені у Львові, пролетіли непомітно, але залишили приємні спогади про нові знайомства, незабутнє враження від спілкування з доброзичливими, талановитими людьми – справжніми професіоналами та щирими друзями. На згадку про «Крилатого Лева» я привезла книжки переможців конкурсу та привітання кропивничанам від письменників Галичини – Олеся Дяка, Надії Мориквас, Надії Коваль та наших земляків – головного редактора журналу «Дзвін» Юрія Коваля та Наталії Пухінди.

Знайомі з творчістю Елеонори Бельської переконані в тому, що їй вдається тонко, із зворушливою симпатією розкрити жіночу психологію і мотивацію вчинків. А той таки Станіслав Янчуков свого часу зазначав, що «сила автора не лише у жіночій слабкості, а в її вмінні так же глибоко проникнути і в чоловічу психологію, зрозуміти мотиваційні важелі дій і вчинків чоловіків. А це одне із свідчень нового кроку у творчості та письменницькій майстерності Елеонори Бельської».

Оксана ВЕРСТЮК



17 серпень 2019 - 09:31
Константин (вст)

sty02

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.46887 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua