МЕНЮ










17 квiтень 2015 - 13:41

Проспектом Миру до них прийшла війна


12 квітня переселенка з Макіївки Аня в Кіровоградському пологовому будинку №2 імені святої Анни народила синочка Андрійка. З окупованого Донецька вона виїхала ще у липні минулого року. Це був останній потяг, бо місто почали інтенсивно обстрілювати. Потім до Ані приєдналась її мама Діна Григорівна. Поневіряння цих жінок різними областями України були тривалими і важкими, аж поки вони не опинились у Кіровограді. Тут і настав час народжувати. Аня опинилась у пологовому будинку. Її поклали на збереження вагітності під нагляд медиків, а в ніч з 11 на 12 квітня зробили кесарів розтин. Зараз у палаті породіллі постійно чергує бабуся. Родину відвідують волонтери, представники благодійних організацій. Приносять різні речі. У жінок і немовляти, сподіваємось, усе буде добре. Готуються до виписки. Міська влада запропонувала їм оселитись у центрі матері та дитини, який знаходиться у селищі Новому. Діна Григорівна там уже побувала і залишилась дуже задоволена умовами проживання.

Привітати молоду маму, новонародженого Андрійка та бабусю прийшли заступник міського голови Сергій Васильченко та начальник управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міської ради Сергій Коваленко. Завітали не з пустими руками – принесли подарунки, речі для немовляти та іграшки. За що переселенки були дуже вдячні.

– Це важко в один момент залишитись без нічого, – розповідає Діна Григорівна. – Тікали від обстрілів у чому були. Тому ми вдячні за те, що нас не покинули напризволяще, що добрі люди простягнули руку допомоги, що так підтримала місцева влада.

Діна Григорівна – колишній журналіст, зараз уже на пенсії. Працювала у газеті “Вечірній Донецьк”. Тому зустріч із колегами для неї була приємною несподіванкою. Вона каже: ніколи не думала, що про неї також колись напишуть, хоч сама написала безліч статей.

– Спочатку навіть ніхто не розумів, що відбувається, – згадує минулорічні події Діна Григорівна. – Тепер вже стало ясно, що Донецьк був наводнений російськими агентами. Це вони спочатку організовували масові збіговиська під прапорами Росії та “ДНР”, задурювали голови пенсіонерам, рядовому люду, місцевій владі. І ті повірили, що все буде, як у Криму: мовляв, проведемо референдум, перейдемо у склад Росії і матимемо російські пенсії й зарплати. На мітинги до стін Донецької ОДА бігали одні й ті ж люди. Спочатку немісцеві, яких завозили з Ростовської області великими автобусами, а потім вже з’явились і донецькі мешканці, яким платили гроші. Інтелігенція довго мовчала, перебуваючи у ступорі. А коли вже все у буквальному розумінні запалало, тоді почали тікати. Де й поділись всі місцеві депутати, представники влади, які спочатку агітували за референдум, а потім дружно опинились у Києві, а то й переїхали до Європи. Донецьк здали без бою, запустивши туди всіх терористів зі Слов’янська на чолі із Гіркіним-Стрєлковим. Війна прийшла вулицею Перемоги та проспектом Миру – ми тільки із жахом спостерігали, як ними рухаються колони військової техніки та автомобілі з бойовиками. І все це відбулось так швидко. Наступного дня на всіх териконах були облаштовані вогневі точки.

Діна Григорівна аж розплакалась, згадуючи всі свої поневіряння.

– Розумієте, ми втратили все: квартиру, донька – роботу, навчання в аспірантурі, – бідкається жінка. – Добре, що хоч встигла отримати диплом. Анін університет частково переїхав до Кривого Рогу, а частково залишився там. Де тепер її документи – спробуй з’ясуй. Живемо лише на мою пенсію та пожертви небайдужих людей. Навіть не знаю, чи повернемось колись додому. Я розумію, що найближчих п’ять років життя там не буде. Все зруйновано – будинки, дороги. Люди перелякані, злі. Зараз вони лише просять миру. Місцеві тепер розуміють, що їх обстрілюють бойовики. Але це розуміння таке запізніле. Бойовикам не дороге те, що кимось колись було побудоване, функціонувало. І навіть коли настане мир, де людям працювати, адже підприємства зруйновані? Ось мій зять – коваль високої кваліфікації. Йому спочатку запропонували працювати просто за пайок, а потім пригрозили, що заберуть воювати. Довелось і йому тікати. Поїхав у Росію. І тепер моя душа крається – як би молода родина не зруйнувалась... Ми навчились розрізняти, як гуде “торнадо”, як обстрілюють з териконів. Ніхто ж не попереджає про початок обстрілів. Можна бути на балконі, раптом зрозуміти, що мимо пролетіла куля, і дивом залишитися живим. Так було з моєю сусідкою. Підвали, де переховується зараз люд, від залпових обстрілів не врятують – в разі влучання снаряда перетворюються на братські могили. “Спальні” райони Донецька поблизу аеропорту повністю зруйновані, поля науково-дослідного сільськогосподарського інституту заміновані. Сина та тестя моєї подруги з Ясинуватої бойовики розстріляли на блокпосту. Вони їхали з Донецька в Курахове. Автобус зупинили, всіх висадили. Почали звіряти по списках, значить, є “розстрільні” списки. Частину людей забрали без пояснень.

Але жити потрібно. Є заради кого. Жінкам тепер потрібно освоїтися у новому місті. Діна Григорівна не шкодує компліментів на адресу Кіровограда. Мовляв, тихий, затишний. Тут збереглось чимало старовинних будівель. У Донецьку таких немає. Може, тому й до історії не таке шанобливе ставлення було. І люди тут толерантні.

– Бережіть все це, – каже на прощання жінка. – І не пускайте у своє місто цю сепаратистську заразу. Відразу знищуйте. Нехай наші долі, наш досвід стануть вам наукою.

Оксана ВЕРСТЮК
Фото Олега ШРАМКА




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39918 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua