МЕНЮ










24 липень 2015 - 11:52

Поліг, рятуючи поранених


Фельдшер госпітального відділення медичної роти 93-ї окремої механізованої бригади старший солдат Федір Романов загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим "зеленим коридором" – на дорозі в районі села Новокатеринівки Старобешівського району Донецької області. Другого вересня його разом з іншими 87 загиблими українськими військовими привезли в Запоріжжя. Там нашого земляка впізнали його бойові товариші та родичі.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Федора Романова нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Народився він 27 вересня 1983 року. У початкових класах навчався в школі № 17, а потім – № 24. Вступив до професійно-технічного училища № 2, після закінчення якого працював слюсарем з ремонту автомобілів Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Строкову військову службу проходив під Одесою в окремому полку зв’язку. Після демобілізації у вересні 2005 року обійняв посаду молодшої медичної сестри (санітара) психіатричної бригади Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Через два роки вступив до медичного коледжу ім. Є. Мухіна (спеціальність – "Сестринська справа"). Здобувши медичний фах, обійняв посаду сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги загальнопрофільної бригади з обслуговування дорослого населення. А з першого квітня 2013 року, у зв’язку з реорганізацією Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги шляхом приєднання до ТМО "Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Кіровоградській області", – сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги підстанції № 1 Кіровоградської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги.

Співробітники Федора Романова розповідають, що працював він чесно і сумлінно, добре орієнтувався в складних ситуаціях при наданні допомоги хворим. Був доброю і співчутливою людиною, справжнім помічником лікаря. Брав участь у конкурсах аматорського мистецтва, обласних спартакіадах серед працівників колективів фізичної культури профспілки охорони здоров’я та в змаганнях з більярду, плавання, бігу, шашок, на яких посідав призові місця.

– Федір виріс хорошою людиною – чесною, доброю, завжди готовою прийти на допомогу, – розповідає мати старшого солдата Людмила Федорівна. – Його завжди оточували друзі. Ріс він непосидючим, йому завжди треба було бути чимось зайнятим. Разом з батьком вони виконували всю чоловічу роботу в нашому приватному будинку. Він як губка вбирав у себе все, що стосувалося чоловічих справ, аби жінкам (мені, молодшій сестрі і бабусі) не доводилося братися за ту важку роботу. Коли його молодша сестра була ще маленькою, я могла спокійно залишати її на Федора й не хвилюватися, бо знала: з ними все буде добре. Але, як і більшість хлопчиків, був він і забіякою. Учителі, які його навчали, згадують сина як учня, котрий встигав і попустувати, і на відкритому уроці не зганьбитися, і в роботі художнього гуртка взяти участь. Охоче грав у всіх шкільних, студентських постановках. Окрім творчості, захоплювався спортом, займався в секції рукопашного бою. Після навчання у професійно-технічному училищі трудився автослюсарем, відбувши строкову військову службу, пішов працювати санітаром на станцію швидкої медичної допомоги. А через два роки вступив на навчання до медколеджу. Так він і жив – працював, вчився. У будні – на навчанні, у вихідні – на роботі. У Федора в бригаді були дуже хороші колеги, які допомагали йому в навчанні і в практичному застосуванні набутих знань. Багато лікарів, з якими йому довелося працювати в одній зміні, відгукуються про нього як про хорошого спеціаліста і людину. Він швидко орієнтувався у складних ситуаціях на викликах, розумів лікаря з півслова. З ним було легко працювати. А автомашини лишилися улюбленим хобі сина, який охоче допомагав батькові і товаришам ремонтувати їх. За що б не брався, усе доводив до кінця…

За словами Федорових батьків Людмили Федорівни та Андрія Андрійовича, потяг до медицини їхній син виявляв змалку, однак так само йому подобалося лагодити автомобілі, тому після закінчення дев’яти класів і пішов навчатися на автослюсаря. Однак із часом зрозумів, що все ж медицина вабить його більше, тому вже 24-річним чоловіком вирішив вступати до медколеджу. Змалку зростав співчутливим, а ще – цілеспрямованим і наполегливим. Ось як про це розповідає батько Федора Романова: "Я свого часу після строкової служби служив надстроковиком у Німецькій Демократичній Республіці. Там наша родина прожила три роки. У НДР син ходив зі мною в наряди, їздив на полігон. І на ранкову пробіжку із солдатами вибігав, хоч і маленьким був, спортом займався, пізніше вже вмів розібрати й зібрати автомат. Не полишив занять спортом і в зрілому віці: гирі, штанга, поперечина. Казав, що йому потрібно підтримувати форму, аби не виріс живіт. Доглядав за моєю матір’ю, за батьком дружини, допомагав чим міг нашій старенькій самотній сусідці: то води їй принесе, то вугілля, то сміття винесе, то затопити піч допоможе. Коли пішов на строкову службу, то вона все питала, коли ж Федір повернеться – її помічник".

Третього квітня 2014 року Федора Романова мобілізували до 93-ї гвардійської окремої механізованої бригади. Він не ухилявся від служби, отримавши повістку, наступного ж дня пішов до військкомату. У бригаді його розподілили в медичну роту – на посаду фельдшера.

– На короткий перепочинок додому Федір приїхав уже дещо іншою людиною, – ділиться спогадами Людмила Федорівна. – Стільки в ньому було мужності, болю за своїх хлопців! І на нас дивився вже не веселий хлопчисько, а чоловік, котрий знає ціну життю. Федя нам з татом казав, що тепер він може в першого погляду визначити, що в людини за душею і чи зможе він довірити їй своє життя. Про те, що відбувається "там", син говорив неохоче і в основному так: "Усе добре…" Це потім ми дізналися, що означало оте "все добре". Дев’ятнадцятого серпня десять військовослужбовців з медичної роти 93-ї бригади відправили під Іловайськ. Федя і його друг та помічник санінструктор Степан Усс із Кременчука були серед них. Через деякий час із хлопцями перервався зв’язок. І для всіх нас, рідних сина, почалося нескінченне хворобливе очікування, коли здригаєшся від кожного телефонного дзвінка і вдивляєшся у фотографії та кадри по ТБ і в Інтернеті з надією його побачити. Двадцять восьмого серпня Федір зателефонував дружині і сказав, що з ним усе добре – і зв’язок знову пропав. Ми здогадувалися, що він десь у зоні АТО, але вірили, що з ним не станеться нічого лихого. Пізніше нам вдалося відтворити картину подій, що відбулися після 19 серпня, після того, як десяток військових з медичної роти 93-ї бригади виїхали в Іловайськ. Хлопці спочатку прибули в селище Кутейникове Амвросіївського району Донецької області, потім їх направили під курган Савур-могила, де тривали жорстокі бої. Після повернення в Кутейникове хлопці переночували в бліндажі, а вже вранці прийняли бій з російськими розвідниками (син розповідав, що вранці лікує, а ввечері йде в розвідку з розвідгрупою, бо в ній має бути медик). Вони отримали наказ прориватися до села Многопілля. Троє хлопців, у тому числі й наш син, прорвалися в село під щільним ворожим вогнем. У Многопіллі при школі діяв польовий госпіталь, але перепочити хлопцям там не вдалося, бо в шпиталі перебувало багато поранених. І вони ще зо днів п’ять до наказу покинути розташування і шикуватися в колону надавали пораненим медичну допомогу. У той час там перебували й журналісти українського телеканалу "Еспресо ТВ", які зняли на камеру Федора і його товаришів-медиків – надзвичайно втомлених, схудлих, але живих. Згодом від товариша по службі Федора ми дізналися, що після наказу покинути розташування й шикуватися в колону Федір і його найкращий товариш Степан Усс перенесли поранених у машину і разом з ними та іншими фельдшерами виїхали з госпіталю. Очолювали військову колону машини з пораненими, в останній з яких знаходилися Федір зі Степаном. Коли почався обстріл, один зі снарядів влучив у бронетранспортер, що їхав позаду медичної частини колони. Тоді син із товаришем зістрибнули з автомобіля й побігли рятувати поранених. Забравши декількох з них до санітарної машини, вони повернулись по інших. І тоді поряд із хлопцями розірвався снаряд…




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.36212 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua