МЕНЮ










26 липень 2019 - 10:12

Про священних мух, слонів і котлети історичних реалій


Давно досліджена і опублікована історія української церкви, ніби вже немає заборон і цензури. Здається, хто, як не священики, люди, які, як ніхто інший, відчувають і розуміють значення духовності і Божого світла, мали б знати її і відкривати очі віруючим і невіруючим на ті моменти, що раніше були замовчувані або перекручені.

Особливо боляче, коли саме священики продовжують трактувати нашу історію і країни, і церкви у руслі московського бачення і пропаганди.

Та й відділити у їхніх словах чи текстах моменти суто духовного плану від історичних реалій буває дуже непросто. Але у тому й найбільша біда, що більшість людей, по праву вважаючи священика духовною особою і, безперечно довіряючи йому, продовжують отруюватись тою неправдою і перекручуваннями, які проповідник Божого слова поширює чи через незнання і лінощі (бо так був навчений свого часу!), чи свідомо. Публічний лідер (постійно публікує свої настанови) у цій небожій справі протоієрей Євгеній Назаренко, настоятель Благовіщенського храму нашого міста.

Ось і останній його опус про святкування Пресвятої Богородиці, іменованої «Казанська», що встановлено 21 липня за новим стилем. Розповідаючи про чудодійність цієї ікони (а йдеться про перемир’я між Росією і Польщею, у якій Україна стала розмінною монетою, але це автора вочевидь не цікавить і не хвилює) отець Євгеній ніби між іншим згадує, що саме цього дня – 21 липня відбулося і «приєднання Київської митрополії до Московської патріархії». Ця ніби простенька фраза вставлена у дуже піднесений, буквально урочистий контекст. І це, очевидно, у розумінні автора теж знаменна подія. І як тут відділити священних мух від котлет гіркої історичної реальності?

Тим більше, що й мухи ці – швидше цілі слони. Бо ж томи вже написані, яким жахливим підступом, брехнею і відвертим шахраюванням відбувалося це «приєднання». Як тодішнє українське священство намагалося втримати церковну незалежність і як у цій боротьбі гинули найкращі, найсміливіші і справді духовно високі особистості. Як ще довго, не одне десятиліття після нього, нищилася усяка жива думка у наших храмах та монастирях, як відбиралося їхнє майно, а духовних осіб перетворювали на нікчемних лакеїв влади, як вивозили і спалювали наші літописи, аби переписати історію на свій, московський лад.

Цього слона шановний протоієрей не помічає. Натомість учергове (а це безкінечна кількість разів – Єлизавета свята й не свята! – у кожному його публічному виступі!) нагадує, що цариця Єлизавета передала один з перших списків Казанської ікони Божої матері у Троїцький храм нашої фортеці. І знову ж, який контекст (оцініть красу гри, як казав відомий нардеп!): як благословення Цариці небесної через царицю земну.

А мені відразу ж пригадалося інше «благословення» цариці Єлизавети. Саме до неї не раз звертався із проханнями та вимогами припинити неканонічність Священного Синоду РПЦ тодішній митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. Українець за походженням і вихованням, він не міг прийняти, що головою Синоду (а такий порядок був введений у 1721-22 роках) вважався цар (у даному випадку цариця), а безпосереднім керівником обер-прокурор(!). Йому відмовили. «Тоді Мацієвич, – пише у своїй фундаментальній праці «Українська церква» професор і священик Іван Огієнко, – просив хоча б змінити неканонічну форму присяги членів Синоду – щоб у присязі головою Синоду вважали Ісуса Христа, а не царя. Коли не вволено і цього прохання, відважний митрополит таки не присягнув і зрікся членства у Синоді».

Його заслали в Тобольськ рядовим священиком. Це при тому, що Арсеній Мацієвич мав високу освіту, а священики у тодішній російській глибинці здебільшого навіть не вміли читати. Але й там колишній митрополит не відмовився, на відміну від багатьох нинішніх служителів УПЦ МП, від правди і повсякчас розповідав прихожанам про неканонічну форму Священного Синоду в Росії. За це його знищили, фактично замурувавши живцем. То чи не такі мученики мають підноситися до рівня святих у нашій церкві замість царя Миколи та царенят?

Отаке «благословення» цариці Єлизавети! Протоієрей Євгеній Назаренко не знає про це? Сумніваюсь. Тоді ж навіщо при нагоді і без збурює серця і уми віруючих нагадуванням про повернення цього імені у назву нашого міста? Нащо підсипає московську отруту у свої публікації про духовність? Невже думає, що від того немає шкоди? Адже і психологи, і психіатри давно довели науково: якщо людина сприймає інформацію на емоційному рівні довіри, духовності, то вона стає основою її переконань, і жодні найпереконливіші аргументи і навіть страшні події життя такі переконання не можуть похитнути. Тож, нічого дивуватися, що в умовах російсько-української війни частина наших співвітчизників голосують за відверто проросійські сили, фактично за своїх ворогів, або за відвертих циніків і маніпуляторів на кшталт сумнозвісного Шарія.

Кому багато дано, з того багато й спитається. Цього не розуміє протоієрей Євгеній Назаренко?

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38941 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua