МЕНЮ










20 березень 2020 - 12:59

Протиставити нелюбові любов…


Наприкінці цієї зими виповнилося 45 років з часу відкриття педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського при сільській школі у Павлиші Онуфріївського району. Позаторік, до сторіччя його патрона, він був кардинально оновлений та осучаснений.

По-новому облаштовано зали, а також фактично відкрито квартиру-музей, де Василь Олександрович жив з родиною (як відомо, вона мешкала при школі). Тепер сюди можна прийти не як на екскурсію, а як у гості. Посидіти у кріслі чи за письмовим столом, погортати книги з домашньої бібліотеки Сухомлинських, доторкнутись до старої плити, що колись обігрівала оселю, уявити, як жилося тут вчителеві, директорові, мислителеві…

Вирватись з лабет тоталітаризму

Деякі вчителі, критично налаштовані до теоретичної спадщини Василя Сухомлинського, вважають, що його ідеї та постулати могли працювати у тоталітарному суспільстві, у демократичному ж ними скористатися важко, а то й нереально.

Якщо окинути оком його життєвий шлях, то ми на кожному кроці спіткнемося об залізні лещата тоталітаризму, у яких йому довелося провести усе життя. Педагогіка – як відомо, дуже консервативна наука. Можна собі уявити ті умови скутості й обмежень кінця 30-х, коли Василь Олександрович здобував вищу освіту. Розгул репресій, доносів, стукацтва. Очевидно, дуже нелегко було зберегти себе у той страшний час. І ось освіта завершена, прийшла любов, з’явилась надія на батьківство. Та на порозі інший тоталітарний звір – фашизм, війна. Він – на фронті, а молоду дружину, що проявила радянський патріотизм, разом з малесенькою дитиною по-звірячому вбили нацисти.

Після війни вже інша тоталітарна система довіряла йому, бо не був на окупованій території, нічим з точки зору тодішньої влади не заплямував себе. А він учив досконало німецьку, аби сказати носіям нацизму в обличчя, що він про них думає. Вечорами, після роботи, при гасовій лампі – електрика в Павлиші з’явилась аж наприкінці 50-х.

Але! Любов до малої батьківщини, до квітки, до річки, до матері, до свого роду, якою пронизана уся його і теоретична спадщина, і практична діяльність, що це таке, як не палке бажання вирватися з оков умовностей, тоталітаризму, приниження людської особистості? Навчання – осягнення навколишнього світу з раннього віку, початки інклюзивної освіти. Любов протиставити нелюбові. Правду – брехні. Багатьом і сьогодні це непросто. Досі працюють стереотипи, страх, бажання озиратись на старших посадою, багатших, впливовіших. Не кожен здатен відстоювати звичайну побутову правду, не кажучи про суспільну.

Про Сухомлинського написані томи й томи. Важко додати щось нове й неординарне. Але заслужений журналіст України ветеран краєзнавчого руху в області Юрій Матівос нагадав цікаву деталь, яку давно забуто. Та й знали про це одиниці:

– У моєму домашньому архіві зберігається лист Василя Олександровича, який він надіслав у газету «Кіровоградська правда» у березні 1969 року. Це був час, коли уся комуністична ідеологія спрямовувалась на відзначення сторіччя свого вождя Леніна. Мережа освіти відчула ту помпезність підготовки на собі. Особливо старалися керівники окремих навчальних закладів різного рівня, догоджаючи високим чиновникам. Треба було мати мудрість Сухомлинського, щоб оцінити шкідливість подібної «педагогіки». А ще – мужність, щоб написати про це до редакції газети. Варто було опублікувати листа, і у Сухомлинського могли б виникнути дуже значні проблеми. Звісно, лист не був опублікований, але його зберіг тодішній заступник редактора газети Наум Добрін.

Ось що писав Василь Олександрович: «Кіровоградська правда» у кінці березня опублікувала статтю директора (називаються прізвище і школа. – Авт.). Це хороший педагог, мене турбує, що у його школі є речі, які викликають подив. З публікації у газетній статті, а також з програми «Ленінських педагогічних читань», надісланих мені цим директором, видно, що в окремих закладах виховна робота підміняється тріскотнею, яка, по суті, принижує наші ідеали. Так, у статті пишеться про «ленінський залік» – діти складають залік з біографії В. І. Леніна. Це річ надумана і явно не потрібна. Ленінець – не той, хто встав і відрапортував те, що завчив. Духовний світ дитини, її ідейне переконання – це надзвичайно тонка й ніжна річ, і формувати світ її переконань треба зовсім не так… Якщо залік – значить, робиться висновок ПРО МОРАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНИ (та ще якої людини – маленької) за тим, ЩО вона знає Й ЩО не знає. А цього ж ніяк не можна робити, це просто неподобство. Треба так виховувати, щоб у дітей і юнацтва тягнулися руки й душі до книг, а оцінок і заліків тут, у роботі з дітьми – в цій надзвичайно тонкій і копіткій роботі – не повинно бути.

Надуманою й шкідливою річчю є й те, що в цій школі називають «запровадженням табелів успішності спеціального зразка, які заповнюються на тих учнів, що закінчують навчальний рік на «відмінно». Ці табелі зберігатимуться у Ленінській кімнаті. (…) Для чого це робиться? Невже товариші не розуміють, що вони цим своїм «заходом» калічать юні душі? Адже як розуміє учительський колектив те, що, скажімо, табель Петра зберігається у Ленінській кімнаті, а табель Павла не зберігається, бо в табелі Петра – п’ятірки, а в табелі Павла – однісінські собі трійки? Розуміти це, звичайно, так, що Петро гідний називатися справжнім ленінцем, а Павлові – далеко до цього. Але чи можна утверджувати в юних душах таке розуміння, не скалічивши їх? (…) Маємо скільки таких фактів, коли трієчники стають справжньою людиною, справжнім борцем за ідеали, а людина з табелем відмінника – ні се, ні те. Невже вихователі не розуміють того, що, даючи зрозуміти «трієчникові», що його табель не достойний бути у Ленінській кімнаті, вони цим самим утверджують у нього думку про те, що йому закрита дорога до того, до чого відрита дорога «п’ятіричникові»? Дивна річ: дорослі люди, а займаються грою, тільки грою нехорошою – граються дітьми, граються святинями. Святинями гратися не можна. З подивом і занепокоєнням дізнаєшся: що тільки не видумують зараз окремі вчителі: ленінські диктанти, ленінські чергування по школі, ленінські п’ятихвилинки на уроках літератури… Хочеться сказати товаришам: ви маєте справу з високими, святими ідеалами й іменами.Треба берегти високі слова, а не вдаватися до штукарства.

Мені здається, що піднімати шум з приводу усіх цих речей не варто. Треба, на мою думку, зараз дуже вдумливо висвітлювати питання, пов’язані з творчим підходом вихователів та учнів при підготовці до відзначення визначних подій та ювілеїв. Прошу вас розглядати цей лист не як офіційний відгук, а як особистий лист. З повагою В. Сухомлинський.»

Як знайти шлях до дитячого серця?

Школі у Павлиші – більше ста років. Точніше, старому її корпусу. Він зведений ще у 1909 році фактично методом громадської толоки. Кожен, хто мав землю, давав на школу по два рублі з кожної десятини. Тож багато чого тут, зокрема й старі кахлі – ще з тих часів. Звісно, з’явились нові приміщення, а до ювілею колишнього директора школа значною мірою оновилась.

Тут усе було готове, аби втілювати концепцією нової української школи. Одномісні парти, обладнання, комп’ютери, дидактичний матеріал. А ще тут є багато того, чого не мають інші школи, особливо міські: великий сад, оранжерея, альтанки, галявина казок, ставок-басейн з водоспадом і альпійською гіркою. Основи цього середовища заклав ще Сухомлинський, як і традицію – першокласники садять кожен своє плодове дерево і потім упродовж років навчання доглядають за ними.

Будь-які новітні чи старі педагогічні концепції шукають відповіді на найважливіше питання: як уникнути фальші і знайти правдиву дорогу до дитячого серця? Нині наші експерти від педагогіки їздять по світах, намагаючись зрозуміти це, відшукати ті новітні методики, підходи, технології. Та багато цікавого й важливого вони могли б знайти у тому ж музеї, що у Павлиші. Серед багатьох експонатів (музей має їх 22 тисячі) привертають увагу свердлильний верстат, сівалка, віялка, невеличкий електромобіль (!). Причому останній і зараз готовий до поїздки, тільки треба вставити батареї. Відразу, як бачу, посмішки скептикеів: знаємо, мовляв, хвалене радянське трудове виховання. Може, й так, але словесна мішура відлітає, коли дізнаєшся – усе це діти створили своїми руками. Очевидно – з допомогою і під керівництвом дорослих. Але відразу ж уявляється той творчий переможний тріумф, коли дитина відчує власну маленьку перемогу, втілення своїх здібностей і нахилів, можливість їх проявити і їхню потрібність оточуючим. Яка ж іще тривкіша основа для старту у життя потрібна? Її треба тільки наповнювати знаннями, впевненістю у собі, добротою і любов’ю до світу.

То це тільки техніка. А скільки тут вишивок, картин, шкільних літературних альманахів, історія села Павлиша, написана учнями – нею й досі користується сільрада! Небайдужій людині музей чітко підказує: справжня педагогіка – це створити можливість дитині розвивати свої таланти і здібності (а Бог дає їх кожному, тільки не всім вдається їх проявляти), підтримувати й заохочувати її самореалізацію, уміти стати на рівень тієї дитини, відчути й зрозуміти її. А це дуже непросто і під силу тільки тим, хто повністю віддає себе обраному шляху (у інших професіях так само), не розмінюючись на хвилинні вигоди чи матеріальні блага.

Не дарма один з пам’ятників Василю Сухомлинськогому, що у Китаї, якраз і зображає його у товаристві дітей без жодних п’єдесталів чи підвищень.

Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39035 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua