МЕНЮ










31 травень 2019 - 11:10

«Просто в якийсь момент треба зробити вибір…»


Наталя стала відома країні, а пізніше – світові, після 25 листопада минулого року. Точніше, став відомим її син – Роман Мокряк, лейтенант ВМС Збройних сил України – командир катера «Бердянськ». Один з тих, кого Росія взяла в полон і хто першим вимагав надати українським морякам статусу військовополонених.

Сьогодні українці світу сподіваються на виконання рішення Міжнародного трибуналу з морського права у справі захоплених Росією українських моряків. Світ має надію, що РФ змушена таки буде виконати його і наші хлопці повернуться додому. Звісно, найбільше цього чекають родини полонених моряків. Чекає і мама Романа – вчителька початкових класів сільської школи села Карлівки Кропивницького району, що на Кіровоградщині, Наталя МОКРЯК.

Не тільки чекає, а й діє. У березні вона виступила у штаб-квартирі ООН із закликом до світу підтримати Україну та допомогти звільнити полонених українців. Говорила вона не лише про свого сина та його колег, а й про інших, які утримуються в російських та деенерівських тюрмах уже не один рік. Зокрема, про наших земляків Сергія Глондаря та Олександра Корінькова, які перебувають у полоні уже п’ятий рік.

Наталя – також одна з ініціаторів відкриття у нашому обласному художньому музеї виставки. На ній представлені не лише картини, а й інші художні вироби морської тематики. До формування концепції цієї виставки причетні чимало людей. Усе почалося з картини художниці Беати Куркуль «Маленький кораблик, повертайся додому», написаної нею у перші дні перебування наших моряків у полоні. Потім приєдналися інші митці.

Двадцять чотири художники відтворили окремий варіант картини, але у своєму стилі й зі своїми емоціями. Кожен з них по-своєму інтерпретував морський пейзаж, на якому зображено три кораблі, що пливуть у бурхливому морі. На виставці представлено 24 картини, кожна з яких адресована конкретному морякові. Виставку вже бачили у Києві, у інших містах. Коли хлопці повернуться додому, кожен отримає у подарунок свою картину.

– Пані Наталю, розкажіть про себе, свою родину.

– Я народилася і виросла у цьому ж селі, де зараз живу й працюю. Моя мама все життя працювала дояркою, була дуже небайдужою, мудрою людиною. Це за її порадою я вступила у тоді педагогічний інститут. Вона хотіла, аби я стала вчителькою. І це справді виявилось моїм покликанням. Свого часу я мріяла вступити на історичний факультет, але чомусь побоялась і пішла на факультет початкових класів.

Мій чоловік Микола – теж родом із села Карлівки, ми й навчалися в одній школі. Він після армії залишився служити на військовому флоті, і ми один час жили у Сєвероморську Мурманської області. Роман, наш старший син, ще зовсім маленьким побував разом з батьком на військовому кораблі, але він цього майже не пам’ятає.

Коли прийшов час обирати професію, Роман заявив, що хоче бути військовим археологом, але я наполягла, аби він вступив на історичний факультет нашого педуніверситету, ніби намагалася таким чином наздогнати мрію своєї юності. Та Роман, провчившись майже чотири роки, залишив інститут: це – не моє. Кілька місяців попрацював на будові. Тим часом здійснив одну зі своїх дитячих обіцянок.

Коли хлопці були ще малі – а їх у нас троє, ще Богдан і Антон, – ми завжди вареники, пельмені ліпили разом. Одного разу за таким заняттям Богданчик запитав:

– Мамо, а чому ти не носиш капелюшків?

– Не ношу, бо у мене їх немає, – просто відповіла я.

– Я, як виросту, куплю тобі, – пообіцяв Богдан.

– А я, як виросту, куплю мамі шубу, – вставив Роман.

Ну от, одного разу він мені телефонує (я ж у школі зранку до вечора):

– Мамо, прийди додому, для тебе сюрприз.

Забігла ненадовго (школа поряд з нашим будинком), а там – шуба. Купив на зароблені гроші.

Але на будівництві Роман не затримався, вирішив іти в армію. І чомусь саме в моряки. Казав: «Я служитиму у Севастополі на підводному човні».

Так і сталося. Спочатку той човен був на ремонті, а потім почалися ходові випробування, занурення. Я дуже переживала. Закінчилась строкова служба, Роман залишився на човні, і тут постало питання про те, що треба завершити освіту. Він приїхав, відновився в університеті, одержав диплом. Його улюблений викладач Сергій Шевченко якраз видав книгу «Вершники на Інгулі». Підписав Романові. Ми хотіли провести презентацію книги у нашій школі, але Сергій Іванович дуже передчасно пішов з життя, то так і не встигли.

– Як ви пережили «кримську весну»?

– На початку лютого Роман був якраз на лікарняному – йому зробили операцію. Коли телефонує його командир: «Терміново прибути!» І якраз потрапив на чергування на КПП. Йому там довелося затриматися. У цей час опустили український прапор на човні, Романа тоді там не було. Він мене постійно заспокоював і нічого конкретно не розповідав. Але для мене ті дні, як чорна діра у житті. Я постійно плакала, переживала і лише коли почула, що наші моряки, і Роман разом з ними, уже в Очакові, а потім – в Одесі, заспокоїлась.

Тим військовим морякам, які вийшли з Криму спочатку обіцяли дати квартири, але вони так і жили на катері. Наймати житло в Одесі було дуже дорого. У 2016 році Романа призначили командиром нового катера «Бердянськ», Він і їздив за ним у Київ. Майже рік тривали випробування катера, у 2018 він уже був на бойовому посту.

– Коли ви дізналися про полон?

– У ті дні я якраз захворіла, син подзвонив, питав, як здоров’я і сказав, що катер виходить в море. Це було не перший раз. Як правило, такі походи тривали десь близько доби, тому я сприйняла його слова спокійно. І тільки увечері 25-го листопада я побачила в інтернеті, що наших хлопців і катери захопила Росія. Росіяни відкрили вогонь на ураження. Чому?! Я й досі не можу цього зрозуміти. Звісно, це був шок. Тим більше повідомили про шістьох поранених, прізвищ відразу не назвали, не було відомо, в якому вони стані. Телефон Романа був поза зоною досяжності. Ми передивлялися усі новини. І зітхнули з деяким полегшенням тільки тоді, коли дізналися, що усі живі.

– Ви зараз якось спілкуєтеся із сином?

– Тільки через консула й адвоката. На одне із засідань суду їздив його брат Богдан. Вони зіткнулися в коридорі прямо лице в лице. Романа якраз виводили, а Богдан тільки зайшов. Роман аж засяяв від радості. Богдан написав нам у вайбері: «Мамо, я тримав його за руку!» Він потім зняв невеличке відео, але здалеку, не можна було підійти ближче.

– Ви виступали в ООН…

– Так, це було засідання, присвячене запобіганню агресії проти жінок. Прийняли й відповідний документ, висловили чергову стурбованість, але реально на Росію це мало впливає. Увесь світ знає, що правда за нами, але з Росією ніхто не може нічого вдіяти. Зараз я дуже сподіваюсь на те, що рішення трибуналу ООН таки буде виконано.

– Пані Наталю, не одне покоління українців виховувались фактично у проросійській ідеології. Як на вашу думку, звідки у наших людей ця жертовність – скільки добровольців, волонтерів, відданих Україні, твердих духом, як ваш син?

– Мене діти у школі питали: “Що таке герой?” Колись думалось, що це такі незвичайні люди. Десь далеко. Але, виявляється, що герої – це такі ж люди, як ми всі. Вони живуть поряд, ходять по цій же землі. Просто в якийсь момент треба зробити вибір, здійснити важливий крок. Хтось його робить, а хтось – ні…

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.46475 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua